Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія
А комісійні тим, хто посилає клієнток, а хабарі… усім треба догоджати. І питво, й подарунки на Новий рік і на іменини службовцям поліції та їхнім жінкам, усього й не перерахуєш, пане! Інколи самій майже нічого не лишається.
— Проти цього нема чого заперечити.
— А проти чого є?
— Проти того, що сталося з Люсьєною.
— А в лікарів хіба ніколи не буває невдач? — швидко спитала Буше.
— Набагато рідше.
— Пане! — Вона гордо випросталась. — Я чесна жінка і кожну попереджаю, що може вийти всяк. І жодна не повертається. Всі благають мене зглянутися на них. Плачуть, впадають у відчай. Нахваляються, що накладуть на себе руки, якщо я не допоможу їм. Яких тільки сцен тут не набачишся! Вони падають мені в ноги і благають порятувати їх. Бачите, як он на тій шафці обдерта на ріжку поліровка? Це одна заможна дама з відчаю так її обдряпала. Я їй допомогла. Хочете ще щось побачити? У кухні в мене стоїть десять фунтів сливового повидла, яке та дама мені вчора прислала. Просто з вдячності, бо гроші вона вже заплатила. Я вам ось що скажу, пане. — Голос у неї підвищився і зміцнів. — Можете звати мене шарлатанкою… А ось інші мене звуть добродійницею і ангелом.
Вона підвелася. Її кімоно величними брижами спадало донизу. Канарка в клітці враз заспівала, ніби на команду. Равік також устав. Він розпізнавав на відстані мелодраму. Але й знав, що мадам Буше не перебільшує.
— Ну добре, — сказав він. — Буду йти. Для Люсьєни ви якраз не стали добродійницею.
— Аби ви побачили, яка вона була, коли прийшла до мене! Чого їй ще треба? Одужала, дитини нема — це ж те, чого вона хотіла. Та ще й за клініку не треба платити.
— Вона ніколи вже не матиме дитини.
Мадам Буше на мить розгубилася, потім незворушно сказала:
— Тим краще. Не знатиме лиха, задрипана хвойда.
Равік збагнув, що тут нічого не досягнеш.
— До побачення, мадам Буше, — сказав він. — Цікаво було поговорити з вами.
Вона підступила до нього. Равікові не хотілося подавати їй руку. Але мадам Буше мала на думці зовсім не це. Притишивши голос, вона по-змовницькому сказала:
— Ви розважний чоловік, пане. Розважніший за інших лікарів. Шкода, що ви… — Вона затнулася й підбадьорливо глянула на нього. — Інколи бувають такі випадки… що мені дуже знадобився б добрий лікар…
Равік нічого не відповів. Він чекав, що вона ще скаже.
— Вам би це не зашкодило, — додала мадам Буше. — Саме в особливих випадках.
Вона дивилася на нього, мов кішка, яка вдає, що милується пташкою.
— Часом трапляються дуже заможні клієнтки… Звичайно, гонорар наперед, і… можете бути спокійні, цілком спокійні щодо поліції… Гадаю, вам не завадили б кількасот франків додаткового заробітку. — Вона поплескала його по плечі.— Такий показний чоловік, як ви…
Усміхнувшись на весь рот, вона знов узяла в руки пляшку.
— То що ви скажете?
— Дякую, — мовив Равік, відхиливши пляшку. — Більше не треба. Я багато не п'ю.
Щоб відмовитись, він зробив над собою зусилля, бо коньяк був чудовий. Пляшка не мала фабричної етикетки, отже, напевне походила з якогось першорядного приватного льоху.
— А про те, що ви сказали, я подумаю. Я скоро знов загляну до вас. Хотів би подивитися на ваші інструменти. Може, щось пораджу вам.
— Я покажу вам свої інструменти, як ви прийдете знов. А ви мені покажете свій диплом. Довіра за довіру.
— Ви вже мені виявили певну довіру.
— Анітрохи, — посміхнулася мадам Буше. — Я лише зробила вам пропозицію і будь-коли можу забрати свої слова назад. Ви не француз, чути з вашої вимови, хоч ви й добре розмовляєте по-французькому. Та й зовні ви не схожі на француза. Мабуть, ви втікач. — Вона ще відвертіше посміхнулася, дивлячись на нього холодними очима. — Вам не повірять, щонайбільше попросять показати французький диплом, якого у вас немає. У передпокої сидить службовець із поліції. Можете хоч і зараз донести на мене, як хочете. Але ви цього не зробите. А мою пропозицію добре обміркуйте. Адже ви не скажете мені ні свого прізвища, ні адреси, правда?
— Не скажу, — відповів Равік, почуваючи себе переможеним.
— Так я й сподівалася. — Тепер мадам Буше справді скидалась на страхітливу, розгодовану кішку. — До побачення, мсьє. Подумайте над моєю пропозицією. Я вже давно хочу залучити до праці якогось лікаря-емігранта.
Равік усміхнувся. Він знав чому: такого лікаря можна було б цілком прибрати до рук. Часом би щось сталося, винним буде він.
— Я подумаю, — відповів Равік. — До побачення, мадам.
Він пішов темним коридором. За одними дверима почувся стогін. Равік здогадався, що в квартирі є кімната з ліжками, як палата в лікарні. Видно, там жінки після операції відлежуються кілька годин, поки зберуться на силі дочвалати додому.
У передпокої сидів стрункий чоловік зі смаглявим, оливкового кольору обличчям і підстриженими вусиками. Він пильно оглянув Равіка. Біля нього сидів Роже. На столі стояла друга пляшка витриманого коньяку. Побачивши Равіка, Роже несамохіть сягнув по пляшку, щоб сховати її, потім вищирився й опустив руку.
— На добраніч, докторе, — сказав він, світячи зіпсованими зубами. Він, мабуть, стояв під дверима й підслухував.
— На добраніч, Роже. — Равік вирішив, що в цьому випадку можна дозволити собі панібратство.
За якихось півгодини та нездоланна відьма з відвертого ворога обернула його мало не в спільника. І тепер йому аж полегшало від того, що він просто, як із знайомим, попрощався з Роже, в якому після всього раптом побачив щось дивовижно людське.
Унизу він зустрівся з двома дівчатами. Вони переходили від дверей до дверей, приглядаючись до табличок.
— Скажіть, добродію, — звернулася до нього одна з них, намагаючись приховати збентеження, — мадам Буше мешкає в цьому будинку?
Равік завагався. Але чи варто було їх застерігати? Однаково нічого не допоможеш, вони знайдуть її. Та й що він замість неї може їм запропонувати?
— Четвертий поверх. Там на дверях є табличка.
Світловий циферблат годинника блищав у темряві, немов крихітне приховане сонце. П'ята година ранку. Джоан мала прийти о третій. Може, вона ще прийде. А може, так стомилася, що відразу пішла до свого готелю.
Равік знову ліг, силкуючись заснути. Але сон не приходив. Він довго лежав і дивився на стелю, по якій через рівні проміжки часу ковзав червоний відблиск світляної реклами, що спалахувала на даху будинку по той бік вулиці. Він відчував якусь порожнечу й не знав чому. Ніби тепло з його тіла поволі виходило крізь шкіру, ніби кров шукала в жилах опори і, не знаходячи, скапувала в якесь приємне ніщо. Равік заклав руки за голову й лежав непорушно. Тепер він уже знав, що чекає на Джоан Маду. Знав, що на неї чекає не тільки його свідомість, а й руки, нерви і якась дивна, не властива йому ніжність, усе чекає на неї.
Він устав, надяг халат і сів біля вікна. Шкіра його відчула приємне тепло м'якої вовни. Халат був старий, Равік уже багато років скрізь тягав його з собою. В ньому він спав під час утечі, рятувався від холоду іспанських ночей, коли смертельно втомлений повертався з лазарету в барак, під цим халатом дванадцятирічна Хуана з очима вісімдесятирічної баби померла у зруйнованому бомбами мадрідському готелі, померла з одним бажанням: розжитися колись на одежину з такої м'якої вовни й забути, як згвалтували її матір і затоптали на смерть батька.
Равік оглянувся навколо. Готельний номер, кілька валізок, якісь речі, купка зачитаних книжок — щоб жити, чоловікові багато не треба. Коли життя неспокійне, краще не звикати до зайвих речей. Адже їх доводилося щоразу залишати або брати з собою. А треба бути готовому в дорогу кожної хвилини. Тому він і жив сам. Коли людина в дорозі, її ніщо не повинне тримати. Ніщо не повинне зворушувати. Можна дозволити собі хіба що короткочасний любовний зв'язок, але не більше.
Він подивився на ліжко. Зім'яті, сіруваті в сутінку простирала. Саме чекання — не біда. Йому часто доводилося чекати на жінок. Але він відчував, що раніше чекав інакше — просто, зрозуміло, брутально. Інколи з прихованою ніжністю, що ошляхетнювала хіть… Та давно вже він не чекав так, як сьогодні. Щось закралося в нього, і він вчасно не помітив. Невже воно знор ворухнулося в ньому? Знов ожило? Коли це почалося? Чи це знов щось кличе його з минулого, з синьої глибини, долинає подихом лук, зарослих мятою, встає рядком тополь на обрії, віє запахом квітневих лісів? Він уже не хотів цього. Не хотів володіти ним. Не хотів, щоб його пойняв шал. Він був у дорозі.
Равік устав і почав одягатися. Треба лишитися незалежним. Усе починається із втрати незалежності в дрібницях. Не звернеш вчасно на них уваги — і раптом заплутаєшся в тенетах звички. Звички, яка має багато назв, і одна з них — кохання. Він не повинен ні до чого звикати. Навіть до чийогось тіла.
Він не замкнув дверей. Якщо Джоан Маду прийде, то не застане його. Захоче, то посидить тут і почекає. На мить він подумав, чи не залишити записки. Але брехати не хотілося, і так само не хотілося казати, куди він пішов.
Равік повернувся о восьмій ранку. Він походив холодними досвітніми вулицями, на яких іще блимали ліхтарі, і на душі в нього стало ясно й спокійно. Та коли він опинився перед готелем, його знов охопило напруження,
Джоан не було. Равік сказав сам собі, що й сподівався цього. Проте кімната здалася йому порожнішою, ніж звичайно. Може, вона приходила? Він озирнувся, шукаючи якогось сліду. Але так і не знайшов.
Равік подзвонив покоївці. Чекати довго не довелося.
— Я б хотів поснідати, — сказав він.
Вона глянула на нього, але нічого не сказала. Він також не хотів нічого питати.
— Кави з рогаликами, Єво.
— Зараз принесу, пане Равіку.
Він подивився на ліжко. Якби Джоан прийшла, то навряд чи захотіла б лягти в порожнє зім'яте ліжко. Дивно, яким неживим здається все, пов'язане з тілом, — ліжко, білизна, навіть ванна, — коли воно втрачає людське тепло. Охоловши, ці речі стають огидними.
Равік закурив сигарету. Джоан могла подумати, що його покликано до хворого. Але тоді б він залишив записку. Раптом він збагнув, як по-дурному повівся. Хотів бути незалежним, а виявився просто нетактовним. Нетактовним і дурним, як вісімнадцятирічний хлопчисько, який намагається довести щось самому собі. В цьому вчинкові більше залежності, ніж було б, якби він залишився в номері й чекав.
Покоївка принесла сніданок.
— Перестелити ліжко? — спитала вона.
— Навіщо?
— Може, ви захочете ще лягти.
