Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Щось гаряче, задушне й пекуче, як кропива. Він обійняв коліна й підібгав їх до підборіддя, сподіваючись, що це втамує, бодай трішки притлумить біль. Білл дякував пітьмі за те, що інші не бачать його агонії.

Він почув, як у нього вирвався тремкий стогін. І другий. І третій.

— Джордже! — він заплакав. — Джордже, мені так ш-шкода! Я ніколи не хотів, щоб з тобою т-т-трапилося щось по-по-погане!

Мабуть, він хотів ще щось сказати, та не зміг. Він лежав на спині, прикривши очі рукою, і схлипував, згадуючи човник, згадуючи рівномірний стукіт дощу у вікна його спальні, згадуючи ліки на нічному столику, млосну гарячку, що відлунювала болем у голові та тілі, та найбільше він думав про Джорджа — про Джорджа, Джорджа в його жовтому дощовику з каптуром.

— Джордже, мені шкода! — гукав він крізь сльози. — Вибач мені, вибач мені, будь ласочка, мені т-т-так ШКОДА…

А наступної миті всі вони були біля нього, всі його друзі, і ніхто не запалив сірника, і хтось пригорнув його, він не знав, хто — може, Беверлі, або ж Бен, або Річі. Вони були з ним, і зовсім на трошки темрява стала доброю.

10

ДЕРРІ / 5:30 РАНКУ

05: 30 дощ лляв як з відра. Синоптики на бенгорських радіостанціях трохи здивувалися та делікатно вибачалися перед усіма, хто, згідно з попереднім прогнозом, запланував пікніки та походи на природу. От халепа, народ. Примхлива погода просто вирішила викинути один з тих фокусів, якими вона уславилася в долині Пенобскот.

На хвилі "WZON" метеоролог Джим Вітт описував те, що він прозвав "навдивовижу злагодженою" депресійною системою. Та це було м'яко сказано: (хмарність у Бенгорі, накрапання в Гемпдені, сльота у Гейвені та помірний дощ у Ньюпорті. Та в Деррі, усього за тридцять миль від центру Бенгора, лило по-справжньому. Машини на шосе № 7 рухалися дорогою, де вода інколи сягала глибини вісім дюймів, а трохи далі від ферм Руліна, де магістраль спускалася дещо нижче, забилася дренажна труба й натекло стільки води, що проїхати було неможливо. До шостої ранку Деррійська дорожньо-патрульна служба поставила там знаки з написом "ОБ'ЇЗД".

Люди, які чекали на зупинці першого автобуса на роботу, стояли й дивилися на Канал — вода в бетонному руслі здійнялася загрозливо високо. Та, звісно ж, потопу не буде, із цим усі погоджувалися. Вода й досі була за чотири фути від позначки 1977 року, та навіть тоді все минулося. Однак дощ уперто продовжував періщити, а в низьких хмарах гримів грім. Вода струменіла з Горбатого Пагорба та, гуркочучи, спливала в дощоприймачі й риштаки.

Та ні, який там потоп… Але їхні обличчя вкривала патина занепокоєності.

О 5:45 вибухнув електричний трансформатор на стовпі поряд із занедбаною автобазою ваговозів братів Трекерів; зблиснув фіолетовий спалах, і на ґонтову покрівлю посипалися шматки покрученого металу. Один із тих снарядів перетнув високовольтний провід, і він також упав на дах, звиваючись та розпльовуючи навсібіч струмені блискавок. Попри зливу крівля загорілася, і незабаром палала вся автобаза. Провід хвицнув і впав у бур'ян, що ріс на межі з майданчиком, на якому дітлахи колись грали в бейсбол. О 6:02 із Деррійського пожежного депо виїхала перша машина — о 6:09 вона була вже біля автобази Трекерів. Першим пожежником, який вискочив з автомобіля, був Келвін Кларк, один із близнюків Кларків — Бен, Беверлі, Річі та Білл ходили з ним в одну школу. На третьому кроці він ступив ногою в шкіряному чоботі в калюжу під струмом. Його вбило майже миттєво. З рота в нього виліз язик, а гумований робочий плащ загорівся. Від нього засмерділо, як від палаючих шин на міському звалищі.

О 6:05 мешканці Меріт-стрит, що в Старому Відрозі, почули щось схоже на підземний вибух. З полиць попадали тарілки, а зі стін — картини. О 6:06 трапився якийсь неймовірний затор у трубах, що вели до цистерн у новій очисній споруді в Пустовищі, і всі туалети на Меріт-стрит раптом вибухнули гейзерами лайна та стічних вод. Деякі вибухи були такими потужними, що продірявили стелі у вбиральнях. Жінку на ім'я Енн Стюарт вбило древньою шестернею, що вилетіла з туалету разом із фонтаном нечистот. Зубчате колесо пробило скляні душові двері й страшною кулею прострелило жінці шию, поки вона мила волосся. Їй мало голову не відірвало. Те коліща було подарунком ливарні Кіченера: якимсь чином воно потрапило до каналізації три четверті століття раніше. Ще одну жінку вбило раптовим і сильним викидом стічних вод, які злинули на хмарі метанового газу — туалет вибухнув, немов розірвалася бомба. Бідолашну, що саме сиділа на унітазі й читала поточний каталог "Бананової республіки",[777] буквально пошматувало.

О 6:19 рвонув Міст Поцілунків, що з'єднував протилежні береги Каналу десь між Бессі-парком та Деррійською середньою школою. Друзки злетіли в повітря та попадали в стрімкі води Каналу, і їх понесло геть.

Здіймався вітер. О 6: ЗО анемометр біля будинку суду зареєстрував швидкість п'ятнадцять миль на годину. До 6:45 вона збільшилася до двадцяти чотирьох.

О 6:46 Майк Хенлон прокинувся в Деррійському міському шпиталі. Він повільно приходив до тями, немов спливав на поверхню з дна моря, і деякий час йому здавалося, що він спить. Коли так, це був дивний сон, тривожний, як сказав би старий лікар Абельсон, місцевий професор психології. Здавалося, причин для занепокоєння не було, та однаково Майк відчував її присутність — проста біла кімната волала про загрозу.

Поступово він зрозумів, що не спить. Проста біла кімната була лікарняною палатою. У нього над головою висіли пляшки: одна — з прозорою речовиною, а інша — з темно-червоною. Кров для переливання. Він побачив порожній екран телевізора, пригвинченого до стіни, і усвідомив, що у вікно монотонно стугонить дощ.

Майк спробував поворушити ногами. Одна рухалася вільно, та друга, його права нога, взагалі не ворушилася. Він її майже не відчував, і тоді до нього дійшло, що її міцно забинтовано.

Потроху він почав згадувати. Він сів писати в нотатнику, а тоді з'явився Генрі Баверз. Справжній привид з минулого, справжнє ретро. Сталася бійка, а потім…

Генрі! Куди він пішов? По інших?

Майк навпомацки пошукав шнур із кнопкою виклику. Він висів над узголів'ям ліжка, і Майк уже тримав його в руці, коли розчинилися двері. Там стояв санітар. Два верхніх ґудзики на халаті були розстебнуті, чорне волосся скуйовджене — через це він скидався на Бена Кейсі.[778] На шиї в нього висів медальйон зі святим Христофором. Навіть у зачмеленому, на-три-четверті-сплю стані Майк його миттєво впізнав. У 1958 році в Деррі вбили шістнадцятирічну дівчину на ім'я Шеріл Ламоніка — Воно вбило її. У неї був чотирнадцятирічний брат Марк, і наразі Майк бачив саме його.

— Марку? — кволо проказав він. — Мені треба з тобою поговорити.

— Цс-с-с-с, — шикнув Марк. Одну руку він тримав у кишені. — Без балачок.

Він зайшов до палати, і Майка вхопив страшний відчай, коли він побачив, як порожньо в очах Марка Ламоніки. Голова санітара хилилася трохи набік, наче він дослухався до далекої музики. Він дістав руку з кишені. У ній був шприц.

— Це допоможе тобі заснути, — сказав Марк і рушив до ліжка.

11

ПІД МІСТОМ / 6:04 РАНКУ

— Цс-с-с-с! — раптом шикнув Білл, хоча й не чулося ніяких звуків, окрім їхніх глухих кроків.

Річі запалив сірника. Стіни тунелю розсунулися, і п'ятеро людей здавалися дуже маленькими в цьому величезному просторі під містом. Вони скупчилися, і коли Беверлі побачила на підлозі велетенську бруківку та обвисле павутиння, вона, немов уві сні, відчула наплив дежавю. Вони зовсім близько. Зовсім близько.

— Що ти почув? — спитала вона, намагаючись угледіти джерело тієї тривоги.

З пітьми вигулькне якась нова несподіванка? Хтось замовляв Родана?[779] Прибульця з жаского фільму з Сіґурні Вівер? Велетенського щура з жовтогарячими очима та срібними зубами? Та нічого не було — лише запах пороху, і далеко-далеко гриміли стрімкі потоки води, наче каналізація почала переповнюватися.

— Щось не т-т-так, — мовив Білл. — Майк…

— Майк? — перепитав Річі. — Що з Майком?

— Я теж це відчув, — сказав Бен. — Невже… Білле, невже він помер?

— Ні, — відказав той. Його погляд був далеким, позбавленим емоцій — занепокоєння читалося лише в його голосі, в його напруженій поставі. — Він… В-в-він… — Білл глитнув. У його горлі щось клацнуло. Очі широко розкрилися. — О ні!..

— Білле? — зойкнула збентежена Беверлі. — Білле, що таке? Що?..

— Х-х-хапайтеся за м-мої руки! — закричав він. — Х-х-хутко!

Річі кинув сірника й узяв його за одну руку. Беверлі — за другу. Вона виставила вільну руку, і Едді легенько стиснув її зламаною лівицею. Бен ухопився за нього з іншого боку, і він довершив коло, взявши за руку Річі.

— Пошли йому наші сили! — загорлав Білл тим самим дивним, грубим голосом. — Що б Ти не було, пошли йому наші сили! Зараз! Зараз! Зараз!

Беверлі відчула, як щось вийшло з них і полинуло до Майка. Її голова екстатично закрутилася на плечах, а хрипкий посвист подиху Едді злився з гуркотом води в трубах.

— А зараз… — тихо промовив Марк Ламоніка й видихнув, наче був на межі оргазму.

Майк раз по раз тиснув на кнопку виклику. Він чув, як дзвенить у кімнаті санітарів у кінці коридору, та ніхто не з'являвся. Наче з допомогою диявольської прозорливості, він побачив, як вони просто сидять там собі, читають ранкові газети, попиваючи каву, і слухають, але не чують виклику, слухають, та не відгукуються на нього — зреагують вони дещо пізніше, коли вже все скінчиться, бо саме так усе робилося в Деррі. Деякі речі в Деррі краще не бачити й не чути… поки вони не завершаться.

Майк випустив шнур із кнопкою.

Марк нахилився до нього; голка вигравала світлом. Його медальйон зі святим Христофором гіпнотично гойдався, поки він відгортав покривало.

— Осюди, — прошепотів Марк. — У грудину.

Він ще раз зітхнув.

Раптом Майк відчув, як у нього ринула сила — примітивна сила, що струмом прохромила його тіло. Він задерев'янів, його пальці конвульсивно розпрямилися. Очі розчахнулися. Він крекнув, і відчуття страшного паралічу вибило з його тіла, неначе йому навідмаш ляснули по обличчю.

Правиця стрельнула до нічного столика. Там стояла пластикова карафа з важкою склянкою для води. Його рука схопила склянку. Ламоніка відчув зміну: мрійлива насолода полишила його очі, а натомість там з'явилася непевність та сум'яття.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: