Погоня за вівцею - Муракамі Харукі

Коли я вибрався з ванни, натягнув на себе шорти для бігу підтюпцем і футболку з короткими рукавами, липке відчуття неприємності зникло і настрій нарешті став бадьорим.

О десятій двадцять вона повернулася додому з пакетами в руках із супермаркету. У неї така звичка — ходити туди поночі. У пакетах були три щітки для підмітання, пачка скріпок і шість банок добре охолодженого пива. Мені знову доведеться його пити.

— Розмова була про вівцю, — сказав я.

— А я вам що казала? — відповіла подружка.

Вона вийняла з холодильника сосиски, підсмажила на сковорідці — і ми взялися їх уминати. Я з'їв три, вона — дві. Крізь кухонне вікно просочувався прохолодний нічний вітер.

Я розповів про те, що сталося в конторі, розповів про автомобіль, про садибу, про дивного секретаря, про гематому і про крижасту вівцю із зіркоподібною емблемою на спині. То була довга розповідь — коли вона скінчилася, стрілка годинника стояла на цифрі одинадцять.

— От такі справи, — підсумував я.

Навіть коли я закінчив розповідати, на її обличчі не було жодного подиву. Слухаючи мою розповідь, вона увесь час чистила свої вуха і кілька разів позіхнула.

— То коли вирушаємо?

— Вирушаємо?..

— Адже, здається, треба їхати шукати вівцю, хіба ні?

Засунувши палець у кільце, щоб відкрити другу банку пива, я завмер — і глянув на подружку.

— Нікуди я не поїду! — сказав я.

— Як не поїдете — будуть неприємності, чи не так?

— Нічого такого не буде. Зрештою, з фірми я вже давно збирався піти. Хоч би хто вставляв мені палиці в колеса, а таку роботу, яка мене прогодує, я завжди знайду. Та й навряд чи вони мене вб'ють.

Вона вийняла з коробочки паличку із свіжим тампоном і покрутила її в руках.

— Хіба це така важка справа? Коротко кажучи, вам доведеться знайти лише одну вівцю, чи не так? Це ж так цікаво!

— Та ніколи в житті мені її не знайти! Острів Хоккайдо набагато більший, ніж ти думаєш. Та й овець там сотні тисяч. Як же я розшукаю серед них одну-однісіньку вівцю? Це неможливо зробити! Навіть якщо в неї на спині зіркоподібне тавро.

— П'ять тисяч, — заперечила вона.

— Чого п'ять тисяч? — перепитав я.

— Овець на Хоккайдо. Сорок сьомого року їх було двісті сімдесят тисяч, а тепер залишилося всього-на-всього п'ять тисяч голів.

— Звідки ти це знаєш?

— Коли вас не було, я пішла до бібліотеки і все розізнала.

Я зітхнув.

— Бачу, тобі все на світі відомо.

— Нічого подібного. На світі набагато більше того, чого я не знаю.

— Гм-м-м, — промимрив я і, відкривши другу банку пива, розділив його на нас двох.

— В усякому разі, на Хоккайдо зараз лише п'ять тисяч овець. Згідно з державними статистичними даними. Ну що, трохи полегшало?

— Аніскільки! — відповів я. — П'ять тисяч чи двісті сімдесят тисяч — невелика різниця. Питання в тому, як на таких просторах знайти одну-однісіньку вівцю. Тим паче коли немає за що зачепитися.

— Як це немає? По-перше, є фотографія. По-друге — ваш товариш у тих краях. Гадаю, що як не одне, то друге може навести на слід.

— І те, й інше — надто туманні підказки. Краєвид на фотографії звичайнісінький. А що стосується Пацюка, то на його листі навіть штемпель годі розібрати.

Вона ковтнула пива. Я також.

— Ви що, не любите овець? — запитала вона.

— Навпаки — дуже люблю, — відповів я.

У голові знову починався безлад.

— Нікуди не поїду — це вже вирішено, — сказав я. Сказав, щоб переконати себе в цьому, але як слід не зумів.

— Кави вип'єте?

— Давай, — відповів я.

Вона прибрала зі стола порожні банки, поставила кип'ятити воду в чайнику. Поки вода закипала, вона слухала в сусідній кімнаті магнітофонні записи. Джоні Ріверз проспівав одну за одною пісні "Mіdnіght Specіal" і "Roll Over Beethoven", а потім — "Secret Agent Man". Вода закипіла — і вона, розливаючи окріп по чашках, підспівувала услід за "Johnny В. Goode". Увесь цей час я читав вечірню газету. Яка зворушлива сімейна ідилія! Якби не проблема вівці, ми, напевно, були б щасливі.

Поки магнітофон не клацнув, щоб сповістити про закінчення стрічки, ми мовчки пили каву і хрумали печиво. Я не переставав читати вечірню газету. Дочитав до кінця — і почав з початку. Десь стався військовий переворот, десь померла кінозірка, а ще десь показував свої акробатичні трюки кіт. Усі ці події ніяк мене не стосувалися. Тим часом Джоні Ріверз і далі співав свій старенький рок-н-рол. Коли стрічка скінчилася, я склав газету і глянув на подружку.

— Я і сам ще не знаю, як бути. Напевне, краще вже податися на пошуки вівці, навіть якщо вони виявляться марними, ніж сидіти без діла. Однак, з іншого боку, я не хочу, щоб мною командували, мене залякували та поштуркували.

— Але ж усі люди на світі більшою чи меншою мірою живуть під чиєюсь командою, залякуванням та поштуркуванням. І взагалі не можуть сподіватися на щось гідніше.

— Можливо, — сказав я після короткої паузи.

Вона мовчки й далі чистила свої вуха. Їхні пухкі мочки раз по раз визирали з-під волосся.

— Тепер на Хоккайдо чудово! Туристів мало, погода добра, а вівці всі на випасі. Прекрасна пора року!

— Мабуть, що так…

— А якби… — сказала вона, схрумавши останнє печиво. — А якби ви взяли і мене з собою, то, гадаю, я, напевне, стала б вам у пригоді.

— Навіщо здалися тобі пошуки цієї вівці?

— Бо я теж хотіла б її побачити.

— Але ж може статися так, що пошуки цієї нікудишньої вівці — марна затія. А я тебе в них затягну.

— Ну і що? Ваші клопоти — це мої клопоти, — і вона злегка всміхнулася. — Ви мені дуже подобаєтеся.

— Дякую, — сказав я.

— І це все?

Я відсунув складену газету на край стола. Легенький вітерець, що пробивався крізь вікно, розганяв дим від моєї сигарети.

— Чесно кажучи, вся ця історія мені чомусь не подобається. Тут є якась заковика.

— З чим?

— З усім, — відповів я. — Хоча загалом уся ця історія про вівцю настільки безглузда, що не варта ламаного гроша, її складові частини цілком переконливі і, до того ж, між собою добре узгоджуються. А проте враження від неї неприємне.

Вона мовчала і лише гралася гумовим кільцем для волосся, перекочуючи його сюди-туди по столі.

— А, крім того, навіть якщо я знайду ту вівцю, то що далі? Якщо вона і справді така особлива, як стверджує той секретар, то може статися, що я до кінця життя не виберуся з великої халепи.

— Але ж ваш друг уже давно в ній опинився, хіба ні? Бо якби це було не так, то він спеціально не прислав би вам такої фотографії.

Вона була права. Я викладав на стіл свої козирі — вона била їх одного за одним. Ніби читала всі мої ходи.

— Мабуть, таки доведеться їхати, — сказав я приречено.

Вона всміхнулася.

— Не сумніваюсь, що так буде краще і для вас. Гадаю, що вівця обов'язково знайдеться.

Вона дочистила вуха, загорнула тампон у паперову серветку і викинула у кошик для сміття. Потім взяла гумове кільце і, підібравши назад волосся, відкрила вуха. Мені здалося, ніби кімнату провітрили.

— Ходімо спати, — сказала вона.

6. Пікнік у неділю пополудні

Коли я прокинувся, була дев'ята ранку. У ліжку поряд зі мною її не було. Мабуть, вийшла перекусити та й пішла до себе додому. Жодної записки не залишила. Тільки у ванній кімнаті сушився її носовичок і нижня білизна.

Я вийняв з холодильника помаранчевий сік і випив. Підсмажив у тостері хліб триденної давності, що своїм смаком нагадував штукатурку. З вікна кухні було видно олеандр у сусідньому дворі. Хтось удалині вправлявся у грі на піаніно. Гра була схожа на біг униз ескалатором, який піднімається вгору. Вмостившись на телеграфному стовпі, беззмістовно воркували три товстих голуби. Та ні — може, вони вкладали якийсь зміст у своє воркування. Може, в них мозолі на лапках боліли, а тому вони не переставали туркотіти. Може, з їхнього погляду моє існування було беззмістовним.

Коли я проковтнув два шматки підсмаженого хліба, голуби зникли, залишивши у вікні тільки телеграфний стовп та олеандр. Був недільний ранок. У недільній газеті містилася кольорова фотографія коня, який перестрибує через живопліт. Блідий вершник у чорному кепі, сидячи на коні, своїм злим поглядом упивався у текст на сусідній сторінці. На ній докладно описувалися способи вирощення орхідей. У кожної із кількох сотень видів орхідей своя історія. В якихось країнах особи королівського роду віддавали життя заради орхідей. У статті стверджувалося, що орхідеї несуть у собі елемент фаталізму. Що в будь-якої речі є своя філософія і своя доля…

Завдяки тому, що я нарешті вирішив їхати у пошуках вівці, настрій у мене різко покращав. Здавалося, ніби життєва сила розлилася по всьому тілу й дійшла до кінчиків пальців. Уперше відтоді, як я переступив через двадцятирічну переломну вікову межу, я відчув такий настрій. Я склав посуд в умивальник, нагодував кота і набрав номер телефону чоловіка в чорному костюмі. Після шостого гудка той нарешті взяв трубку.

— Сподіваюсь, не розбудив, — сказав я.

— Не турбуйся. Я завжди встаю рано, — відповів він. — А що таке?

— Які газети ви читаєте?

— Усі центральні і вісім провінційних. Однак провінційні прийдуть аж під вечір…

— І ви їх повністю прочитуєте?

— Це — частина моєї роботи, — терпеливо відповів чоловік. — А що таке?

— І недільні читаєте?

— Звісно, і недільні читаю.

— А в сьогоднішньому випуску фотографію коня бачили?

— Еге ж, фотографію коня бачив.

— А вам не здається, що кінь і вершник думають про зовсім різні речі?

З телефонної трубки по кімнаті розлилася глибока тиша. Навіть дихання не було чути. Від такої тиші, здавалося, от-от заболять вуха.

— І з цієї причини ти подзвонив? — спитав чоловік.

— Та ні. Це — лише проста балачка. А хотілося б знайти спільну тему для розмови…

— У нас і так є про що поговорити. Скажімо, про вівцю, — і чоловік відкашлявся. — Пробач, але в мене немає стільки вільного часу, як у тебе. Ти не міг би коротко викласти суть справи?

— А справа ось у чому! — сказав я. — Коротко кажучи, я надумав відправлятися завтра на пошуки вівці. Довго вагався, але нарешті вирішив це зробити. Однак робитиму так, як сам захочу. І говоритиму так, як сам захочу. Я маю право балакати про все, що спаде на думку. А ще мені не хочеться, щоб за кожним моїм кроком хтось стежив і невідомі люди мною попихали… Ось що я мав на увазі.

— Ти неправильно уявляєш собі своє становища.

— І ви неправильно його собі уявляєте.