Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Він лише знав, що йому потрібно було зробити зараз, і він був певен, що, коли не діяти просто зараз, він і це забуде. Одра сиділа внизу в Майновому м'якому кріслі й зачаровано витріщалася в телевізор, де саме показували "Дзвонимо за долари";[814] її волосся спадало на плечі неживими локонами. Вона не рухалася та йшла, тільки коли її вели.

Тут інша справа. Ти просто застарий, чувак. Повір.

Ні.

Значить, здохнеш тут, у Деррі. Та й хер з тобою.

Він одягнув спортивні шкарпетки, нові джинси та футболку, яку за день до того придбав у Бенгорі в "Халупі сорочок". Безрукавка була яскраво-помаранчевою. Спереду був напис "ДЕРРІ, МЕЙН — ДЕ ВОНО, В БІСА, Є?" Він сів на Майнове ліжко — те саме, в якому протягом останнього тижня спав з теплою, однак схожою на труп дружиною — і натягнув кросівки… пару кедів, які також учора купив у Бенгорі.

Він підвівся й знову оглянув себе в дзеркалі. Він бачив чоловіка середнього віку, вдягненого в хлопчачий одяг.

Безглуздий у тебе вигляд.

Як і у всіх пацанів.

Ніякий ти не пацан. Відступися!

— Хер з ним, скрешемо трошки рок-н-ролу, — тихо сказав він і вийшов з кімнати.

2

У снах, які він іноді бачитиме наступними роками, він завжди полишає Деррі на самоті. Сідає сонце. Місто покинуте, його мешканці поїхали геть. Богословська семінарія та вікторіанські будинки на Західному Бродвеї замислено чорніють на фоні палаючого неба — всі літні заграви, які він коли-небудь бачив, злилися в одну.

Він чує власні кроки — вони луною тупочуть бетоном. Окрім них до нього долинає лише звук прудкої води, яка з гудінням зривається в дренажні колодязі.

3

Він викотив Сілвера на під'їзну доріжку, поставив його на лапку й знову перевірив шини. Передня в порядку, а от задня дещо м'яка. Він узяв велосипедного насоса, якого купив Майк, і підкачав колесо. Повернувши насос на місце, він перевірив гральні карти й прищепки. Велосипедні колеса й досі видавали той чудовий кулеметний звук, який Білл пам'ятав ще зі школи. Вдала була покупка.

Ти геть здурів.

Можливо. Побачимо.

Він знову сходив у Майків гараж, узяв "З в 1", змастив ланцюг та зубці. Тоді він підвівся, поглянув на Сілвера й легенько стиснув бульбу клаксону. Звучало так, як треба. Він кивнув і зайшов у дім.

4

І він знову бачить усі ті місця — вони неушкоджені й такі, як колись: масивний цегляний форт Деррійської початкової школи, Міст Поцілунків, укритий різьбленими ініціалами шкільних парочок, які були ладні розколоти своєю пристрастю весь світ, а коли подорослішали, то перетворилися на страхових агентів, торговців автомобілями, офіціанток та косметологів; він бачить статую Пола Баньяна, яка стоїть проти закривавленого призахідного неба та похиленого білого паркану, який тягнеться вздовж хідника по Канзас-стрит до самого Пустовища. Він бачить їх, як колись — такими, якими вони назавжди лишаться в його пам'яті… і його серце тремтить від гордості й любові.

"Полишаю, полишаю Деррі, — думає він. — Ми полишаємо Деррі, і якби це була оповідка, цей момент зайняв би останні півдюжини сторінок; приготуйтеся поставити книгу на полицю й забути про неї. Сонце сідає, навкруги стоїть тиша — чутно лише мої кроки й воду в риштаках. Настав час".

5

Програма "Дзвонимо за долари" поступилася "Колесу фортуни". Одра пасивно сидить навпроти телевізора, не зводячи очей з екрана. Коли Білл вимкнув його, вираз її обличчя не змінився.

— Одро, — сказав він, підійшов до дружини й взяв її за руку. — Ходімо.

Вона й не поворухнулася. Її рука лежить у його долоні — теплий віск. Білл узяв її другу руку з підлокітника Майкового крісла й поставив її на ноги. Того ранку він вбрав її подібно до того, як вдягнувся сам: на ній були "лівайси" та блакитна безрукавка. Вона виглядала б доволі мило, якби не той порожній, великоокий погляд.

— Хо-ходімо, — повторив він і провів її крізь двері в Майкову кухню і, зрештою, на вулицю.

Вона йшла доволі охоче… однак вона б полетіла з заднього ґанку й розпласталася на землі, якби він не обійняв її за талію та не допоміг спуститися зі сходинок.

Він підвів її до місця, де на яскравому літньому світлі стояв прихилений на лапку Сілвер. Одра стала поряд з велосипедом і безтурботно дивилася на стіну Майкового гаража.

— Залазь, Одро.

Вона не поворухнулася. Білл терпляче змусив її перекинути одну ногу через багажник, який кріпився над заднім щитком Сілвера. Нарешті вона стала там з багажником між ногами, ледь не торкаючись його пахом. Білл обережно натиснув їй на маківку, і Одра сіла.

Білл скочив на Сілверове сідло й підняв лапку п'ятою. Він збирався сягнути назад, взяти Одрині руки й спробувати сплести їх у себе на животі, та перш, ніж він це зробив, вони самі проповзли його тілом й зчепилися спереду, наче очманілі мишки.

Він поглянув на них, його серце забилося швидше — здавалося, воно стугонить водночас і в грудях, і під самісіньким горлом. Наскільки йому було відомо, це була перша самостійна дія Одри за весь тиждень… перша її самостійна дія, відколи Воно трапилося… чим би Воно не було.

— Одро?

Відповіді не було. Він спробував вивернути шию, аби глянути на нею, та не вийшло. Були лише її руки навколо його талії, а на її нігтях блищали останні залишки червоного лаку, який нанесла кмітлива, жвава й талановита молода жінка з маленького англійського містечка.

— Ми трохи покатаємося, — сказав Білл і поїхав до Палмер-лейн, дослухаючись до того, як під колесами шурхотить гравій. — Тримайся добре, Одро. Гадаю… гадаю, що можу трохи р-р-розігнатися.

Якщо хоробрість не підведе.

Він подумав про хлопчика, якого зустрів у Деррі дещо раніше, коли Воно ще відбувалося. "Не можна бути обережним на скейтборді", — сказав той хлопчак.

Хлопче, правдивіших слів ще ніхто не казав.

— Одро? Готова?

Мовчанка. Невже її руки стиснули його трохи сильніше? Мабуть, просто сприйняв бажане за дійсне.

Він доїхав до кінця під'їзної доріжки й завернув праворуч. Палмер-лейн впиралася просто в Верхню Головну вулицю, і, повернувши ліворуч, він виїде на дорогу, яка веде до центру. І там він поїде з гори. І набиратиме швидкість. Від цього образу в нього мороз пробіг по шкірі, і мало не зашвидко, аби її усвідомити, в його голові промайнула

(старі кістки ламаються легко, малюче Біллі)

тривожна думка й одразу зникла. Однак…

Однак у ньому вирувала не сама тривога, чи не так? Так. Там було й бажання… те відчуття, яке виникло в нього, коли він побачив хлопчака зі скейтбордом у руці. Бажання гнатися й чути, як вітер проноситься повз тебе, коли не знаєш, чи ти тікаєш від чогось, чи мчиш кудись — бажання просто мчати. Летіти.

Тривога й бажання. Уся різниця між тим, що маєш, і чого хочеш — різниця між дорослим, який рахує кошти, і дитиною, яка просто хапає й біжить, наприклад. Різниця завширшки з цілий світ. Проте не така вже й велика. Насправді, ці дві речі сплять на одному ліжку. Так почуваєшся, коли на американських гірках вагонетка забирається на верхівку першого крутого спуску, за яким атракціон тільки починається.

Тривога й бажання. Те, чого хочеш і що боїшся спробувати. Де ти був і куди хочеш поїхати. Наче щось із рок-н-ролу, де співають про те, як хочеш дівчину, автівку та знайти своє місце. О Господи, благаю, просічи фішку.

Білл на хвильку заплющив очі, відчуваючи позаду себе мертву вагу дружини, відчуваючи схил просто попереду, відчуваючи власне серце.

Будь хоробрим, вірним собі та тримайся.

Він відштовхнувся від землі та поїхав далі.

— Скрешемо трохи рок-н-ролу, Одро?

У відповідь сама мовчанка. Та це нічого. Він готовий.

— Ну, тоді тримайся.

Він закрутив педалі. Спершу було важко. Сілвер загойдався з боку в бік — Одрина вага заважала вловити рівновагу… однак вона напевне трохи балансувала, бодай несвідомо, інакше б вони одразу гепнулися. Білл трохи підвівся, тиснучи на педалі; його руки вхопилися за кермо з маніакальною міцністю; він задер голову, примруживши очі; на шиї напнулися жили.

Зараз торохнемо об асфальт і розчерепимо собі макітри…

(а от і ні давай Білле давай давай сучий ти сину)

Він крутив педалі дедалі швидше й відчував кожну цигарку, яку викурив за останні двадцять років, — кров'яний тиск віднявся, серце стугоніло. "До сраки!" — подумав він і посміхнувся від раптового напливу дурнуватих веселощів.

Гральні карти, які дотепер видавали поодинокі постріли, залопотіли швидше. То були нові, гарні нові карти, "Велосипедні", і вони звучали гучно й чудово. Білл відчув, як його лису маківку погладив перший вітерець, і він посміхнувся ще ширше. "То я створив цей вітер, — подумав він. — Я створив його, тиснучи на ці кляті педалі".

Він наближався до знаку "СТОП" у кінці вулиці. Білл почав гальмувати… а тоді (губи розтягнулися ширше, зблиснули зуби) він знову почав тиснути на педалі.

Незважаючи на знак "СТОП", Білл Денбро вискочив на Верхню Головну вулицю й завернув ліворуч. Вага Одри знову надурила його, і вони мало не втратили рівновагу й не перевернулися. Велік захитався, загойдався, а тоді вирівнявся. Вітер сильнішав: він охолоджував піт на Білловому лобі, висушував його, гудів повз його вуха з басовитим, п'янким звуком, подібним до морського шуму в мушлі, та насправді він не був схожий ні на що у світі. Білл гадав, що цей шум був знайомий хлопчаку зі скейтом. "Та ти втратиш зв'язок із цим звуком, хлопче, — подумалося Біллові. — Речам властиво змінюватись. Це брудний жарт, тож будь до нього готовим".

Він крутив педалі швидше й швидше, швидкість допомагала тримати рівновагу. Ліворуч промайнули залишки Пола Баньяна — він був схожий на поваленого колоса.

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААААА! — закричав Білл.

Руки Одри стиснулися міцніше; спиною він відчув, як вона поворухнулася. Та він не хотів озиратися, аби спробувати її побачити… не хотів, не було потреби. Сміючись на весь голос, він крутив ногами дедалі швидше — високий, худорлявий і лисий чоловік на велосипеді, який нагнувся над кермом, аби зменшити опір вітру. Він промчав повз Бессі-парк, і люди озиралися на нього.

Наразі Верхня Головна вулиця почала крутіше спускатися до обваленого центру міста, і голос у голові прошепотів йому, що коли він за кілька секунд не загальмує, то вже не зможе спинитися — він просто полетить на залишки потрійного перехрестя, наче кажан із пекла, і вб'є їх обох.

Та замість загальмувати, він почав дужче тиснути на педалі, спонукаючи велик мчати ще швидше.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: