Білий пудель - Купрін Олександр
Репертуар у Сергія був невеликий, але працював він добре, "чисто", як кажуть акробати, й з охотою. Він підкидав догори порожню пивну пляшку, так, що вона кілька разів переверталася в повітрі, і раптом, спіймавши її шийкою на край тарілки, кілька секунд тримав у рівновазі; жонглював чотирма кістяними кульками, а також двома свічками, які він одночасно ловив у свічники; потім грав одразу трьома різними предметами — віялом, дерев'яною сигарою та дощовою парасолькою. Усі вони літали у нього в повітрі, не торкаючись землі, і раптом парасолька опинилася над головою, сигара — в роті, а віяло кокетливо обвіювало обличчя. На закінчення Сергій сам кілька разів перекинувся на килимку, зробив "жабку", показав "американський вузол" і походив на руках. Вичерпавши увесь запас своїх "трюків", він знову кинув у публіку два поцілунки й, важко дихаючи, підійшов до дідуся, щоб замінити його біля шарманки.
Тепер була черга Арто. Пес це чудово знав і вже давно, хвилюючись, стрибав усіма чотирма лапами на дідуся, який вилазив боком із лямки, і гавкав на нього уривисто й нервово. Хто його знає, може, розумний пудель хотів цим сказати, що, на його думку, безрозсудно робити акробатичні вправи, коли Реомюр показує двадцять два градуси в затінку? Але дідусь Лодижкін з хитрим виглядом витяг з-за спини тонкий кизиловий хлистик. "Так я й знав!" — з досадою прогавкав востаннє Арто й ліниво, непокірливо став на задні лапи й, кліпаючи, не зводив очей з хазяїна.
— Служити, Арто! Так, так, так...— промовив старий, тримаючи над головою пуделя хлист.— Перевернись! Отак. Перевернись... Ще, ще... Танцюй, собачко, танцюй!.. Сідай! Що-о? Не хочеш? Сідай, тобі кажуть. А-а... Отож! Гляди мені! Тепер поздоровкайся з шановною публікою. Ну! Арто! — грізно підвищив голос Лодижкін.
"Гав!" — гавкнув з огидою пудель. Потім подивився, жалібно кліпаючи очима, на хазяїна й додав іще двічі: "Гав, гав!"
"Ні, не розуміє мене мій старий!" — чулося в цьому незадо-воленому гавкоті.
— Оце — інша річ. Чемність насамперед. Ні, а тепер трошки пострибаємо,— вів далі старий, наставляючи невисоко над землею хлист.— Аллє! Нема чого, брате, язика висолоплювати. Аллє! Гоп! Чудово! Анумо ще, нох ейн маль... Аллє!.. Гоп! Аллє! Гоп! Чудово, собачко. Прийдемо додому, я тобі моркви дам. А, ти моркви не їси? Я й забув зовсім. Тоді візьми мою чиліндру й попроси в панів. Може, вони тобі подарують щось смачніше.
Старий поставив собаку на задні лапи й тицьнув йому в рот свій старезний заяложений картуз, який він з таким тонким гумором називав "чиліндрою". Тримаючи картуз у зубах, Арто, присідаючи, манірно переступав ногами. Так він підійшов до тераси. В руках у хворобливої дами з'явився маленький перламутровий гаманець. Усі присутні співчутливо усміхалися.
— Що? Не казав я тобі? — задьористо шепнув дідусь, нахиляючись до Сергія.— Ти в мене спитай: я, братику, все знаю. Аж ніяк не менше карбованця.
У цей час з тераси розлігся такий несамовитий, різкий, майже нелюдський зойк, що Арто, розгубившись, випустив з рота картуза й, підібгавши хвіст, вистрибом, боязко оглядаючись назад, кинувся до ніг свого хазяїна.
— Хочу-у-а-а! — захбдився, тупотячи ногами, кучерявий хлопчик.— Мені! Хочу! Собаку-у-у! Тріллі хоче собаку-у-у...
— Ах, боже мій! Ах! Миколо Аполлоновичу!.. Батечку пане!.. Заспокойся, Тріллі, благаю тебе! — знову заметушилися люди на балконі.
— Собаку! Подай собаку! Хочу! Негідники, чорти, йолопи! — сатанів хлопчик.
— Та, ангеле мій, не розстроюй себе! — забелькотіла над ним дама в голубому капоті.— Ти хочеш _погладити собачку? Ну, добре, добре, радосте моя, зараз. Лікарю, як ви гадаєте, можна Тріллі погладити цього собаку?
— Загалом кажучи, я не радив би,— розвів той руками,— але коли надійна дезинфекція, наприклад борною кислотою або слабким розчином карболки, то-о... загалом...
— Собаку-у-у!..
— Зараз, утіхо моя, зараз. Отже, лікарю, ми накажемо помити його борною кислотою й тоді... Але, Тріллі, не хвилюйся ж так! Старий, підведіть, будь ласка, вашого собаку сюди. Не бійтесь, вам заплатять. Послухайте, він у вас не хворий? Я хочу спитати, він не скажений? Чи, може, в нього ехінококи?
— Не хочу погладити, не хочу! — ревів Тріллі, пускаючи ротом і носом бульки.— Хочу назовсім! Йолопи, чорти! Назовсім мені! Хочу сам бавитися... Назавжди!
— Послухайте, старий, підійдіть сюди,— силкувалася перекричати його пані.— Ах, Тріллі, ти вб'єш маму своїм криком. І навіщо тільки пустили цих музикантів! Та підійдіть же ближче, ще ближче... ще, вам кажуть!.. Отак... Ах, не засмучуйся ж, Тріллі, мама зробить усе, чого ти жадаєш. Благаю тебе! Міс, та заспокойте ж нарешті дитину... Лікарю, прошу вас... Скільки ж ти хочеш, старий?
Дідусь скинув картуз. Обличчя його набрало поштивого, сирітського виразу.
— Скільки вашій милості буде завгодно, пані, ваше високо-превосходительство.. Ми люди маленькі, нам кожен дар благо... Ачей, самі старенького не скривдите…
— Ах, який ви безтолковий! Тріллі, в тебе заболить горлечко. Та зрозумійте ж ви, собака ваш, а не мій. Ну, скільки? Десять? П'ятнадцять? Двадцять?
— А-а-а! Хочу-у! Дайте собаку, дайте собаку,— верещав хлопчик, штовхаючи лакея в круглий живіт ногою.
— Тобто... пробачте, ваше сіятельство,— запнувся Лодижкін.— Я — людина стара, дурна... Одразу мені й не збагнути... до того ж і глухуватий трохи... тобто як це ви зволите говорити?.. За собаку?
— Ах, боже мій!.. Ви, здається, навмисне прикидаєтеся ідіотом?— скипіла дама.— Няню, дайте швидше Тріллі води! Я вас питаю людською мовою, за скільки ви хочете продати вашого собаку? Розумієте, вашого собаку, собаку...
— Собаку! Соба-аку! — зайшовся ще голосніше хлопчик. Лодижкін образився й надів на голову картуза.
— Собаками, пані, не торгую,— сказав він холодно й з гідністю.— А цей пес, добродійко, можна сказати, нас двох,— він показав великим пальцем через плече на Сергія,— нас двох годує, напуває й одягає. І ніяк це неможливо, щоб, наприклад, про дати.
Тріллі тим часом кричав з пронизливістю паровозного свистка. Йому подали склянку води, але він люто виплеснув її в обличчя гувернантці.
— Та послухайте ж, безумний старий!.. Немає такої., речі, яка не продавалася б,— наполягала дама, стискаючи собі, скроні долонями.— Міс, витріть швидше обличчя й дайте мені мій мігренін. Може, ваш собака коштує сто карбованців? Ну, двісті? Триста? Та відповідайте ж, істукан! Лікарю, скажіть йому що-небудь, ради бога!
— Збирайся, Сергію,— похмуро пробубонів Лодижкін.— Істу-ка-н... Арто, ходи сюди!..
— Е-е, постривай-но, шановний,— начальственим басом протягло мовив пан у золотих окулярах.— Ти краще не виламувався б, мій любий, ось що я тобі скажу. Собаці твоєму десять карбованців красна ціна, та ще й разом із тобою на додачу... Ти подумай, віслюче, скільки тобі дають!
— Уклінно вам дякую, пане, а тільки...— Лодижкін, крекчучи, завдав шарманку на плечі.— Тільки ніяк це діло не виходить, щоб, значить, продавати. Ви вже краще десь іншого собачку пошукайте... Бувайте здорові... Сергію, ходи вперед!
— А паспорт у тебе є? — раптом грізно заревів лікар.— Я вас знаю, каналії!
— Двірник! Семене! Женіть їх геть! — закричала з спотвореним люттю обличчям пані.
Похмурий двірник у рожевій сорочці із зловісним виглядом наблизився до артистів. На терасі зчинився страшенний різноголосий гамір: несамовито ревів Тріллі, стогнала його мати, скоромовкою голосили нянька, з піднянькою, густим, басом, наче розлючений джміль, гув лікар. Але дідусь і Сергій уже не мали часу подивитися, чим усе де скінчиться. З переляканим украй пуделем вони майже побігли до воріт. А слідом за ними йшов двірник, підштовхуючи ззаду, в шарманку, й казав погрозливим тоном:
— Вештаєтеся тут, лабарданці! Ще дякуй богові, що по шиї, старий хрін, не заробив. А іншим разом прийдеш,— так і знай, панькатися з тобою не стану, дам по потилиці і потягну до пана урядника. Шантрапа!
Довго старий і хлопчик ішли мовчки, але раптом, ніби змовившись, глянули один на одного й засміялися: спочатку зареготав Сергій, а потім, дивлячись на нього, але трохи ніяково, усміхнувся й Лодижкін.
— Що, дідусю Лодижкін? Ви все знаєте? — піддражнив його лукаво Сергій.
— Атож, братику. Спіймали ми з тобою облизня,— похитав головою старий шарманщик.— Уїдливий, одначе, хлопчисько... Як його, такого, викохали, дідько його візьми? Скажіть, будь ласка: двадцять п'ять чоловік довкола нього танці витанцьовують. Коли б ото моя воля, я прописав би йому іжу. Подавай, каже, собаку? Це що ж? Він і місяця з неба захоче, то подавай йому й місяць? Ходи сюди, Арто, ходи, мій собаченько. Ну та й деньок сьогодні видався. Дивина, та йгоді!
— Куди вже краще! — єхидничав Сергій.— Одна пані одежу подарувала, друга карбованця дала. Все ви, дідусю Лодижкін, наперед знаєте.
— А ти помовч, пуцьвірінку,— добродушно огризнувся старий.— Як від двірника дряпав, пам'ятаєш? Я думав, що й не дожену тебе. Серйозний чолов'яга — цей двірник.
Вийшовши з парку, бродяча трупа зійшла стрімкою, сипучою стежкою до моря. Тут гори, відступивши_ трохи назад, дали місце неширокій пласкій смузі, вкритій рівним, обточеним прибоєм камінням, об яке тепер_з тихим шелестом лагідно плеска-лося море... Сажнів за двісті від берега, перекидалися у воді дельфіни, показуючи на мить свої жирні, круглі спини. Вдалині на обрії, там, де голубий атлас моря облямовувала темно-синя оксамитна стрічка, нерухомо стояли стрункі, ледь-ледь рожеві на сонці вітрила рибальських човнів.
— Отут і скупаємося, дідусю Лодижкін,— рішуче сказав Сергій, На ходу він уже встиг, стрибаючи то на одній, то_ на другій нозі, стягти з себе панталони.— Давай-но я тобі підсоблю орган зняти.
Він швидко роздягся, лунко ляснув себе долонями по голому, шоколадному від загару тілу й кинувся у воду, здіймаючи круг себе горби киплячої піни.
Дідусь роздягався не поспішаючи. Прикрившись долонею від сонця і мружачись, він з любовною усмішкою дивився на Сергія.
"Нічого собі росте парубійко,— думав Лодижкін,— дарма, що кощавий,— ген усі ребра видно, а все-таки буде хлопець дужий".
— Гей, Сергійку! Ти надто далеко не запливай. Морська свиня потягне.
— А я її за хвіст! — відгукнувся здаля Сергій.
Дідусь довго стояв на осонні, мацаючи в себе під пахвами.
