Пригоди Електроника - Велтистов Євген
Бони були всі в подряпинах, зносилися від бігу по асфальту. Колись на цих коліщатках лис демонстрував професорові спритність рухів, а тепер, діставши волю, намагався довести, що він найпрудкіший за всіх лисів лис.
Чого він чекав, смиренно простягнувшись у траві?
Може, поради, допомоги від свого давнього друга?
— Я не Електроник, лисе, — сказав Сергій, устаючи на ноги.
І не встиг він підвестися, як лис червоною блискавкою метнувся в кущі. Він ковзав по парку так само легко й швидко, як міськими вулицями. Ще ні разу цей лис не потрапив нікому під ноги, ні разу не загальмувала перед ним машина, не шарахнувся вбік велосипедист. Навіть всевидющі міліціонери не встигали підносити свисток до рота: дивна руда істота, майнувши перед їхніми очима, враз зникала.
— Біжи, — сказав йому вслід Сергій. — Самому жити добре.
І коли на Сергія наштовхнулися троє чоловіків і стали навперебій питати, чи не зустрічав він у парку червону лисицю, Сергій, звичайно, не виказав гордого звіра.
Він ішов додому, думав про червоного лиса й згадував бродячого собаку, якого він бачив лише один раз, а потім часто жалій. Він тоді немов передчував, що на нього чекає така ж самотність. Якби він знову зустрів цього дворнягу, то вони б зрозуміли один одного, Й собака не злякався 6, не втік, як безмовний лис І знову його роздумам перешкодили, цього разу тупіт і гучні крики. Назустріч мчав, притиснувши до грудей жмут квітів, якийсь здоровило. За ним, відставши на два кроки, біг хлопець у картатій кепці. А далі гналися щодуху хлопці, галасуючи: "Держи!.. Держи!.." Сергій відразу пізнав квіти. Білі троянди з їхнього шкільного саду! Дівчата з десятого виростили новий сорт. Хотіли подарувати на прощання вчителям. А ці варвари обламали, певно, цілий кущ.
Сироїжкін зблід. Він оглянувся: нікого поблизу. А здоровило біг прямо на нього, й було вже чути, як дихає він хрипло й уривчасто, мов паровоз. Помітивши два кулаки й рішуче бліде обличчя, він стрибнув убік і обминув Сироїжкіна. Але Сергійко встиг підставити ногу хлопцеві в кепці. Той простягнувся і впустив дві білі квітки.
Наступної хвилини все змішалося навколо Сироїжкіна. Хлопець у кепці підхопився й кинувся на ворога. Сироїжкін опинився в залізних обіймах.
— Ага, попався! — несподівано закричав хлопець. — Хлопці, я піймав спільника!
З жахом Сироїжкін упізнав десятикласника Махмутова, шкільного боксера. Що він наробив! Підставив ногу своєму! А все через дурну кепку, насунуту на очі. Через неї не розгледів Махмутова.
Підскочили хлопці, загаласували:
— Тримай міцно! Не випусти! Потім з ним поговоримо…
І раптом басок:
— Та це з нашого класу! Сироїжкін!
Несподіваним рятівником був Макар Гусєв. Як і всі, червоний від бігу й страшенно злий, він накинувся на Сергійка:
— Ти що, збожеволів! Кому поставив підніжку!
— Я думав, він злодій, — похмуро виправдувався Сироїжкін. — Не розгледів… Відпусти! — просив він Махмутова.
Але той підозріло косив очі на нього й не розтискав залізних лабет.
А здоровило з трояндами мов крізь землю провалився.
Хлопці розгублено оглядали безлюдну вулицю. В метушні ніхто не помітив, куди подівся викрадач.
Тут Сироїжкін вирвався нарешті з боксерських обіймів і закричав:
— Він у під'їзді! Я бачив! — І Сергійко помчав до під'їзду, з радістю чуючи за собою тупіт.
Східці, східці, нескінченні східці… Він біжить дуже швидко, але його обганяють, гаряче дихають у спину й знову обганяють. Тепер вони всі разом, і це його товариші рвуться нагору щодуху. А раптом він помилився? Що тоді?..
