Зрадлива жінка - Камю Альбер

Думка про повернення до готелю, в ту крижану кімнату, лякала її. Раптом вона пригадала, що господар готелю радив їй піднятися на терасу форту, звідки було видно пустелю. Вона сказала про те Марселю, додавши, що валізу можна лишити в готелі. Проте він втомився і хотів трохи поспати перед обідом.

— Я прошу тебе, — сказала Жанін.

Він подивився на неї і відразу полагіднів:

— Гаразд, гаразд, люба, — мовив він.

Вона чекала на нього перед готелем. На вулиці юрмилися араби, одягнені в біле, їх усе більшало. Жанін була тут єдиною жінкою, ніколи, мабуть, вона не бачила водночас стількох чоловіків. Проте на неї ніхто не звертав уваги. Декотрі дивилися, ніби не бачачи, повільно повертаючи до неї свої худі засмаглі обличчя, які видалися їй геть однаковими: у французького солдата в автобусі, у араба в рукавичках було таке саме обличчя, хитре і водночас пихате. Вони повертали до чужоземки свої непроникні обличчя, дивилися й не бачили, проходили повз неї мовчазні й легкі, а вона стояла, відчуваючи біль у набряклих ногах, її нездужання і бажання бігти звідси геть усе дужчали. "І навіщо я сюди приїхала?" Але тут з готелю вийшов Марсель. Коли вони піднімалися по сходинках форту, була вже п'ята година вечора. Вітер зовсім ущух, небо виясніло і було блакитне, як барвінок. Холод став різкіший і колов у щоки. Посеред підйому вони побачили старого араба, що притулився до стіни, він запитав, чи не потрібен їм провідник, але навіть не ворухнувся, немов наперед знав, що йому відмовлять. Глиняні сходи були довгі та круті, незважаючи на безліч майданчиків. Що вище вони піднімалися, то ширший простір їм відкривався, світла ставало все більше, вітер був холодний і сухий, гамір оазису долинав ясніше. Пронизане сонцем повітря, здавалося, вібрувало навколо них, наче кожен їхній крок, відбиваючись від дзеркальної поверхні світла, породжував звукову хвилю, від якої розбігалися в усі боки широкі кола. Коли вони дісталися до тераси і перед їхніми очима постав пальмовий гай, а за ним — неозорий обрій, Жанін причулося, ніби все небо бринить на одній короткій ноті і її відлуння поволі наповнює весь простір над головою. Та раптово все змовкло, і принишкла Жанін лишилася віч-на-віч з безкраїм простором. Погляд її повільно, не зустрівши жодних перепон, ковзнув зі сходу на захід по бездоганно плавному небосхилі.

Далеко внизу ліпилися до схилу тераси арабського містечка, на блакитних і білих стінах проступали кривавими плямами грона перцю, що сушився проти сонця. Не видно було ні душі, тільки від внутрішніх двориків долинали разом з духмяним димком підсмажуваної кави сміхотливі голоси та якесь невиразне човгання. Трохи далі пальмовий гай, розділений на нерівні квадрати валькованими стінами, лунко шерхотів під вітром, що не долітав до тераси форта. А ще далі починалося жовто-сіре царство каміння, і майже до обрію не було видно жодних ознак життя. Тільки на деякій віддалі від оазису, біля річки, що з заходу огинала пальмовий гай, було видно великі чорні намети. Навколо непорушне стояла череда верблюдів. Звідси вони здавалися крихітними закарлючками й вимальовувалися наче написи якоюсь невідомою мовою, яку годі було зрозуміти. У глибинах пустелі тиша була неозора, як ці простори. Жанін усім сво'ім тілом прихилилася до парапету й наче заніміла, не в змозі відірватися від порожнечі, що постала перед нею. Поряд неспокійно тупцяв Марсель. Йому було холодно, він хотів спуститися вниз. Та й на що тут було дивитися? Проте вона не могла відвести очей від небокраю. їй раптом здалося, наче далеко-далеко на півдні, там, де сходилася земля з небом у рівнісіньку лінію, на неї щось чекає, щось, чого їй завжди бракувало, хоч вона й не помічала цього донині. Наближався вечір, світло м'яко згасало, і, втративши свою кришталеву прозорість, ніби струменіло. І тоді жінка, яка лише випадком потрапила сюди, раптом відчула, як цупкий вузол нудьги та звичок, що впродовж років стискав серце, став поволі слабшати. Вона дивилася на табір кочівників. їй не вдалося побачити людей, що жили там, ніхто не вийшов з наметів, проте вона думала тільки про них, які чи й існували для неї до цього дня, купка безпритульних, відрізаних від світу людей, що блукають по безкраїх землях, які стеляться перед нею, а ці ж простори — тільки мізерна часточка неозорої пустелі, що біжить у запаморочливу далечінь, і лише десь там, на півдні, за тисячі кілометрів звідси шлях їй нарешті перетинає річка та напоєний її живлющою вологою ліс. З прадавніх часів не відаючи спочинку, чвалають вони по висхлій, порепаній землі цього величезного краю, всього кілька десятків людей, які нічого не мають і нікому не служать, знедолені й вільні володарі свого дивовижного царства. Жанін не знала, чому ця думка наповнює їй душу печаллю, такою солодкою, глибокою, аж очі заплющуються самі. Вона знала тільки, що царство це було обіцяне їй споконвіку, проте воно ніколи не буде належати їй, уже ніколи, крім як у цю швидкоплинну мить, коли несподівано змовкли голоси, що долинали з арабського міста, і вона побачила непорушне небо з застиглими хвилями світла. І їй здалося, що час спинив свій плин і що від цієї миті ніхто більше не постаріє і не помре. Повсюди на землі життя ніби завмерло, тільки серце її ожило, хтось побивався і плакав там від горя і захвату. Проте сонце зрушило з місця, його ясне і холодне кружало поволі хилилося до землі, західний небокрай ледь порожевів, а на сході здійнялася сіра хвиля, готова захлюпнути весь цей величезний простір. Десь завив собака, його віддалене виття розляглось у похолоднілому повітрі. Тільки тепер Жанін помітила, що в неї від холоду зуб на зуб не попадає.

— Ми тут закоцюбнемо через твою дурість, — сказав Марсель. — Ходімо назад.

І він незграбно взяв Ті за руку. Вона слухняно відійшла від парапету і пішла за ним. Старий араб на сходах непорушне стежив, як вони спускаються до містечка. Вона йшла не помічаючи нікого, зігнувшись під тягарем несподівано навальної втоми, ледь тягнучи своє тіло, що стало враз нестерпно важким. Від недавнього збудження не лишилося й сліду. Вона відчувала себе надто великою і неповороткою, надто білою для цього світу, до якого вона щойно вступила. Тільки дитина, юна дівчина, сухорлявий чоловік — ось єдині створіння, що могли нечутно ступати по цій землі. А що тут робити їй? Доплентатись до ліжка й заснути, доплентатись до смерті... Вона ж доплентала до ресторану. Чоловік, враз принишклий, озивався тільки щоб поскаржитись на втому, вона ж відчувала, що недуга змагає її, і мляво опиралася застуді. Вона дісталася до ліжка. Марсель теж ліг, відразу погасив світло, ні про що й не спитавши. У кімнаті стояла крижана холоднеча. Жанін відчувала, як її пробирає холод і водночас палить лихоманка. Вона важко дихала, кров пульсувала в жилах, але не зігрівала, і в душі наростало щось схоже на страх. Вона перевернулася на бік, старе залізне ліжко зарипіло під її вагою. Ні, вона не хоче хворіти. Чоловік уже спав, їй теж треба заснути, так, спати, спати. Приглушений гамір містечка долинав до неї крізь бійницю. У мавританських кав'ярнях гугнявили старі грамофони, разом з невиразним гомоном неквапливої юрби до Жанін долинали напівзнайомі мелодії. Треба спати. Але вона подумки лічила чорні намети; перед очима паслися непорушні верблюди, безмежна самотність затягувала її в свій вир. Гаразд, навіщо, навіщо вона сюди приїхала? Вона задрімала, так і не знайшовши відповіді на це питання. Невдовзі вона прокинулася. Навколо стояла мертва тиша. Тільки десь на околиці містечка хрипко гавкали собаки, порушуючи безгоміння ночі. Жанін тремтіла. Вона повернулася на інший бік і відчула поряд себе тверде плече чоловіка і несподівано, все ще напівсонна, притислася до нього. Вона ніби ковзала по поверхні сну, не поринаючи в нього. Вона чіплялася за це плече з підсвідомою спраглою надією, ніби за рятівний якір. Вона говорила, але що — і сама не розібрала б. Вона відчувала лише тепло Марсельового тіла. І отак усі ці двадцять років — зігріта його теплом, кожної ночі, завжди разом, навіть хворі, навіть у дорозі, як оце зараз... Та що б вона робила вдома одна? Немає дітей! Чи не їх їй бракує? Вона не знала. Вона просто йшла за Марселем усюди, рада, що хоч комусь потрібна. То була єдина втіха, яку він давав їй, — відчувати себе потрібною. Навряд чи він кохав її. У кохання — навіть коли це кохання-ненависть — не таке похмуре обличчя. Але яке ж воно, те обличчя кохання? Вони кохалися в темряві ночі, не бачачи одне одного, навпомацки. Чи є на світі інше, не нічне кохання, яке сміє кричати про себе серед білого дня? Вона не знала. Проте вона знала, що потрібна Марселю, і їй необхідно було відчувати, що вона потрібна йому, вона жила цим і вдень, і вночі, а надто вночі, кожної ночі, відчуваючи, що він не хоче бути самотнім, не хоче ні старіти, ні помирати, і впертий вираз, який з'являвся тоді у Марселя, вона іноді впізнавала на обличчях інших чоловіків — єдине, що робило схожими цих безумців, які ховали своє навіженство за маскою розуму, аж поки воно змагало їх і кидало відчайдушним пориванням до жінки, навіть без жаги, аби тільки сховатися в її обіймах від самотності й мороку, яких вони так боялися. Марсель заворушився, немов хотів відсунутися від неї. Ні, він її не кохав, просто йому було страшно без неї, і їм давно слід було б розлучитися і спати в самоті до самої смерті. Але хто може спати все життя сам? На таке здатні декотрі, ті, кого покликання або нещастя відірвало від людей, ті, хто щовечора лягає спати удвох зі смертю. А Марсель ніколи б не зміг, адже він таки слабка і безпорадна дитина, яка завжди боялася страждання, так, саме її дитина, якій вона так потрібна і яка саме в цю мить ледь чутно застогнала. Жанін міцніше притислася до нього, поклала руку йому на груди. Вона подумки назвала його тим пестливим, інтимним ім'ям, яке колись дала йому в хвилини кохання, вони й тепер ще зрідка шепотіли його, але бездумно, не іамислюючись над тим, що кажуть. Вона кликала його всім серцем. Адже й вона потребувала його, їй потрібні були його сила і навіть його маленькі химери, вона теж боялася смерті.