Пригоди Цибуліно - Родарі Джанні
Кум Часник гладив свої вуса. Кума Динька совалася на місці. Кум Гарбуз двічі зітхнув".
Він записував усе так, як це робиться в школах Італії. Поки вчитель розмовляє з кимось у коридорі, за його дорученням один з учнів записує на класній дошці прізвища тих учнів, які пустують у класі.
Як приклад хорошої поведінки, синьйор Петрушка записав:
"Герцог Мандарин сьогодні поводиться відмінно. Барон Апельсин — відмінно з відзнакою. Він їсть уже тридцять четвертого смаженого горобця".
"Ех, коли б наш Цибуліно був тут! — думав майстер Виноградинка. — Все було б інакше! З того часу, як Цибуліно у в'язниці, з нами поводяться, як з рабами. Ми боїмося розкрити рота і промовити слово, щоб нас не записав у свою штрафну книжку оцей осоружний Петрушка".
І справді, всі записані за погану поведінку потім повинні були платити штраф.
Наприклад, майстер Виноградинка майже щодня платив за що-небудь штраф. А бували дні, коли йому доводилося платити по два штрафи.
Нарешті суд — тобто сам-один синьйор Помідор — повернувся до зали засідання.
— Встати! — скомандував синьйор Петрушка, хоча сам не ворухнувся з місця.
— Увага! Зараз я оголошу рішення суду, — сказав Помідор.
"Заслухавши заяву графинь Черешень, суд ухвалив: вищезгадані синьйори графині Черешні мають повне і невід'ємне право стягати податки за дощ і інші непогоди, які посилає небо. Тому суд проголошує такий вирок: кожен мешканець села повинен платити управителеві замку суму в два рази більшу від тієї, яку зажадали графині".
По залі пройшов гомін.
— Мовчати! — загорлав Помідор. — А як ні, то звелю всіх вас вигнати звідси! Я ще не все сказав. Суд ухвалив також, щоб ви платили за росу, іней, туман і всі інші види вологи. Закон набирає чинності з сьогоднішнього дня!
Всі люди перелякано подивилися на вікна. Вони надіялися побачити ясне небо, але угледіли, що надходить буря.
"Ой матінко! — подумав майстер Виноградинка. — От і плати одразу ж чотириста лір. Трикляті хмари!"
Помідор теж глянув у вікно, і його товстелезна червона пика враз розпливлася в радісній усмішці.
— Ваша милосте! — гукнув синьйор Горох. — Нам щастить! Барометр падає. Напевно буде негода!
Всі люди кинули на адвоката погляд, повний зненависті, і всім синьйор Петрушка записав у своїй книжці погану оцінку. Нікому з селян він не прощав навіть погляду.
Коли ж і справді налетіла буря з громовицею, то синьйор Горох аж затанцював на радощах. А майстер Виноградинка мусив приховати свій гнів і ще уважніш втупив погляд в носки своїх черевиків, щоб не заробити зайвого штрафу.
Нещасні сільські люди дивилися на дощ, як на страшне лихо. Гуркіт грому здавався їм гарматною стріляниною, блискавиця ніби ножем пронизувала серце кожному з них.
А синьйор Петрушка послинив язиком олівця і почав швиденько підраховувати, скільки грошей одержать графині з цієї милості божої. Ці підрахунки дали величеньку цифру, а разом із записаними сьогодні штрафами — ще більшу.
Кума Динька почала плакати. Дружина Кума Часника теж розплакалася і сльозами геть змочила вуса свого чоловіка, бо витиралася ними, немов хустинкою.
Все це страшенно розгнівило синьйора Помідора, і він вигнав усіх із зали.
Вийшли бідні люди із замку і під зливою поволі почвалали до села. Вони навіть не ховалися від дощу. Ніхто не боявся змокнути і застудитися. Коли звалилося лихо, — тоді ніхто не помічає дрібних прикрощів.
Недалеко від села їм треба було пройти через залізничний переїзд, і вони мусили спинитися, бо саме йшов поїзд. Дивитися, як проходить поїзд, завжди цікаво. Спершу гуркочучи і чмихаючи парою, пробігає паровоз. У вікно будки визирає машиніст з квіткою в зубах, весело смикає за шворку свистка. Гу-гу-гу! — кричить паровоз. З вікон виглядають і немов трохи пишаються пасажири — італійські селяни в плащах, селянки, запнуті хустками. А в останньому вагоні…
— Господи! — скрикнула кума Динька. — Гляньте-но, хто виглядає з останнього вагона!
— Я б сказав, що ведмеді,— нерішуче мовив кум Гарбуз.
І справді, з вікон останнього вагона визирало троє ведмедів, зацікавлено розглядаючи все навкруги.
— Такого я ще ніколи не бачив! — заявив кум Часник, і його вуса обурено настовбурчилися.
А один з тих трьох ведмедів навіть набрався такого нахабства, що помахав людям лапою.
— Ах, негідна ти тварино! — спересердя крикнув услід майстер Виноградинка. — Як ти смієш кепкувати над нами?
А ведмідь не переставав їх вітати. Коли ж поїзд спинився поблизу на станції, він так висунувся з вікна і замахав лапою, що мало не випав додолу. На щастя, двоє інших ведмедів схопили його за хвіст і втягли назад до вагона.
Наші друзі підійшли до залізничної станції саме тоді, коли поїзд уже зовсім спинився. Як же здивувалися вони, побачивши, що ті троє ведмедів поважно виходять з вагона. А найстарший з них навіть віддав кондукторові квитки.
— Це, мабудь, циркові ведмеді-акробати, — зневажливо сказав майстер Виноградинка. — Вони приїхали сюди на гастролі. Зараз прийде їхній хазяїн. Б'юсь об заклад, що це буде якийсь рудобородий німець, і він підіграватиме ведмедям на дерев'яній дудці.
Хазяїн ведмедів дійсно з'явився. Але то був не дядько, а хлопчик у зеленому береті і синіх штанцях з латками на колінах. Його веселе розумне личко привітно усміхалося і було таке симпатичне.
— Цибуліно! — раптом закричав майстер Виноградинка і побіг йому назустріч.
Це дійсно був Цибуліно. Перш ніж виїхати з міста, він завітав до зоологічного саду і звільнив родину знайомих нам ведмедів. Сторож так зрадів його появі, що віддав би навіть Слона, коли б Цибуліно захотів його взяти.
Але Слон не повірив, що сталася революція, і залишився у загородці писати далі свою книгу спогадів.
Неможливо й сказати, скільки тут було поцілунків, обіймів, запитань і відповідей!
І все це — під рясним дощем. Коли радієш, то не помічаєш дрібних прикрощів і ніскільки не боїшся застудитися.
Скрипаль Груша знов і знов потискав лапу малому Ведмедикові і схвильовано запитував:
— Чи пам'ятаєте, як чудово ви танцювали під звуки моєї скрипки в печері?
Ведмедик добре це пам'ятав і тут же почав кумедно пританцьовувати, а всі діти дружно плескали в долоні.
Зрозуміло, що Вишеньку негайно сповістили про приїзд Цибуліно. Можете уявити собі щиру радість обох друзів.
— Ну, годі веселитися, — сказав трохи згодом Цибуліно. — Хочу сказати вам про те, що я задумав.
Поки Цибуліно розповідатиме друзям про те, що він задумав, ходімо довідаємося, як почуває себе принц Лимон.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИ
Буря без кінця-краю
Ми залишили принца Лимона у гнояці надовго тому, що там йому було добре.
"Пересиджу тут у теплі та в добрі,— думав він, випльовуючи гній, який ліз йому в рот, — поки моя поліція відновить порядок у моїй столиці".
Адже він утік із столиці не озираючись, і тому не знав, що його поліція приєдналася до повсталого народу, що його придворні Лимони вже сидять у в'язниці і що в цьому краї проголошено республіку.
Коли почався дощ і став заливати гнойовище, принц змінив свої наміри.
"Тут занадто вогко, — подумав він, — треба пошукати сухішого місця".
Він почав дриґати ногами і нарешті-таки виліз із гною.
Тільки тепер побачив він, що був за кілька метрів від замку графинь Черешень.
"І якого чорта я сюди забрався?" — спитав він себе самого, продираючи очі, заліплені гноєм.
Тут йому довелося сховатися за скирту соломи від гурту якихось людей, що йшли з замку. (Ви знаєте, що то були за люди.) Потім принц піднявся сходами і подзвонив. У дверях з'явилася Полуничка.
— Графині не приймають жебраків, — сказала вона і замкнула двері в нього перед носом.
— Та який я жебрак?! Я — принц, я — правитель! Полуничка співчутливо глянула на нього:
— Бідолаха, — зітхнула вона, — ви, мабуть, збожеволіли від злиднів.
— Які злидні?! Я багатий, багатющий!
— Подивитися на вас, то цього не скажеш, — похитала головою Полуничка.
— Ну, досить базікати! Піди і скажи про мене графиням!
— Що тут сталося? — втрутився синьйор Петрушка, який саме вийшов на поріг, щоб висякати носа.
— Та ось цей жебрак запевняє, ніби він — принц. Синьйор Петрушка з першого погляду впізнав принца.
— Я навмисне перевдягся, щоб ближче узнати життя населення мого краю, — заявив принц Лимон. Йому було соромно за свій незвичайний вигляд.
— Прошу, прошу завітати, ваша світлосте! — лопотів Петрушка, вклоняючись до самої землі.
Принц увійшов до замку. В дверях він тільки грізно бликнув на Полуничку.
Графині на всі лади вихваляли принца за його піклування про людей.
— Чого тільки вам не довелося знести!
— Заради народу я готовий на все, — збрехав принц, нітрохи не почервонівши, бо відомо, що лимони ніколи не червоніють.
— Які ж у вашої світлості враження про життя народу?
— Народ щасливий і спокійний, — заявив принц, — ніде не бачив я щасливішого народу!
Він і не знав, що сказав щиру правду: скинувши принда, народ справді став щасливий.
— Чи не потрібні вашій світлості коні, щоб повернутися до столиці? — запитав Помідор принца.
— Ні, ні! — швидко відказав той. — Я почекаю, поки вщухне буря.
— Насмілюся найпокірніше зауважити, — сказав здивований Помідор, — що буря вже минула і знов сяє сонце.
— Ви насмілюєтеся мені перечити! — гримнув на нього принц і тупнув ногою.
— Я теж не розумію вашого зухвальства, — докірливо додав барон Апельсин. — Якщо їх світлість кажуть — буря, то так воно й є.
І всі присутні почали одностайно лаяти погоду.
— Яка жахлива погода! — сказала графиня Старша, виглядаючи через вікно в парк, де на квітках сяяли під сонцем каплі недавнього дощу.
— Яка жахлива злива! Погляньте, який дощ періщить! — додала графиня Менша, дивлячись, як із-за хмари сяє сонце і виблискує в басейні з золотими рибками.
— О, чуєте, як гуркоче грім? — сказав герцог Мандарин і затулив вуха пальцями, ніби дуже злякався.
— Полуничко! — гукнула графиня Старша. В неї майнула щаслива думка. — Біжи мерщій позачиняй усі віконниці!
Полуничка позачиняла всі віконниці, і в салоні відразу стало зовсім темно.
Принесли запалені свічки. Синьйора графиня Менша зітхнула:
— Яка жахлива ніч!
— Мені страшно… — щиро признався принц Лимон. Щоб його підбадьорити, усі присутні теж почали тремтіти, мов у лихоманці.
Тоді синьйор Помідор прокрався до вікна, тихо відхилив віконницю і насмілився покірно зауважити:
— Мені здається, що буря вже минула.
— Ні, ні, не минула! — закричав принц і побачив сонячний промінь, який переможно прорвався до салону.
Помідор поквапливо зачинив віконницю і підтвердив, що дощ ллє й далі, мов із відра.
— Ваша світлосте, чи не бажаєте ви закусити, — насмілився подати голос барон Апельсин, Йому не терпілося швидше сісти за стіл.
Але принц не схотів закушувати.
— Така погода відбиває апетит, — відказав він.
Барон не розумів, що спільного може бути між апетитом і погодою.