Ні, він не помилився! Он кричить громовим голосом Махмутов:
— Стривайте! Живцем візьмемо!.. Квіти не мніть!..
Галаслива боротьба, кректання, густі хмари куряви, що повалили з горищних сходів, свідчили про те, що варвар вирішив не здаватися живим. Потім усе враз затихло, й повз Сироїжкіна, який застиг на сходовій площадці, провели здоровила. На нього просто шкода було дивитися — такий він був блідий і забруднений з ніг до голови.
Кульгаючи, спустився Махмутов. Він був без кепки. її дбайливо ніс Макар Гусєв.
Махмутов побачив Сироїжкіна, блиснув очима.
— Візьми! — Він сунув йому в руки тс, що ще недавно було букетом, — жалюгідні, зім'яті стебла.
"Ех, ти, — сказав сам собі Сироїжкін. — Навіть букет врятувати не зміг… Тепер усі в школі питатимуть, як це я підставив ногу своєму… Та що там квіти! Якщо всі дізнаються про Електроника, про обман… — Сергій зіщулився. — Ні, треба бути рішучим. Треба зникнути!" І відразу спокійно стало на душі в Сергійка. Прийшовши додому, він ліг на тахту, став міркувати про своє майбутнє. Завтра він сідає в поїзд і їде до Мурманська. Там живе Сіма Маликов, приятель по чорноморському табору. В Сіми можна буде зупинитися, поки підуть переговори з Полярним управлінням. "Я круглий сирота, — скаже він, — сам-один на білому світі. І вроджений полярник. Взимку ходжу без шапки. Можу працювати ким завгодно. Якщо треба вчитися — навчуся". А Сімі Маликову можна хоч і зараз подзвонити. Досить набрати на телефонному диску номер міста, як буде тонкий гудок Мурманськ на проводі. І набирай Сімин номер. Але краще, мабуть, не дзвонити, а приїхати раптово, без зайвих розпитувань.
Сергій підійшов до телефону й викликав довідкове бюро вокзалу.
— Коли відходить поїзд до Мурманська? — запитав він.
— Поїзд номер шістнадцять підходить з третьої колії о дванадцятій годині п'ять хвилин.
Автомат говорив трохи гугняво, як звичайний вокзальний репродуктор.
— А на завтра квитки є?
— Є. Хочете замовити?
Відступати було пізно. Сергійко рішуче сказав:
— Так!
— Записую…
— Будь ласка, один квиток…
Автомат вислухав Сироїжкіна й байдуже повторив:
— Один квиток на ім'я Сироїжкіна Сергія Павловича. Можете одержати за півгодини до відходу поїзда в касі номер один.
Ну, от і все. Добре, що це був автомат. Людина стала б допитуватися: "А скільки вам років?.. А ви обов'язково поїдете?.." Й інші безглузді розпитування.
Йому ще пощастило, що батьки в одноденному будинку відпочинку, приїдуть тільки завтра після роботи. Він устигне дати точні інструкції Електроникові, як поводитися з батьками. А то останнім часом батько й мати стали дуже вже недовірливими. Мама, наприклад, каже: "Серьожо, ти хіба не чув, як я гукала тебе на вулиці? Чому ти втік? І яким чином на тобі опинилася синя куртка, яку я віддала у пральню?" Таких важкопоясненних "чому" назбиралося надто багато. Чому пропав ключ від шафи, яку тепер доведеться ламати? Чому зникає Іноді трансформатор від холодильника й усі продукти плавають у воді? Чому вночі Сергій розмовляє сам із собою? Чому він ганяє цілими вечорами на вулиці й приходить додому, коли всі сплять? І так далі, і так далі…
…Електроник з'явився незвично пізно, майже надвечір, і відразу сів за домашні завдання. Сергійко не поцікавився, де він вештався. Завалився знову в батьковій кімнаті на тахту й втупився очима в стелю. Час від часу він помічав, як двері прочиняються й Електроник дивиться на нього. Ніби чекає розпитувань. Чи, може, Електроник почуває себе винуватим, що змусив друга так довго чекати? Але Йому й це однаково.
