Де ти був, Адаме? - Белль Генріх
Вона півгодини чекала, плачучи, розізлилась, коли про4>есор поплескав її по плечу, і з криком та сльозами почепилась на шию Петерові, коли той нарешті вийшов із кімнати з напакованим ранцем і, почервонівши, став її заспокоювати й утішати; вона не відпускала його, поки він не сів у машину; а тоді знову, плачучи, стояла на сходах і проводжала поглядом машину, що швидко мчала до Тесаржі. Вона знала, що він не вернеться, хоча і обіцяв вернутись...
Файнгальс приїхав до Берчаби за два дні до того, як почали відбудовувати міст. Весь хутір складався з шинку й двох будинків, із яких один був покинутий і напіврозвале-ний, і коли Файнгальс разом з іншими вилазив з машини, все довкола було повите гірким димом з полів, де палили картопляне бадилля. Навкруги панували тиша й мир, наче війни ніде й не було.
Тільки коли червоний меблевий фургон їхав назад, виявилося, що Файнгальса поранило в ногу — невеличкою скалочкою з пляшки токаю, і з цього вийшло дивне й прикре ускладнення, бо він міг би претендувати на срібний знак поранення, а головний лікар не хотів давати ніяких знаків за поранення скляною скалкою, і на Файнгальсі кілька днів тяжіла підозра в самопораненні, та врешті лейтенант Брехт, на якого він послався, прислав своє пояснення. Рана загоїлася швидко, хоча він пив багато горілки, і через місяць його послали до якогось пересильного пункту, а звідти — до Берчаби. Він зачекав унизу, в шинку, поки йому звільнять кімнату, яку вибрав для нього й для себе Грес. Він пив вино, думав про Ілону й слухав гармидер у домі. Солдати, що були тут, вишукували по всіх кутках своє манаття, хазяйка стояла за стойкою й похмуро дивилась перед себе — вже не молода, але гарна жінка, ще й досі гарна, а десь у сінях голосно, невтримно плакала ще одна жінка.
Потім вона заридала й заголосила ще дужче, а вантажна машина рушила назад до містечка, з якого вони приїхали. Прийшов Грес і повів його нагору, до їхньої кімнати. Кімната була низенька, стеля в ній — чорна, з брусів; тиньк подекуди обсипався, повітря затхле. Надворі було душно, у вікні виднів садок, зарослий травою,— старі плодові дерева, скраю грядочки квітів, стайні, а далі, за повіткою, перевернутий човен, колись пофарбований, але вже облуплений. Стояла тиша. Ліворуч за живоплотом виднів міст — іржаві балки стриміли з води, а бетонні опори поросли мохом. Річечка була метрів сорок-п'ятдесят завширшки.
Отже, Файнгальсові доведеться жити разом із Гресом. Він познайомився з ним учора на пересильному пункті й вирішив не обмовитись при ньому жодним зайвим словом: Грес мав на грудях чотири ордени й без кінця розповідав про польок, румунок, француженок та росіянок, що їх він, очевидно, полишив з розбитими серцями. Файнгальсові зовсім не хотілося слухати його, ці балачки були для нього надокучливі й водночас нудні, страшенно нудні, та й прикрі, а Грес, видно, був один із тих, що вірили, ніби їх слухатимуть охоче, бо в них на грудях ордени — більше орденів, ніж у інших.
Він, Файнгальс, мав тільки один орден, один-однісінький, і був наче створений слухачем, бо не казав нічого чи майже нічого і не вимагав пояснень. Він зрадів, коли дізнався, що чергуватиметься з Гресом на спостережному пункті: завдяки цьому він принаймні вдень здихається його... Він зразу ліг у ліжко, коли Грес повідомив про своє рішення й тут розбити серце якій-небудь словачці.
Файнгальс дуже втомився і щовечора, де б не лягав спати, сподівався, що йому присниться Ілона, але вона не снилась. Він намагався пригадати кожне слово з їхніх розмов, напружено думав про неї, та коли засинав, вона не приходила. Часто перед тим, як заснути, йому здавалося, що досить обернутись, і він відчує її руку, але вона була не з ним, вона лишилась дуже далеко, і обертатися було марно. Він дуже довго не міг заснути, бо напружено думав про неї, уявляв собі кімнату, призначену для них обох,— а коли засинав, то спав погано, а вранці не пам'ятав, що йому снилося. Ілона не приснилась ні разу.
Він молився увечері в ліжку й думав про всі розмови з нею в ті дні, коли їм іще не треба було розлучатися,— вона завжди червоніла, наче їй було прикро, що він у неї в кімнаті, серед опудал, мінералогічних колекцій, географічних карт та плакатів з гігієни. Але, можливо, їй було прикро тільки говорити про релігію. Вона щоразу червоніла як мак, видно, це була для неї мука — говорити про свою віру, та вона говорила, говорила про віру, надію і любов і обурювалась, коли він казав, що не може йти до церкви, бо обличчя й проповіді більшості священиків йому нестерпні. "Треба молитися, щоб утішити бога",— казала вона...
Він ніколи не думав, що вона дозволить йому поцілувати себе, але він її цілував, а вона його, і він знав, що вона пішла б із ним у ту кімнату, що її він так часто бачив тепер в уяві: трохи бруднувату, з голубою мискою, в якій була теплувата вода, з широким темним ліжком і з вікном на занедбаний садок, де під деревами гнили опалі плоди. Він увесь час уявляв собі, що лежить із нею в ліжку й розмовляє, але ні разу це не приснилось йому...
Другого ранку почалася служба. Він сидів у кріслі, поставленому на хиткий стіл, у задушній комірчині на горищі й у бінокль дивився крізь дахове вікно на гори, на ліс, обшукував поглядом берег, а часом позирав назад, на те селище, звідки вони приїхали, він міг вистежити партизанів, але, можливо, й селяни на полях були партизанами, тільки в бінокль цього не розгледиш. Стояла така тиша, пю аж боліло, і в нього було таке почуття, наче він уже багато років сидить тут; він підняв бінокль, навів його на різкість і задивився повз ліс, повз жовтавий шпиль дзвіниці на далекі гори Повітря було дуже прозоре, і він бачив на горі, серед пагорків, череду кіз — вони розсипались по тьмяному сіро-зеленому тлі, наче малесенькі, білі-білі, різкоокреслені хмарки, і він крізь бінокль неначе сприймав тишу й самотину. Кози рухалися дуже повільно й лише зрідка, неначе на короткій припоні. У бінокль він бачив їх такими, ніби з відстані три-чотири кілометри без бінокля, і вони видавались йому далекими, безмежно далекими; пастуха він не бачив зовсім. Він аж злякався, коли опустив бінокль і їх не стало видно — ані сліду, хоч як він вдивлявся в схил гори над дзвіницею. Навіть цяточки білої не видно було — певне, дуже велика відстань; він знову підніс бінокля до очей і подивився на білих кіз, чию самотність відчував, але його сполохали команди внизу, в садку, і він опустив бінокля, подивився в сад і побачив, що сам лейтенант Мюк провадить там стройову підготовку. Файнгальс підніс бінокля до очей, навів його на різкість і став роздивлятись лейтенанта; він знав Мюка всього два дні, але вже помітив, що той ставиться до служби дуже серйозно, його темний гострий профіль аж закам'янів від убивчої поважності, руки за спиною не ворушились, а м'язи на худій шиї сіпались. Мюк мав кепський вигляд, обличчя було аж землисте, безбарвні губи тільки ледь ворушились, коли він командував: "Ліво-руч!", "Право-руч!" і "Кругом!" В ту хвилину Файнгальс бачив тільки Мюків профіль, цю вбивчо поважну, нерухому половину його облич ня: губи, що ледь ворушились, сумне ліве око, що дивилось неначе не на солдатів, які виконували вправи, а кудись удалечінь, не знати куди, можливо — назад. Потім він перевів погляд на Греса; обличчя в того було набрякле і якесь збентежене.
А коли він знов, уже без бінокля, подивився вниз, у садок де солдати виконували команди: "ліво-руч", "право-руч" і "кру-гом", то побачив на буйному, прегарному лужку жінку, що розвішувала білизну на шворці, нап'ятій між стайнями. Здається, то була господинина дочка, що плакала й голосила вчора. Вона була серйозна, зажурена, така зажурена, що здавалась не просто гарною, а прекрасною — вузьке, дуже смагляве обличчя зі стиснутими губами. На чотирьох солдатів та лейтенанта вона й не глянула.
Коли Файнгальс другого ранку о восьмій годині знов піднявся на горище, йому вже здавалося, що він прожив тут цілі місяці, трохи не роки. Тиша й самотина були цілком природні— лагідне мукання корів у хліву, й димок із картоплиння, що й досі висів у повітрі, бо подекуди ще жеврів жар; і коли він навів на різкість бінокля й спрямував його вдалину, понад шпилем жовтавої дзвіниці, то й там відчув тільки самотину. Там нагорі було порожньо — тьмяна сіро-зелена площина, з якої стриміли чорні скелі... Мюк із чотирма солдатами пішов до річки — вправлятись у рушничних арти кулах Його короткі, нудні команди здалеку звучали дуже тихо, надто тихо, щоб порушити безгоміння,— вони майже підкреслювали його; а внизу, в домі, молода жінка співала на кухні протяглу словацьку пісню. Стара пішла з наймитом на поле — вибирати картоплю. Навпроти, в другій селянській садибі, теж було тихо. Він довго обшукував поглядом гори, але не знаходив нічого, крім німих пустельних площин, крутих скель, тільки праворуч над лісом здіймався білий дим паровоза і швидко танув у повітрі; в бінокль той дим був схожий на куряву, що осідає на крони дерев. І не чутно було ні звуку — тільки Мюкові уривчасті команди над річкою та сумний спів молодої жінки унизу, в домі...
Потім солдати верталися від річки, і він чув як вони півають. Сумно було слухати чотирьох солдатів. Цей квартет, що співав "Сірі колони", був жалюгідний, незграйний, зовсім кволенький. Він чув і команди Мюка: "Раз-два, лівою!" Мюк, видно, боровся з самотністю розпачливо, але марно. Тиша була дужча за його команди, дужча за пісню.
Коли вони зупинилися перед домом, Файнгальс почув першу машину, що їхала з того самого містечка, з якого вони прибули позавчора. Він наполохано підніс бінокля до очей: шляхом швидко сунула до них хмара куряви, і в ній він розпізнав кабіну автомобіля і щось велике, важке, що видніло над нею...
— Що там таке? — загукали з вулиці.
— Машина,— відповів Файнгальс, усе дивлячись на машину в бінокль. Водночас він почув, що з будинку вийшла й молода жінка. Вона заговорила до солдатів і щось гукнула йому нагору. Він не зрозумів її, але гукнув униз:
— Водій цивільний, з ним у кабіні хтось у коричневому мабуть, із партійного начальства, а в кузові — бетономішалка!
— Бетономішалка?—перепитали його.
— Так! — підтвердив Файнгальс.
Ті, що стояли внизу, вже й без бінокля розгледіли кабіну, і чоловіка в коричневому, і бетономішалку, і побачили, що з селища до них їде ще одна машина — менша хмара куряви,— тоді ще одна, й ще одна: ціла колона рухалася з селища до решток мосту.
