Тарас Бульба - Гоголь Микола

Худий жид, трошки нижчий за Янкеля, але набагато зморщеніший, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячого гурту, і всі жиди напереміш заґерґотали, хапаючись розказати йому все. Мордехай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадався, що йшлося про нього. Мордехай махав руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік і, задираючи поли лапсердака, засував руку до кишені й діставав звідтіля якісь брязкальця, виставляючи всім на очі препогані свої штани. Нарешті всі жиди зчинили такий галас, що жид, який стояв на сторожі, мусив дати знак, щоб вони замовкли, і Тарас уже почав потерпати за свою безпеку, але пригадав, що жиди не можуть інакше розмовляти, як тільки на вулиці, і що їхньої мови сам чорт не второпає, і заспокоївся.

Хвилини через дві жиди всі разом увійшли до нього в кімнату. Мордехай приступив до Тараса, поплескав його рукою по плечі й промовив:

— Коли ми та Бог захочемо що зробити, то вже буде так, як треба.

Тарас глянув на того Соломона, що такого ще й на світі не було, і якась надія ворухнулась у нього в серці. Справді, вигляд його міг викликати якусь довіру: верхня губа в нього була просто таки страхітлива; потовщала вона напевне від якоїсь сторонньої причини. У бороді того Соломона було не більше, як п'ятнадцять волосків, та й то тільки з лівого боку. А на обличчі Соломоновому було стільки знаків від чужого кулака, зароблених за відвагу, що він, безперечно, давно вже втратив їм лік і звик уважати їх за родимі.

Мордехай вийшов зі своїми товаришами, захопленими його мудрістю. Бульба лишився сам. Із ним діялося щось дивне, небувале: уперше в житті він почував неспокій. Душа його палала, мов у пропасниці. Він не був тим колишнім, непохитним, сміливим, твердим, як дуб; він був тепер слабкодухий і кволий. Він здригався на кожний шелест, на кожну нову жидівську постать, що з'являлася в кінці вулиці. Отак просидів він увесь день, не ївши, не пивши й не відводячи ні на хвилину очей своїх од невеличкого віконечка на вулицю. Нарешті, вже пізно ввечері, з'явилися Мордехай і Янкель.

Серце Тарасове завмерло.

— Що? Вийшло? — спитав він їх із нетерплячістю дикого коня. Але ще до того, як жиди наважилися йому відповісти, Тарас помітив, що Мордехаєві бракує вже й останнього пейса, який хоч і не вельми був охайний, а все ж таки кучерявився з-під ярмулки. Видко було, що він хотів щось сказати, але намолов такої нісенітниці, що Тарас нічого не зрозумів. Та й сам Янкель прикладав щось дуже часто руку до рота, неначе мав застужені зуби.

— Ой, ласкавий пане! — мовив Янкель, — Тепер зовсім не можна! Їй-богу не можна. Такий поганий нарід, що йому треба на саму голову наплювати! От і Мордехай те саме скаже. Мордехай робив таке, чого ще ніхто на світі не робив, але Бог не схотів, щоб так сталося. Три тисячі війська стоїть, і завтра їх будуть карати на смерть.

Тарас глянув у вічі жидам, але вже без нетерпіння і гніву.

— А коли пан хоче побачитися, то завтра треба рано, так щоб ще й сонце не зійшло. Вартові згодилися, й один левентар обіцяв. Тільки хай їм не буде й на тім світі щастя! Ой, вей'змір! Який жаднющий нарід! І між нами таких нема: по півсотні червінців я дав кожному, а левентареві...

— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішуче Тарас, і вся твердість знов вернулася в його душу.

Він згодився на Янкелеву намову перебратися чужоземним графом, що приїхав з німецької землі, для чого вже й одежу встиг добути і принести з собою здогадливий жид. Була вже глупа ніч. Господар дому, відомий уже рудий жид із ластовинням, витяг тонкий сінник, накритий якоюсь рядниною, і постелив на лаві для Бульби. Янкель ліг долі, пославши другий такий самий сінник. Рудий жид випив невеличку чарку якоїсь настоянки, скинув лапсердак і, в своїх панчохах та патинках трохи схожий на курча, пішов зі своєю жидівкою в щось таке, що скидалося на шафу. Двоє жиденят, як дві хатні собачки, лягли долі біля шафи.

Але Тарас не спав, а сидів нерухомо і стиха тарабанив пальцями по столі; він тримав у зубах люльку і пускав дим, від якого жид спросоння чхав і закутував носа в ковдру. Тільки-но почало сіріти надворі, він уже штовхнув ногою Янкеля.

— Уставай, жиде, і давай твою графську одежу! Він миттю одягся, почорнив вуса, брови, надів на тім'я маленьку темну шапочку — і ніхто з найближчих до нього козаків не пізнав би його. На око йому здавалося яких тридцять п'ять років. Здоровий рум'янець грав на його щоках, а самі шрами надавали йому якоїсь величності. Одежа, гаптована золотом, дуже личила йому.

Вулиці ще спали. Жодна крамарська душа ще не з'являлася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель підійшли до будинку, що був ніби чапля на сідалі. То була низька, широка, здоровенна, почорніла будівля, в якій з одного боку стирчала, як шия у чорногуза, довга вузька башта, а зверху неї випинався шматок покрівлі. Ця будівля єднала в собі багато всяких урядів: тут були й касарні, і в'язниці, і навіть суд. Бульба та Янкель зайшли крізь браму й опинилися серед просторої зали або критого подвір'я. Мало не тисяча чоловік спало там покотом. Просто йшли низенькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і бавилися в якусь гру, б'ючи один одного двома пальцями по долоні. Вони мало звертали уваги на те, хто прийшов, і тільки тоді повернули голови, як Янкель сказав:

— Це ми. Чуєте, панове? Це ми.

— Ідіть, — промовив один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи товаришеві, щоб той бив.

Вони вступили до вузеньких і темних сіней, якими знов дійшли до такої ж, як перше, зали з маленькими віконечками вгорі.

— Хто йде? — загукало кілька голосів, і Тарас побачив чимало гайдуків при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.

— Це ми! — озвався Янкель. — Їй-богу, ми, ясне панство! Але ніхто не хотів його слухати. На щастя, тієї миті підійшов якийсь черевань, — з усього видно, що старший, бо лаявся дужче за всіх.

— Пане, це ж ми, ви вже знаєте нас, і пан граф буде ще дякувати.

— Пропустіть їх, сто дяблів чортовій матері! І більше нікого не пускати! Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на підлозі...

Продовження цього красномовного наказу вже не чули наші прочани.

— Це ми... це я... це свої! — запевняв Янкель, кого б не стрів.

— А що, можна тепер? — спитав він одного з вартових, коли вони нарешті підійшли до того місця, де сіни вже кінчалися.

— Можна. Тільки не знаю, чи пропустять вас до самої в'язниці. Тепер уже там нема Яна: замість нього там стоїть інший, — відповів вартовий.

— Ай вей! — промовив тихо жид. — Це зовсім погано, ласкавий пане!

— Веди! — промовив уперто Тарас.

Жид повів далі. Біля дверей до льоху, що сходилися вгорі шпилями, стояв гайдук із вусами в три сувої. Верхній сувій його вусів ішов назад, другий просто вперед, а третій донизу, і це робило його обличчя дуже схожим на котяче.

Жид зігнувся в три погибелі й майже боком підійшов до нього.

— Ваша ясновельможносте!.. Ясновельможний пане!

— Це ти до мене, жиде, говориш?

— До вас, ясновельможний пане!

— Гм... а я тільки гайдук! — мовив трисувійний прудивус, і очі в нього повеселіли.

— А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода. Ай, ай, ай! — І жид покрутив головою й розчепірив пальці. — Ай, яка велична постава! Їй-богу, полковник, зовсім полковник! От аби ще на палець додати, то вже й полковник! Треба б пана посадити на румака, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!

Гайдук розправив нижній сувій вусів, і очі його зовсім розвеселилися.

— Що то за народ — жовніри! — стелив далі жид. — Ох, вей'змір, що за гарний народ! Шнурочки, бляшечки... Так від них блищить, як від сонця; а кобіти, де тільки вздрять жовнірів... ай, ай! — Жид знову покрутив головою.

Гайдук закрутив рукою верхні вуса й пропустив крізь зуби щось схоже на коняче іржання.

— Прошу пана зробити послугу! — промовив жид. — Ось князь приїхав із чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що то за люди, ті козаки.

Приїзд чужоземних графів і баронів був у Польщі не вдивовижу: вони частенько зазирали з самої тільки цікавості глянути на цей майже напівазійський куток Європи: Московщину й Україну вони мали вже за Азію. І через те гайдук, уклонившися доволі низенько, вважав за потрібне декілька слів докинути й від себе.

— Я не розумію, ваша ясновельможносте, — сказав він, — чого вам забажалося дивитися на них. Це собаки, а не люди. І віра в них така, що ніхто не поважає.

— Брешеш ти, чортів сину! — гукнув Бульба. — Сам ти собака! Як ти смієш говорити, що нашу віру не поважають? То вашу єретицьку віру не поважають!

— Еге-ге! — промовив гайдук, — Тепер я знаю, голубчику, хто ти: ти сам із тих, що сидять у мене. Постривай же, я покличу сюди наших.

Тарас зрозумів свою необачність, але впертість і досада не дали йому подумати про те, як би виправити помилку. На щастя, Янкель і тут потрапив підсипатися.

— Ясновельможний пане! Як же можна, щоб із графа та був козак? А якби він був козак, то де б він дістав собі таке вбрання й такий вигляд графський?

— Балакай собі! — і гайдук уже роззявив був свою пащеку, щоб гукнути.

— Ваша королівська величносте! Мовчіть! Мовчіть ради Бога! — зарепетував Янкель. — Мовчіть! Ми вже вам за це заплатимо так, що ви ще ніколи й не бачили: ми дамо вам аж два золотих червінці.

— Еге! Два червінці! Що мені два червінці! Я цирюльникові даю два червінці за те, щоб він мені тільки половину бороди виголив. Сотню червінців давай, жиде! — І гайдук закрутив верхній сувій вусів. — А коли не даси сотні червінців, зараз закричу!

— І навіщо б то так багацько? — гірко промовив побілілий жид, розшморгуючи шкуратяного гамана свого; але щастя його, що в гамані більше не було і що гайдук далі сотні лічити не вмів.

— Пане, пане, ходім звідсіля швидше! Ви самі бачите, який тут народ негарний! — забелькотав Янкель, помітивши, що гайдук перебирає на долоні червінці, немов жалкуючи, що мало заправив.

— Що ж ти, бісів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показувати й не думаєш? Ні, ти повинен тепер показати. Коли вже взяв гроші, то не маєш права відмовити!

— Геть, геть до біса! А то я зараз дам знати і вас тут...