І от Електроник доповів:
— Домашнє завдання виконано. Розв'язав усе швидко, а писав повільно.
— Добре, — байдужно обізвався Сергійко.
Він помовчав трохи, та раптом згадав про червоного лиса й пожвавився.
— Ти знаєш, я бачив у парку твого лиса. Він довго дивився на мене.
— Він був частиною мене, — промовив Електроник, — самостійною частиною. Він дуже добре рухався. На жаль, він не вміє розмовляти.
— Так, він одразу ж утік, щойно я відкрив рота.
— А як він зараз бігає? — спитав Електроник.
— Чудово! Він найпрудкіший у світі лис.
— Значить, він усе ще розв'язує свою задачу, — спокійно завважив Електроник. — Кінець кінцем, він дасть науці дуже цікаві відомості.
— Справа не в цьому, — сказав Сергій. — Він дуже самотній…
Гучно зазвучала естрадна музика: це Електроник увімкнув усередині себе транзистор. Сергій не ворухнувся.
Тоді Електроник, глянувши на друга, вимкнув музику й сказав:
— Я сидів у сурдокамері. Тому й запізнився.
— У підвалі? — спроквола поцікавився Сироїжкін.
— У підвалі.
Цей трюк Сироїжкін добре знає. Коли хлопці грають у космонавтів, кожного по черзі замикають у сурдокамеру, куди не проникають ні світло, ні звуки із зовнішнього світу. Інакше кажучи, замикають у підвалі. Для тренування волі. Темрява там така, що хоч годину просидь з широко розплющеними очима — нічого не побачиш. І звуків ніяких немає, тільки миші іноді пробігають. У кого нерви слабкі, той не витримує: тарабанить у важкі залізні двері. І його випускають на всі чотири сторони: з гри вибув. А хто просидить у підвалі більше ніж півгодини, той, вийшовши на світло, йде по двору мов п'яний: нічого спочатку не бачить.
— І скільки ти сидів?
— Три години, — каже Електроник. — Я всіх переміг.
Сергійко позіхнув і перевернувся на другий бік.
— Ти захворів? — хрипло спитав Електроник.
— Ні, я здоровий.
— Про що ти думаєш?
— Знаєш, Електронику, ти, як мої батьки: захворів… про що думаєш… Я винаходжу машину часу.
Сироїжкін чекав, що Електроник скаже: "Марне заняття. Ніякої машини часу не може бути". І не чіплятиметься з розпитуванням. Проте Електроник спокійно зазначив:
— Така машина скоро буде.
— Фантазія. — Сироїжкін махнув рукою.
— Ні, не фантазія. На ній можна потрапити в майбутнє.
— А в минуле? — Сироїжкіна більше цікавило минуле.
От якби рвонути на два тижні назад і все почати заново.
— У минуле не можна. Адже це надшвидкісна ракета.
— А-а… ракета… То яка ж це машина часу?
— Найзвичайнісінька. — Електроник говорив упевнено, ніби відповідав давно знайому, перевірену століттями теорему. — Коли ракета летить із швидкістю, близькою до швидкості світла, то час у ній минає повільніше, ніж на Землі. Припустімо, космонавти летять до центру Чумацького Шляху. Вони постаріють у польоті лише на дванадцять років, а на Землі мине двадцять тисяч років. Двісті століть.
Сироїжкін свиснув і трохи звівся на лікті:
— А ти правду кажеш?
— Я повідомляю завжди точні й перевірені відомості, — промовив Електроник своїм звичайним рівним тоном. — Сповільнення часу в надшвидкісному польоті передбачено великим фізиком Ейнштейном. І це вже перевірено.
— Та ні, Електронику, ти мене не так зрозумів… — став оправдуватися Сергійко, ніби його друг справді образився. — Я хотів сказати, що дуже вже багато століть минає на Землі.
