Морський Вовк - Лондон Джек
При зменшеній площі вітрил нашу палубу вже не так заливало водою, коли лягали в дрейф, і шхуна стрибала по хвилях, мов корок.
З самого початку роботи я пообдирав собі пучки, і мені було нестерпно боляче; коли ми брали рифи, то від болю в мене котилися по щоках сльози. А коли роботу закінчили, я не витримав і, геть зовсім висилений, повалився на палубу.
Тим часом Томаса Магріджа, наче мокрого щура, витягли з-під півбака, куди він з переляку заховався. Дивлячись, як його потягли на ют, до кают-компанії, я раптом сторопів: камбуз кудись ізник. Тільки виднів біліший прямокутник на палубі, де він стояв.
Всі, й матроси теж, зібралися в кают-компанії, і поки на маленькій пічці варилася кава, ми пили віскі та гризли сухарі. Ніколи зроду не їв я з таким апетитом. І ніколи гаряча кава не була мені така смачна. "Привида" так гойдало й жбурляло, що навіть матроси не могли ступити кроку, не тримаючись за що-небудь руками. І не раз після окрику "Ну, держись!" ми падали купою на стіну, що, лігши поземо, правила якийсь час за палубу.
— До дідька сигнальника! — заявив Вовк Ларсен, коли ми досхочу напились і наїлись.— На палубі нічого робити. Коли б хто й наскочив на нас, ми однаково не могли б звернути з дороги. Лягайте всі й спіть.
Матроси подалися на бак, дорогою вивісивши бортові ліхтарі, а обидва мисливці залишились на ніч у кают-компанії, не зважившись відкрити люк до свого кубрика. Ми з Вовком Ларсеном відрізали Керфутові розтрощеного пальця і зашили рану. Магрідж — він весь час мусив варити каву, подавати нам на стіл та підкидати в пічку — скаржився, що йому болить десь усередині, і присягався, що в нього поламано одне, а то й двоє ребер. Оглянувши його, ми переконалися, що в нього їх переламано аж троє. Але лікування ми відклали до завтра, головне з тої причини, що я не знав, що робити із зламаними ребрами, і спершу мусив про це прочитати.
— Не думаю, що варто було задля побитої шлюпки жертвувати Келлі,— сказав я Вовкові Ларсенові.
— Але ж і сам Келлі не дуже чого вартий,— відповів він.— На добраніч!
Мені здавалося, що я не зможу заснути після всього, що сталося за день: обдерті пальці нестерпно щеміли, мене тривожила доля решти трьох шлюпок, не кажучи вже про те, що шхуну несамовито кидало в усі боки. Але очі мої склепилися, тільки-но голова торкнулась подушки. Вкрай зморений, я проспав цілу ніч, а тим часом "Привид", ніким не керований, пробивав собі шлях серед бурі.
РОЗДІЛ ХVIII
Наступного дня, коли шторм затихав, Вовк Ларсен і я, начитавшись анатомії та хірургії, взялися до поламаних Магріджевих ребер. Потім, коли шторм скінчився, Вовк Ларсен почав крейсувати в тій частині океану, де нас захопила негода, і трохи далі на захід. Тим часом лагоджено шлюпки й шито нові вітрила. Одну за одною спобігали ми котикові шхуни, що переважно шукали свої погублені шлюпки, при нагоді підбираючи й чужі. Більшість промислових суден плавало на захід від нас, і шлюпки, порозкидані штормом, шукали порятунку, де ближче.
Дві наші шлюпки разом з екіпажами зняли ми з "Сіско", а на "Сан-Дієго", на превелику радість Вовкові Ларсенові, а мені на сум, ми знайшли Смока разом з Нільсоном та Лічем. Отже під кінець п’ятого дня ми не долічували тільки чотирьох — Гендерсона, Голіока, Вільямса й Келлі — і вже знову почали полювання.
