Манфред - Байрон Джордж Гордон

Коритися? Кому?
Тим духам, що самі мені підвладні?
Своїм рабам служити? О, ніколи!

Ф е я
І відповіді іншої не буде?
Подумай, не спіши.
М а н ф р е д
Я все сказав.
Ф е я
Доволі! Можу йти я?

М а н ф р е д
Так, іди.
Фея зникає.
Ми – іграшки для часу і для страху.
Життя – коротка мить, та, живучи,
Його клянем, а вмерти боїмося.
Життя гнітить, як іго, як ярмо,
Немов тягар ненависний, і серце
Під ношею цією знемагає;
В минулому й майбутньому (сучасність
Нам не цікава) надто мало днів,
Коли б воно на смерть не сподівалось,
І все ж вона примушує тремтіти,
Мов крижаний потік. Іще один
Лишився засіб – викликати мертвих,
Спитати в них: що так лякає нас?
Відповісти вони мені повинні:
Ендорі відповів же дух пророка,
Відповіла ж спартанському царю,
На що йому чекати, Клеоніка.
В невіданні він ту, яку любив,
Убив і вмерти мусив непрощенним,
Хоча волав до Зевса і молив
Гнівливу тінь про милість; дуже темна
Та відповідь була, проте збулася.
Коли б не жив я, та, кого кохав я,
Була б жива; коли б я не кохав,
Вона була б щасливою і щастя
Ділила з іншим. Де вона тепер?
І що вона? Страждальниця за гріх мій –
Те, що жахає серце – чи ніщо?
Надходить ніч – і ніч усе відкриє,
Хоч те, на що наважився, лякає.
Без трепета я досі викликав
І демонів, і духів, то чому ж
Тремчу тепер, зі страхом відчуваю,
Як в серце заповзає дивний холод?
Та я ні перед чим не зупинюся
І жах свій подолаю. – Ніч іде.

С ц е н а т р е т я

Вершина гори Юнгфрау.

П е р ш а п а р к а
Піднявся місяць, мов багряна куля.
На висоті, де жоден смертний досі
Відбиток ніг в снігу не залишав,
Вночі ми злетимося. Мов у морі,
У царстві снігу і льодовиків
Ми ковзаємо, сліду не лишивши,
По зламах криги, по могутніх брилах,
Які навкруг здіймаються безладно,
Мов хвилі виру, що колись замерз.
Щороку на вершині цій казковій,
Де хмари мимохідь відпочивають,
Збираємо ми ігрища нічні.
Опівночі сьогодні – наше свято.
Щоб рушить до чертогів Арімана,
Я на сестер своїх чекаю тут.
Чому вони, як завжди, зволікають?

Г о л о с
(співає здалеку)
Розвінчаний злодій,
Повалений в прах,
Спокутував злочин
В тюрмі, в ланцюгах.
Ланцюг я розбила,
Відкрила тюрму –
Свободу і владу
Вернула йому.
Кривавий порядок він тут наведе,
Народ свій загубить – і знову впаде!

Д р у г и й г о л о с
Спішив корабель крізь негоду й пітьму,
Та доля нещасна дісталась йому:
Від нього ні мачт, ні вітрил, ні руля,
Ні тріски бодай не залишила я.
Один лиш моряк, – я щадила його, –
Таки врятувався. Він вартий того:
Розбійник і зрадник продовжує жить,
Щоб темним життям мені вірно служить.

П е р ш а п а р к а
(відповідаючи)
В сльозах і тривозі
Побачило місто,
Що спало спокійно,
Безрадісний ранок.
Чума розпростерла
Над ним свої крила,
І тисячі тисяч
Від неї загинуть.
Живі своїх мертвих, –
Любимих і милих, –
Покинуть, щоб тим
Врятуватись від смерті.
Скорбота і жах,
Безпорадність і відчай
Охоплять людей.
Блаженні, хто вмерли,
Хто безлад і розпач
Не бачили цей!

Входять д р у г а і т р е т я п а р к и.
В с і т р и
В руках у нас – серця людей,
Наш слід – скорботні їх могили.
Щоб мати змогу віднімать,
Їм даємо життя і сили.

П е р ш а п а р к а
Привіт! Де Немезида?

Д р у г а п а р к а
На роботі,
Та на якій – не знаю: я сама
Ні на хвилину рук не покладала.

Т р е т я п а р к а
Та ось вона.
Входить Н е м е з и д а.

П е р ш а п а р к а
Спізнились ми усі.
Де ти була?
Т р е т я п а р к а
Одружувала дурнів,
Відновлювала трони, що упали,
А ті, що похитнулись, укріпляла;
В людей вселяла злість, щоб потім їх
Замучити розкаянням; робила
Безумців з мудрих, мудрих із дурних,
Кумирів для людей, щоб всі корились
Їх владі, щоб ніхто не смів із смертних
Повстати на володарів своїх
І про свободу вголос говорити –
Цей плід, що заборонений для них.
Але пора! Ми й так уже спізнились.

С ц е н а ч е т в е р т а

Чертог Арімана. А р і м а н на вогняній кулі,
що служить йому троном, в оточенні духів.

Г і м н д у х і в
Хвала йому, – хвала царю ефіру,
Царю землі й усіх земних стихій,
Який єдиним помахом руки
На цілий світ сум'яття насилає!
Ледь він дихне – бушують океани,
Гуркоче грім, як заговорить він,
Погляне – і тьмяніє в небі сонце,
Підніметься – здригається земля.
Покірно перед ним біжать комети,
Вулкани салютують вслід йому.
Він в гніві може зорі спопелити
Або наслати на людей чуму.
Війна йому щодня приносить жертви,
Данину платить полохлива Смерть,
Життя до ніг його несе покірно
Усі тривоги й злигодні земні!

Входять п а р к и і Н е м е з и д а.
П е р ш а п а р к а
Уславте Арімана! На землі
Росте його могутність – неухильно
Ми виконали волю Арімана!

Д р у г а п а р к а
Уславте Арімана! Ми, кому
Скоряються всі смертні, шанобливо
Вклоняємося трону Арімана!

Т р е т я п а р к а
Уславте Арімана! У чеканні
Його нових велінь покірно ми
Вклоняємося низько.

Н е м е з и д а
Царю наш!
Все, що живе, все, що існує, – наше,
А ми – твої. Щоб влада з кожним днем
Могла зростати, віддано й невтомно
Ми працювали, виконавши свято
Усе, що ти зробити наказав.

Входить М а н ф р е д.
Д у х
Що бачу я? Ти, жалюгідний смертний,
Впади у прах!

Д р у г и й д у х
Я впізнаю його.
Він – грізний і могутній чорнокнижник.

Т р е т і й д у х
Ниць упади, нікчемо, і тремти!
Перед тобою – твій і наш володар.
Невже не бачиш?

С о н м д у х і в
Вишкребку Землі!
Схилися перед троном Арімана,
Чи горе непокірному!

М а н ф р е д
Я знаю,
Та все ж не гну колін.

Ч е т в е р т и й д у х
Тебе навчать.
М а н ф р е д
Даремні намагання. Надто часто
Хилив я низько голову свою
І в розпачі на неї сипав попіл.
Не раз пізнав приниження гірке,
Схиляючись від власної скорботи
І власного безсилля.

П е р ш и й д у х
Ти посмів
Відмовити в пошані Аріману,
Яку йому покірно цілий світ
Виказує? Ти смієш не тремтіти
Ні перед жахом величі і слави,
Ні перед ним самим? Безумче, ниць!

М а н ф р е д
Хай вславить Аріман свого Творця,
Ким створений він не для поклоніння.
Хай він прихилить голову: ми разом
Уклонимось тоді.

Д у х и
Топчіть його!
Розчавте черв'яка!

П е р ш а п а р к а
Чекайте! Геть! –
Володаре незримих сил, цей смертний
Із іншими не схожий, як про це
Засвідчує, що він перед тобою,
І незвичайна зовнішність його.
Безсмертні, як і ми, його страждання;
Його знання, його незламна воля
І влада – бо сумісне це усе
Із прахом – є такі, що дивні смертним.
Відмовившись від світу, він збагнув
Те, що лиш ми, безсмертні, зрозуміли:
Що щастя не в знаннях і що наука –
То обмін хибних висновків на інші,
Ще більше хибні. Пристрасті тяжкі,
Що правлять на землі, як і на небі,
Всіма, хто лиш існує в цьому світі,
Так змучили його, що навіть я,
Безжалісна й жорстока, пробачаю
Того, хто співчуватиме йому.
Він мій – чи твій – та ні один із духів
Не рівний з ним і володіть не буде.

Н е м е з и д а
Чому він тут?

П е р ш и й д у х
Хай смертний скаже сам.

М а н ф р е д
Ви знаєте, що владний я, – без влади
Я б тут не був, – але не все покірне
Мені, і допомоги я прошу.

