Стара Ізергіль - Горький Максим

Я уявляв собі людей, яких вона воскрешала. Ось вогненно-рудий, вусатий гуцул іде вмирати, спокійно покурюючи люльку. У нього, напевне, були холодні голубі очі, які на все дивилися зосереджено й твердо. Ось поряд з ним чорновусий рибалка з Прута; плаче, не бажаючи вмирати, і на його обличчі, блідому від передсмертної туги, потьмяніли веселі очі, і вуса, змочені слізьми, сумно обвисли по кутках скривленого рота. Ось він, старий, поважний турок, напевне, фаталіст і деспот, і поряд з ним його син, бліда й тендітна квітка Сходу, отруєна поцілунками. А ось гонористий поляк, галантний і жорстокий, красномовний і холодний... I всі вони — тільки бліді тіні, а та, яку вони цілували, сидить поряд мене жива, але висушена часом, без тіла, без крові, з серцем без бажань, з очима без вогню, — теж майже тінь.

Вона продовжувала:

— У Польщі стало тяжко мені. Там живуть байдужі й брехливі люди. Я не знала їхньої зміїної мови. Все шиплять... Що шиплять? Це Бог дав їм таку зміїну мову за те, що вони брехливі. Ішла я тоді, не знаючи куди, і бачила, як вони збиралися бунтувати з вами, росіянами. Дійшла до міста Бохнії. Жид один купив мене, не для себе купив, а щоб торгувати мною. Я погодилася на це. Щоб жити — треба вміти що-небудь робити. Я нічого не вміла і за це платила собою. Та я подумала тоді, що, коли я дістану трохи грошей, щоб вернутися до себе на Бирлат, я порву ланцюги, хоч би які міцні вони були. I жила я там. Ходили до мене багаті пани й бенкетували в мене. Це їм дорого коштувало. Билися за мене вони, розарялися. Один добивався мене довго та раз ось що зробив: прийшов, а служник за ним іде з мішком. Ось пан узяв в руки той мішок і перекинув його над моєю головою. Золоті монети стукали мене по голові, і мені весело було слухати їх брязкіт, коли вони падали на підлогу. Та я все-таки вигнала пана. У нього було таке товсте обрюзгле обличчя, і живіт — як велика подушка. Він дивився, як сита свиня. Так, вигнала я його, хоч він мені й казав, що продав усі землі свої та будинки і коні, щоб обсипати мене золотом. Я тоді любила одного достойного пана з порубаним обличчям. Все обличчя було в нього порубане навхрест шаблями турків, з якими він незадовго перед тим воював за греків. От людина!.. Що йому до греків, коли він поляк? А він пішов, бився разом з ними проти їхніх ворогів. Порубали його, у нього витекло одне око від ударів, і два пальці на лівій руці теж відрубали... Що йому до греків, коли він поляк? А ось що: він любив подвиги. А коли людина любить подвиги, вона завжди вміє їх зробити і знайде, де це можна. У житті, знаєш ти, завжди є місце для подвигів. I ті, що не знаходять їх для себе, — ті просто ледарі чи боягузи, або не розуміють життя, бо, якби люди розуміли життя, кожен захотів би залишити після себе свою тінь у ньому. I тоді життя не жерло б людей без сліду... О, той, рубаний, був хорошою людиною! Він ладен був іти на край світу, щоб робити що-небудь! Напевно, ваші вбили його під час бунту. А навіщо ви ходили бити мадярів? Ну-ну, мовчи!..

I, наказуючи мені мовчати, стара Ізергіль раптом замовкла сама, задумалась.

Знала також я й мадяра одного. Він одного разу пішов від мене, — взимку це було, — і тільки весною, коли розтав сніг, знайшли його в полі з простреленою головою. Он як! Бачиш — не менше, ніж чума, губить любов людей; коли полічити — не менше... Що я говорила? Про Польщу... Так, там я зіграла свою останню гру. Зустріла одного шляхтича... От був гарний! Як чорт. А я стара вже була, ех, стара! Чи було мені чотири десятки років? Мабуть, що й було... А він що й гордий, і розбещений нами, жінками. Дорого він мені обійшовся... еге ж. Він хотів зразу так собі узяти мене, та я не далась. Я не була ніколи рабою, нічиєю. А з жидом я вже скінчила, багато грошей дала йому...

І вже в Кракові жила. Тоді в мене все було: і коні, й золото, й слуги... Він ходив до мене, гордий демон, і все хотів, щоб я сама кинулася йому в руки. Ми посперечалися з ним... Я навіть, — пам'ятаю, — марніла від того. Довго це тривало... Я взяла своє: він на колінах благав мене... Та тільки-но взяв, як уже й кинув. Тоді збагнула я, що стала стара... Ох, це було мені не солодко! Ой не солодко!.. Я ж любила його, того чорта... а він, зустрічаючись зі мною, сміявся... підлий він був! I перед іншими сміявся з мене, а я це знала. Ну, та й гірко було мені, скажу! Але він був тут, близько, і я все-таки милувалася ним. А от як пішов він битися з вами, росіянами, тужно стало мені. Ламала я себе, та не могла зламати... I вирішила поїхати за ним. Він коло Варшави був, у лісі.

Та коли приїхала, то дізналася, що вже побили їх ваші... і що він у полоні, неподалік у селі.

"Значить, — подумала я, — не побачу вже його більше!" А бачити хотілось. Ну, намагалась побачити... Жебрачкою одяглась, кривою, та й пішла, закутавши обличчя, в те село, де був він. Скрізь козаки і солдати... дорого мені коштувало бути там! Дізналась я, де поляки сидять, та й бачу, що важко потрапити туди. А потрібно мені це було. I от уночі підповзла я до того місця, де вони були. Повзу городом поміж грядок і бачу: вартовий стоїть мені на дорозі... А вже чути мені — співають поляки та розмовляють голосно. Співають пісні однієї... до Матері Божої... I той там теж співає... Аркадек мій. Мені гірко стало, як подумала я, що раніше за мною повзали... а ось воно настав час — і я за чоловіком повзла змією по землі і, може, на смерть свою повзу. А той вартовий уже слухає, нахилився вперед. Ну, що ж мені? Встала я з землі й пішла на нього. Ні ножа в мене нема, нічого, крім рук та язика. Шкодую, що не взяла ножа. Шепочу: "Зажди..." А він, солдат отой, вже приставив до горла мені багнет. Я кажу йому пошепки: "Не коли, зажди, послухай, якщо в тебе душа є! Не можу тобі нічого дати, а прошу тебе..." Він опустив рушницю і так само пошепки каже мені:

"Забирайся геть, бабо! геть! Чого тобі?" Я сказала йому, що сина мого тут замкнено... "Ти розумієш, солдате, — сина! Ти ж бо теж чий-небудь син, еге ж? То от подивись на мене — у мене є такий самий, як ти, і он він де! Дай мені подивитися на нього, може, він умре скоро... і, може, тебе завтра вб'ють... плакатиме твоя мати за тобою? Адже тяжко буде тобі вмерти, не глянувши на неї, твою матір? I моєму синові тяжко ж. Пожалій же себе і його, та й мене — матір!.."

Ох, як довго говорила я йому! Ішов дощ і мочив нас. Вітер гув, і ревів, і штовхав мене то в спину, то в груди. Я стояла й хиталася перед цим кам'яним солдатом... А він усе говорив: "Ні!" І кожного разу, як я чула його байдуже слово, ще палкіше в мені спалахувало бажання бачити того, Аркадека... Я говорила й вимірювала очима солдата — він був маленький, сухий і все кашляв. I от я впала на землю перед ним і, обхопивши його коліна, все благаючи його палкими словами, повалила солдата на землю. Він упав у грязюку. Тоді я швидко повернула його обличчям до землі й придавила йому голову в калюжу, щоб він не кричав. Він не кричав, а тільки все борсався, намагаючись скинути мене з своєї спини. А я обома руками вдавлювала його голову глибше в грязь. Він і задихнувся... Тоді я кинулась до комори, де співали поляки. "Аркадек!.." — шепотіла я крізь шпари в стінах. Вони здогадливі, ті поляки, — і, почувши мене, не перестали співати! Ось його очі проти моїх. "Можеш ти вийти звідси?" — "Так, через підлогу!" — сказав він. "Ну, іди ж!" I ось четверо їх вилізло з-під тої комори: троє та Аркадек мій. "Де вартові?" — спитав Аркадек. "Он лежить!.." I вони пішли тихо-тихо, нагнувшись до землі. Дощ ішов, вітер вив голосно. Ми вийшли з села й довго мовчки йшли лісом. Швидко так ішли. Аркадек тримав мене за руку, і його рука була гаряча й тремтіла. О!.. Мені так хороше було з ним, поки він мовчав. Останні це були хвилини — хороші хвилини мого жадібного життя. Та ось ми вийшли на луки і зупинились. Вони дякували мені всі четверо. Ох, як вони довго й багато говорили мені щось! Я все слухала й дивилася на свого пана. Що ж він зробить мені? I от він обняв мене і сказав так поважно... Не пам'ятаю, що він сказав, але так виходило, що тепер він на подяку за те, що я вивела його, любитиме мене... I став на коліна переді мною, усміхаючись, і сказав мені: "Моя королева!" Ось який брехливий собака був це!.. Ну, тоді я стусонула його ногою і дала б ляпаса, та він відхитнувся й схопився. Грізний і блідий стоїть він переді мною... Стоять і ті троє, похмурі всі. I всі мовчать. Я подивилась на них... Мені тоді стало — пам'ятаю — тільки нудно дуже, і така лінь охопила мене... Я сказала їм: "Ідіть!" Вони, пси, спитали в мене: "Ти вернешся туди, показати, куди ми пішли?" Ось які підлі! Ну, все-таки пішли вони. Тоді і я пішла... А другого дня взяли мене ваші та незабаром випустили... Тоді побачила я, що пора мені звити гніздо, годі жити зозулею. Вже важка стала я, і послабшали крила, і пір'я потьмяніло... Пора, пора! Тоді я поїхала до Галичини, а звідти в Добруджу. I ось уже близько трьох десятків літ живу тут. Був у мене чоловік, молдаванин; помер з рік тому. I живу я ось! Сама живу... Ні, не сама, а он з тими.

Стара махнула рукою до моря. Там усе було тихо. Інколи народжувався якийсь короткий, облудний звук і завмирав ту ж мить.

— Люблять вони мене. Багато я розказую їм всячини. Їм це потрібне. Ще молоді всі... I мені добре з ними. Дивлюсь і думаю: "От і я, був час, така сама була... Тільки тоді, в мій час, більше було в людині сили й вогню, і через те жилося веселіше і краще... Справді!.."

Вона замовкла. Мені сумно було поряд з нею. А вона дрімала, хитаючи головою, і тихо шепотіла щось... можливо, молилась.

З моря здіймалась хмара — чорна, важка, з суворими обрисами, схожа на гірський хребет. Вона повзла в степ. З її вершини зривалися клапті хмарин, мчали поперед неї й гасили зорі одну по одній. Море шуміло. Недалеко від нас, у лозах винограду, цілувалися, шепотіли й зітхали. Глибоко в степу завивав собака... Повітря подразнювало нерви дивним запахом, що лоскотав ніздрі. Від хмар падали на землю зграї тіней і повзли по ній, повзли, зникали, з'являлися знову... Там, де був місяць, залишилася тільки мутна опалова пляма, часом її зовсім закривав сизий клапоть хмари.