Женучись за табуном котиків, ми рухалися на північ, і дедалі частіш траплялись нам на шляху страшні морські тумани. День у день щойно спущені шлюпки враз поглинала імла; а на шхуні через рівні проміжки часу сурмили в ріг і що п’ятнадцять хвилин стріляли з сигнальної гармати. Ми весь час то губили шлюпки, то знову їх знаходили. Є такий звичай, що підібраний чужою шхуною човен полює для неї, поки його не знайде й не забере власник. Але Вовк Ларсен, як того й можна було сподіватися від нього, втративши одну шлюпку, привласнив собі першу, що трапилася йому на очі, відбившись від своєї шхуни, і присилував її екіпаж полювати з "Привидом", не давши людям повернутись до себе на шхуну, коли та показалась поблизу. Я пригадую, як він примусив мисливця й двох матросів зійти вниз, наставивши на них рушницю, коли їхній капітан, пропливаючи повз нас, поспитав, чи нема часом на "Привиді" його людей.
Томас Магрідж, що так дивно й уперто чіплявся за життя, незабаром почав потроху шкутильгати по палубі й виконувати свої подвійні обов’язки — кока і юнги. До Джонсона й Ліча капітан і далі сікався, не даючи їм просвітлої години, і вони запевно знали, що, як настане кінець полюванню, настане кінець і їм. Решта теж жила гірше за собак у рабстві у свого безжального хазяїна. Щодо мене, то я ладнав з Вовком Ларсеном досить можливо; правда, мене весь час не покидала думка, що я зробив би добру справу, коли б убив його. Він нездоланно вабив мене до себе й водночас навіював нездоланний страх. А проте я не міг уявити його мертвого. Щось у ньому було таке тривке й вічно юне, що навіть думки не бралося про смерть. Я міг його уявити тільки живим, людиною, що завжди бореться й знищує інших, сама ж, перемагаючи, лишається ціла.
Коли ми натрапляли на табун котиків, а море було занадто бурхливе, щоб спускати шлюпки, Ларсен любив виходити на полювання сам, з двома веслярами і стерником.
Він був дуже добрий стрілець і привозив багато шкур навіть тоді, коли мисливці казали, що в таку погоду полювати неможливо. Здавалося, оте відчуття небезпеки, боротьби за своє життя було йому конечне, як повітря.
Я щодалі більше знайомився з морською справою, і ось одного ясного дня — а їх останнім часом траплялося зрідка — мені випала радість самому плавати й керувати "Привидом", самому збирати шлюпки. Вовка Ларсена знову посів головний біль, і я з рання до вечора стояв за штурвалом — вивів шхуну, як звичайно, за останню завітряну шлюпку, ліг у дрейф і підібрав усі шість без капітанових вказівок.
Час від часу налітали бурі — це була якраз смуга сильних вітрів,— а в середині червня нам довелося поборотися з тайфуном. Ця подія запам’яталася мені назавжди, бо вона спричинила великі зміни в моєму житті. Ми, певно, потрапили трохи не в саме осереддя тайфуну, але Вовкові Ларсенові пощастило втекти від нього на південь — спочатку під клівером з двома рифами, а тоді й зовсім із голими щоглами. Таких хвиль я ще ніколи не бачив. Ті, що мені доводилось бачити раніше,— то просто маленькі брижі проти цих, що мали півмилі від хребта до хребта і здіймалися, далебі, вище за наші щогли. Навіть сам Вовк Ларсен не зважився лягти в дрейф, хоч нас відносило від табунів далеко на південь.
Ми вийшли, певно, на трасу тихоокеанських пароплавів, коли тайфун ущух, і тут, на диво мисливцям, надибали другий табун котиків,— так би мовити, ар’єргард. Мисливці казали, що це була річ зовсім не чувана. Враз пролунала команда: "Шлюпки на воду!", забахкали рушниці, і безжальне нищення тривало цілий день.
Увечері того дня до мене підійшов Ліч. Було вже поночі, і я саме кінчав підраховувати шкури з останньої шлюпки. Він зупинився біля мене й запитав тихо:
— Чи не скажете ви мені, містере Ван-Вейдене, як далеко ми від берега і в якому боці Йокогама?
Серце моє аж тьохнуло від радості, бо я зрозумів, для чого він питає, і я повідомив його: вест-норд-вест, п’ятсот миль.
— Дякую, сер,— тільки й вимовив він, зникаючи в темряві.
Другого дня ми не знайшли шлюпки номер три, а разом з нею зникли Джонсон та Ліч. Зникли також анкерки з водою і ящики з провізією з усіх шлюпок, а також постелі й скриньки обох утікачів. Вовк Ларсен шаленів. Він поставив вітрила і помчав на вест-норд-вест. Двоє мисливців весь час були на салінгу й оглядали море в біноклі, а сам він ходив по палубі, наче розлютований лев. Він надто добре знав мою прихильність до втікачів, щоб послати мене дозорцем.
Вітер був ходовий, але поривчастий, і знайти серед синього безмежного простору малесеньку шлюпчину було не легше, ніж відшукати голку в скирті сіна. Але Вовк Ларсен гнав "Привид" швидко, як лишень міг, намагаючись відрізати втікачів від суходолу. Коли, за його розрахунками, він випередив їх, шхуна почала крейсувати впоперек гаданого шляху втікачів.
Вранці третього дня, ледве пробило вісім склянок, Смок гукнув із салінга, що бачить шлюпку. Всі з’юрмились біля борту. Різкий вітер віяв зі сходу, щоразу дужчий. І ось із завітряного боку в сріблі ранкового сонця мигнула й зникла чорна цятка.
Ми змінили курс і попрямували до неї. Важко було мені на серці, якось аж млосно: що ж тепер буде? Я побачив, як заблищали тріумфом очі Вовка Ларсена; все попливло мені перед очима, і мене охопило нестримне бажання кинутися на цю людину. На думку про те, що чекає Ліча й Джонсона, коли їх спіймають, я просто знавіснів. Пам’ятаю, що я вскочив у мисливський кубрик, мов очманілий, схопив набиту рушницю й хотів був уже вибігти на палубу, коли до мене долетів здивований вигук:
— Там їх аж п’ятеро!
Я затремтів і сперся на трап, а голоси на палубі підхопили ті слова. Мені підігнулися коліна, я сів на східці, уже отямившись, але весь отерплий від свідомості трохи-трохи не доконаного вчинку. Я подякував подумки своїй долі, поставив на місце рушницю і прослизнув назад на палубу.
Моєї відсутності ніхто не помітив. Шлюпка була вже досить близько від нас, і я побачив, що вона значно більша, ніж звичайні мисливські шлюпки, і зовсім не така з вигляду. Коли ми підійшли ближче, на ній згорнули вітрило й зняли щоглу. Весла були в кочетах, а люди в шлюпці чекали, поки ми ляжемо в дрейф і візьмемо їх на шхуну.
Смок, що спустився на палубу і стояв поруч зі мною, значуще чмихнув. Я запитливо глянув на нього.
— Оце-то номер! — протяг він.
— А в чому річ? — спитав я.
Він знов пирснув сміхом.
— Хіба ви нічого не бачите, онде на кормі? Щоб мені більш ані котика не вбити, коли то не жінка!
Я придивився пильніше, але не міг добрати як слід нічого, аж поки не загукали про те всі навкруги. У шлюпці було четверо чоловіків, а п’ята, безперечно, жінка. Ми всі захвилювались, опріч Вовка Ларсена, виразно розчарованого тим, що це не наша шлюпка з двома жертвами його мстивості.
Ми спустили бом-клівер, перенесли на навітряний борт клівер і грот і лягли в дрейф. Весла вдарили по воді, і за кілька вимахів шлюпка підійшла до борту шхуни.
