Північне сяйво - Пулман Філіп
Тримай обережно, Ліро. Закрий його щільно.
Вона подивилася на деймона керманича, намагаючись подякувати йому, але очі того були заплющені. Тоді вона подякувала керманичу.
— Краще залишайся внизу, — єдине, що він сказав.
Ліра взяла кружку в каюту, де Фардер Корам знайшов склянку для пива. Він перевернув кружку над нею і витягнув папір так, що створіння впало у склянку. Він підняв її, і вони ясно побачили розлючену маленьку істоту.
Воно було завбільшки з Лірин великий палець, темно-зеленого кольору, а не чорного. Його надкрилля стирчали, як у сонечка, коли воно збирається злетіти, а крила билися так люто, що нагадували одну пляму. Його шість пазуристих лапок скреблися по гладкому склу.
— Що це? — спитала Ліра.
Пантелеймон, все ще дикий кіт, заліз на стіл за шість дюймів від склянки і не зводив з неї очей.
— Якби ти відкрила його, — сказав Фардер Корам, — ти б не знайшла там живої істоти. Ні тварини, ні комахи. Я бачив щось таке раніше і ніколи не думав, що побачу знову тут, на півночі. Воно живе в Африці. В нього закладено годинниковий механізм, до пружини якого пришпилено злого духа із закляттям.
— Але хто його послав?
— Тобі навіть не потрібно читати символи, Ліро, ти можеш здогадатися про це так само легко, як і я.
— Пані Кольтер?
— Звичайно. Вона досліджувала не лише північ; існує багато дивного і в південних краях. Я бачив востаннє таку істоту в Марокко. Вона смертельно небезпечна; поки в ній дух, вона ніколи не зупиниться, а якщо ти звільниш духа, він буде такий лютий, що вб'є першого, на кого натрапить.
— Але для чого вони?
— Для шпигування. Я був старим дурнем, коли дозволив тобі піднятися нагору. І мені слід було дати тобі подумати про символи, не перериваючи тебе.
— Тепер я зрозуміла! — раптом схвильовано сказала Ліра. — Це означає повітря, та ящірка! Я бачила це, але не могла зрозуміти чому, і тому я намагалася обдумати це й заплуталась.
— А, — вимовив Фардер Корам, — тоді я також зрозумів. То не ящірка, то хамелеон. І він означає повітря, тому що вони не їдять, не п'ють, вони просто живуть на повітрі.
— А слон…
— Африка, — продовжив він, — еге ж.
Вони дивилися одне на одного. З кожним проявом сили алетіометра вони відчували дедалі більше благоговіння перед ним.
— Він завжди вказував нам на ці події, — сказала Ліра — Ми повинні були слухати. Але що ж ми будемо робити з цією істотою, Фардере Корам? Ми можемо її вбити?
— Я не знаю, чи можемо ми щось зробити. Ми маємо лише тримати його щільно замкненим у коробці і не випускати. Мене більше турбує другий, той, що полетів. Він зараз летить до пані Кольтер з новиною про те, що бачив тебе. Чорт забирай, Ліро, але я — дурень.
Він порився в буфеті і знайшов бляшанку для курильного листя близько трьох дюймів у діаметрі. В ній зберігалися шурупи, але він витягнув їх і витер коробку ганчіркою, а потім перекинув туди склянку, все ще накриту папером.
Раптом одна лапка створіння опинилася назовні і вдарила по бляшанці з неочікуваною силою, але їм вдалось повернути його на місце і щільно закрити кришку.
— Як тільки ми опинимося на кораблі, я запаяю її для впевненості, — сказав Фардер Корам.
— Але хіба годинниковий механізм не зупиняється?
— Звичайний механізм — так. Але, як я вже сказав, цей продовжує працювати через духа, пришпиленого до нього. Що дужче він опирається, то міцніше його тримає і то складніше йому опиратися. А зараз давай сховаємо цього хлопця подалі…
Він загорнув бляшанку у фланель, щоб приглушити невгамовне дзижчання, і засунув її під своє ліжко.
Було вже темно, Ліра спостерігала у вікно, як наближалися вогні Колбі. Важке повітря стало густішим і перетворилося на туман, і коли вони прив'язували човен неподалік від Димного ринку, все навкруги набуло м'яких та розпливчастих форм. Темрява накинула на себе перлисту срібно-сіру вуаль і накрила нею склади і крани, дерев'яні прилавки та гранітну будівлю з багатьма трубами на ній, завдяки якій ринок і дістав свою назву. Там удень і вночі коптилася риба на запашному дубовому диму. Труби також робили свій внесок у густоту холодного повітря, і приємний запах копченого оселедця, скумбрії та морського окуня йшов, здавалося, від кожного каменя.
Ліра, закутана у штормівку з великим каптуром, який ховав волосся, що викривало її, йшла між Фардером Корамом та керманичем. Три деймони були в повній бойовій готовності, вони обшукували всі закутки попереду, озиралися назад та прислухалися до ледь чутних кроків.
Але вони були на вулиці самі. Всі громадяни Колбі сиділи по домівках та, мабуть, попивали дженівер перед палаючими пічками. Вони так нікого і не побачили, поки не дісталися доку, а першим, кого вони помітили, був Тоні Коста, який охороняв вхід на корабель.
— Дякувати Богові, ви приїхали, — сказав він тихо, пропускаючи їх. — Нам доповіли, що Джека Верховена застрелили, а його човен затонув, і про вас ніхто нічого не чув. Джон Фаа уже на борту й ніяк не дочекається, коли ми попливемо.
Корабель вразив Ліру: кермова рубка, труба посередині судна, бак, вантажна стріла над люком, накритим парусиною, жовті вогні, які мерехтіли в ілюмінаторах та на капітанському містку, білий ліхтар на топ-щоглі; три чи чотири постаті порались на палубі з речами, яких вона не могла роздивитися.
Вона поспішила нагору дерев'яним трапом, залишаючи Фардера Корама позаду і озираючись довкола у захваті. Пантелеймон обернувся на мавпу і за мить видерся на вантажну стрілу, але Ліра покликала його вниз — Фардер Корам чекав їх у приміщенні, тобто, як кажуть на судні, в каюті.
Вниз по сходинках, чи по трапу, знаходилася невеличка кают-компанія, де Джон Фаа тихо розмовляв з Ніколасом Рокбі — циганом, який відповідав за судно. Джон Фаа все робив не поспішаючи. Ліра чекала, поки він привітається з нею, але він зробив свої зауваження про приплив та відплив, про проводку судна і лише тоді звернувся.
— Добривечір, друзі, — сказав він. — Бідолашний Джек Верховен мертвий, мабуть, ви чули. А його хлопців захопили в полон.
— У нас також погані новини, — сказав Фардер Корам, а потім розповів про їхню пригоду з літаючими духами.
Фардер Корам витяг бляшанку і поклав її на стіл. З неї долинало таке розлючене дзижчання, що аж коробка повільно рухалася по дерев'яній поверхні.
— Я чув про таких духів з годинниковим механізмом, але ніколи не бачив, — сказав Джон Фаа. — Не існує засобу приборкати чи зупинити його — це все, що я знаю. Немає сенсу кидати його в океан, тому що бляшанка випливе. Ми повинні охороняти його та бути пильними.
Оскільки Ліра була єдиною представницею жіноцтва на кораблі (Джон Фаа, обмисливши все, вирішив не брати жінок), вона мала свою каюту. Невеличку, меншу за її схованку, з ліжком та віконцем, яке тут слід було називати ілюмінатором. Вона запхнула свої речі в шухляду під ліжком і схвильовано побігла нагору, щоб, спираючись на поручні, простежити, як зникає позаду Англія. З'ясувалося, що Англія вже зникла в тумані, не дочекавшись її, щоб попрощатися.
Але шум води, дихання повітря, вогні судна, які сміливо сяяли в темряві, гул двигуна, запахи солі, риби та вугільного спирту були також достатньо захоплюючими. Невдовзі до всього цього приєдналося інше почуття — корабель почали гойдати хвилі Германського океану. Коли хтось покликав Ліру вечеряти, вона зрозуміла, що не голодна, а ще через деякий час їй спало на думку, що непогано було б піти полежати заради Пантелеймона — бідолашне створіння почувалося вкрай виснаженим.
Так почалася її подорож на північ.
ЧАСТИНА ДРУГА Больвангар
10 Консул і Ведмідь
Джон Фаа та інші ватажки вирішили прямувати до Трольсанда — головного порту Лапландії. У відьом цього міста було консульство, а Джон Фаа знав, що без їх допомоги чи, принаймні, дружнього нейтралітету, буде неможливо врятувати вкрадених дітей.
Він поділився своїми думками з Лірою і Фардером Корамом наступного дня, коли Лірина морська хвороба трохи вгамувалась. Яскраво сяяло сонце, зелені хвилі перелітали через борт і бризкали білою піною. На палубі, відчуваючи легкий бриз і дивлячись на море, переливчасте від світла і руху, Ліра майже не відчувала морської хвороби. А Пантелеймон тепер зрозумів, як захоплююче бути морською чайкою чи буревісником і торкатися крилами морської поверхні. Ліра настільки поринула в його радощі, що сама була рада покинути сухопутний спосіб життя.
Джон Фаа, Фардер Корам та два чи три інші чоловіки сиділи на кормі, залитій сонцем, і обговорювали свої плани.
— Фардер Корам знає лапландських відьом, — сказав Джон Фаа. — І якщо я не помиляюсь, існує угода.
— Все правильно, Джоне, — відповів Фардер Корам. — Це було сорок років тому, але це ніщо для відьом. Деякі з них живуть набагато довше.
— Що посприяло тій угоді, Фардере Корам? — запитав Адам Стефанськи — чоловік, що відповідав за бойові загони.
— Я врятував життя відьми, — пояснив Фардер Корам. — Її в повітрі переслідував і збив якийсь великий рудий птах, якого я ніколи не бачив раніше. Поранена, вона впала в болото, а я поплив, щоб врятувати її. Вона ледь не потонула, але я витяг її на човен та застрелив птаха. Він упав у трясовину, на жаль, — адже він був майже такий здоровий, як бугай, та ще й полум'яно-червоний.
— О! — вигукнув один із чоловіків, здивований історією Фардера Корама.
— Коли я затяг її у човен, — продовжував він, — я пережив найбільший шок у моєму житті — та молода жінка була без деймона.
Це прозвучало так, якби він сказав: "В неї не було голови". Сама думка про це була жахливою. Чоловіки здригнулися, а їхні деймони наїжачилися, затремтіли і почали люто каркати, і людям довелось заспокоювати їх. Пантелеймон притиснувся до грудей Ліри, і їх серця билися поряд в унісон.
— Принаймні, — додав Фардер Корам, — це так виглядало. Через те, що вона впала з неба, я був більше ніж упевнений, що вона відьма. Вона виглядала так само, як молода жінка, тонша за деяких та вродливіша за більшість, але те, що я не побачив деймона, відвернуло мене від неї.
— Що ж, у них немає деймонів, у відьом? — спитав Майкл Канзона.
— Їхні деймони невидимі, я гадаю, — припустив Адам Стефанськи. — Він був там весь час, але Фардер Корам не міг його бачити.
— Ні, ти помиляєшся, Адаме, — заперечив Фардер Корам.
