Морський Вовк - Лондон Джек
Він, певно, відгадав, до яких хитрощів удався Вовк Ларсен, і зрозумів, що за хвилину буде викритий, бо лампа раптом вилетіла в мене з рук і в кубрику запав морок. Мабуть, ту ж саму мить Ліч стрибнув просто на Вовка Ларсена.
Перші звуки в темряві нагадували сутичку бугая з вовком. Я чув розлючений рев Вовка Ларсена і розпачливе кровожерне гарчання Ліча. Джонсон, певне, відразу ж устряв у бійку: вся його дотеперішня приниженість і покірливість були вдавані.
Мене так приголомшив цей бій у темряві, що я стояв, прихилившись до трапа, і тремтів, неспроможний піднятися нагору. Мені знову замлоїло десь під грудьми,— так завжди бувало зі мною, коли на моїх очах діялося фізичне насильство. Я нічого не бачив, а лише чув глухе гупання тіла об тіло. Навкруги все тріщало, чутно було важке сопіння, короткі зойки раптового болю.
Убити капітана й помічника, мабуть, змовилося кілька чоловік — з гамору, що зчинився в кубрику, я догадався, що на підмогу Лічеві й Джонсонові кинувся ще дехто з товаришів.
― Дайте хто ножа! — ревнув Ліч.
— По голові його! Черепа йому розтовкти! — кричав Джонсон.
Але Вовк Ларсен, ревнувши спершу бугаєм, більше й не писнув. Він мовчки, затято змагався за своє життя. Йому доводилося скрутно. Відразу опинившись насподі, він ніяк не міг стати на ноги, і, попри всю нелюдську його силу, я подумав, що становище в нього безнадійне.
Запеклість цієї боротьби я відчув на власній шкурі, бо під навалою тіл упав на підлогу, і мене там добре потовкли. Однак серед загальної метушні мені пощастило вилізти на нижню порожню койку й занишкнути там.
— Всі сюди! Ми впіймали його! Впіймали! — кричав Ліч.
— Кого? — питали ті, хто справді спав і спросоння нічого не знав.
— Кровопивця помічника,— хитро відповів геть засапа-ний Ліч.
Ці слова потонули в бурі радісних вигуків, і тоді на Вовка Ларсена насіло семеро дужих людей. Луїс, я гадаю, не встрявав у бійку. Кубрик скидався на вулик, де гудуть розтривожені бджоли.
— Гей, що там у вас унизу? — гукнув через люк Летімер, занадто обережний, щоб спуститися в саме пекло, де клекотіли дикі пристрасті.
— В кого є ніж? Дайте ж ножа! — знов почув я Лічів голос, коли боротьба на якусь мить затихла.
Тих, що нападали, було багато, і це тільки шкодило їм. Вони самі собі заважали, тоді як Вовк Ларсен, маючи одну лише мету — пробитися поповзом до трапа — таки досяг її. Хоч у кубрику було темнісінько, але я чув, як він просувається до трапа. Тільки велетень міг зробити те, що зробив він, коли діставсь туди. Чіпляючись руками за східці, він підтягувався вгору, поки йому нарешті вдалося випростатись, хоч ціла купа людей намагалася стягти його вниз. А тоді подерсь угору вже руками й ногами.
Кінець цієї сцени я не тільки чув, а й бачив, бо Летімер приніс ліхтаря і тримав його так, що світло падало з люка вниз. Вовк Ларсен уже видерсь майже нагору, але мені його не було видно. Все, що я бачив, це була купа людей, що вчепилася в нього. Той клубок тіл нагадував велетенського багатоногого павука, що гойдається туди й сюди в такт погойдуванню шхуни. Крок за кроком, з довгими зупинками та маса переплетених тіл піднімалася догори. Раз вона якось захиталася й мало не впала додолу, "але рівновага скоро відновилась, і клубок знов посунувсь угору.
— Хто це? — вигукнув Летімер.
У світлі ліхтаря я розгледів його обличчя, що злякано дивилося вниз.
— Це я, Ларсен,— почувся глухий голос із самого осереддя стовковиська.