Н е м е з и д а
Що хочеш ти?

М а н ф р е д
Примусь ожити мертвих.
Н е м е з и д а
Великий Арімане! Чи звелиш?
Чи ти дозволиш?

А р і м а н
Так.
Н е м е з и д а
То хто ж повинен
На поклик мій покинути могилу?

М а н ф р е д
В землі, та непохована, – Астарта.

Н е м е з и д а
Дух, чи Примара!
Ти, що була
Створена прахом
І в прах відійшла;
Ти, що згубила
Ознаки земні,
В смертній подобі
З'явися мені!
Тіло і серце,
Що вже не щемить,
Вирви з обіймів
Могили на мить!
Почуй мене у тиші гробовій!
Тебе чекає тут убивця твій!

П р и в и д А с т а р т и з'являється серед чертога.

М а н ф р е д
Хіба це смерть? Рум'янець на щоках!
Та не живий він – дивний і зловісний,
Як той, що восени вкриває лист.
Астарто! – Ні, не можу говорити.
Звели їй, Немезидо, хай вона
Чи вибачить, чи прокляне мене.

Н е м е з и д а
Заклинаю владою
Неземної сили,
Що тебе покликала
З темряви могили:
На звертання смертного
Відгукнись бодай.
Не мовчи! Наказую:
Дух, відповідай!

М а н ф р е д
Мовчання, що за відповідь страшніше.

Н е м е з и д а
Повір, я все зробила, що могла.
Великий Арімане! Лиш тобі
Скоритись може привид: накажи їй
Заговорить.
А р і м а н
Дух, говори!
Н е м е з и д а
Мовчання!
Безсилі ми – над нею мають владу
Інакші духи. Смертний, підкорись:
Це – жереб твій.

М а н ф р е д
Почуй мене, Астарто!
Почуй мене! Відповідай мені!
Я за тобою так сумую – бачиш:
Тебе змінила менше домовина,
Ніж сум – мене. Безумною любов'ю
Любили ми: життя давалось нам,
Напевне ж, не для цих безмірних мук;
Хоча любити так, як ми любили –
Великий гріх. Скажи, що ти мене
Пробачила, що я терплю страждання
За нас обох, що жде на тебе рай
За гробом і що я також умру.
Всі сили зла повстали проти мене,
Щоб до життя навіки прикувати,
Щоб я здригався від свого безсмертя,
Від майбуття, що може повторити
Минувшину. Мені нема спокою.
Чого шукаю і до чого прагну –
Не знаю я, та відчуваю все ж,
Чим стала ти і що таке я сам.
Почути дай хоч раз солодкозвучний
Твій голос. Я благаю: відгукнись!
Тебе я кликав в безгомінні ночі;
Я на гілках будив пташок, що спали,
А також звірів в темряві печер
Своїм даремним закликом: Астарто!
Луна відповідала – духи, люди –
Всі слухали – лиш ти одна не чуєш!
О, відгукнись! Жадібний погляд мій
Шукав тебе поміж зірок на небі.
О, відгукнись! Сходив я всі дороги,
Та не знайшов ніде таку, як ти.
Поглянь навкруг – чорти мене жаліють,
Бо що мені нікчемні муки пекла?
О, говори! Хоч в гніві, говори!
Дай хоч єдиний раз тебе почути,
Єдиний раз!

П р и в и д А с т а р т и
Манфред!

М а н ф р е д
Не замовкай!
Тепер моє життя лише в цих звуках!

П р и в и д
Манфред! На ранок ти покинеш землю.
Прощай!
М а н ф р е д
О, ні! Скажи, що ти прощаєш.
П р и в и д
Прощай!
М а н ф р е д
Скажи, чи стрінемось ми знов?

П р и в и д
Прощай!
М а н ф р е д
О, пощади: скажи, що любиш!

П р и в и д
Манфред!
Зникає.
Н е м е з и д а
Пішла. Не вернеш вже її.
Іди і ти. Слова її здійсняться.

Д у х
Він вражений. Хто смертний, не повинен
Ніколи зазирать за межі смерті.

Д р у г и й д у х
Але поглянь, як володіє він
Своїми почуттями, як скоряє
Душевні муки волею твердою!
Коли б він духом був, то був би він
Могутній дух.

Н е м е з и д а
Можливо, ти бажаєш
Спитати щось іще мене?

М а н ф р е д
О, ні.
Н е м е з и д а
Тоді прощай на час.

М а н ф р е д
Хіба ми знову
Зустрінемось? І де ж то? На землі?
Та все одно.