Летімер простяг униз свою вільну руку. Я побачив, як угору знялась інша рука й схопила її. Летімер смикнув, і решту два східці було враз подолано. Тоді Вовк Ларсен другою рукою схопився за закраїну люка. Купа людей повисла в повітрі, вчепившись у свого ворога, що тікав від них. А потім вони почали по одному відпадати,— кого Ларсен здирав із себе об гострий край люка, кого відштовхував ногами. Ліч відірвався останній,— він упав із самого верху просто на своїх товаришів, що лежали долі. Вовк Ларсен і ліхтар зникли, і ми залишилися в темряві.
РОЗДІЛ XV
Стогнучи й лаючись, почали матроси підводитися на ноги.
— Засвіти хто лампу, я виломив пальця,— сказав Парсонс, смуглявий, похмурий чоловік, стерник на шлюпці Стендіша, де за весляра був Гаррісон.
— Лампа десь тут на підлозі,— сказав Ліч, сідаючи на край койки, що на ній я причаївся.
Почувся тріск і чиркання сірника, і засвітилася лампа; горіла вона тьмяно й чаділа. При жовтавому її світлі матроси розглядали свої синці й рани. Уфті-Уфті взяв Парсонса за великий палець і потяг так, що він, хруснувша, став на своє місце. Я помітив, що в канака щиколотки розбито до крові. Він показував їх, сміявся і, світячи своїми чудовими білими зубами, хвалився, що заїхав Вовкові Ларсенові кулаком у пику, тому й рука розбита.
— То це ти, чорний пройдисвіте, дав мені в зуби? — войовниче запитав Келлі, американський ірландець, портовий вантажник, що вперше виплив у море і був весля-ром у Керфута.
Сказавши це, він разом із кров’ю виплюнув з рота кілька зубів і, розлючений, підступив до Уфті-Уфті. Канак відскочив назад до своєї койки, а потім знову стрибнув наперед, розмахуючи довгим ножем.
— Гей, годі вам! Набридло вже! — втрутився Ліч. Дарма що молодий і недосвідчений, він, очевидячки, був верховодою тут у кубрику.— Відчепись від нього. Як він у дідька міг побачити потемки, що то був ти?
Келлі щось пробубонів, але скорився, а канак вдячно всміхнувся, показавши два разки білих зубів. Він був красунь. В обрисах його постаті була якась, сказати б, жіночність. Очі йому світилися ніжністю й мрійливістю, що ніяк не узгоджувалося з його цілком заслуженою славою забіяки.
— Як це він вирвався? — спитав Джонсон.
Він сидів на краю койки, і вся його постать була втіленням пригніченості й безнадії. Він ніяк не міг відсапатися. У бійці з нього здерли сорочку, і тепер кров з рани на щоці текла йому на голі груди, а далі червоною смужкою збігала по білому тілі додолу.
— Бо він диявол, я вже казав вам! — відповів Ліч, скочивши на рівні ноги. На очі йому набігли сльози безсилої люті.
— І ніхто з вас не подав мені ножа,— все нарікав він.
Та решта матросів, охоплені страхом перед неминучою карою, вже не звертали уваги на Ліча.
— Як він дізнається, хто його бив? — спитав Келлі
і, підвівшись, люто розглянувся навколо.— Хіба котрийсь викаже?
— Він дізнається, тільки-но оком скине на нас,— відповів Парсонс.— Одного погляду досить.
— Скажеш йому, що палуба підскочила і вибила тобі зуби,— оскіривсь Луїс. Він був єдиний, хто під час бійки не вставав із своєї постелі, і тепер радів, що на ньому не було ні синців, ні інших ознак його причетності до нічної сутички.— Почекайте до завтра, поки Вовк побачить ваші пики,— захихотів він.
— Ми скажемо, що думали, ніби то помічник,— сказав хтось.
А інший додав:
— Я знаю, що скажу: почув гамір, скочив з койки, але тут хтось затопив мені в пику, я не втерпів і теж устряв. Поночі я не добрав, що там трапилося, гатив кулаками, та й годі.
— І вгатив, звісно, мене,— додав Келлі, і обличчя йому проясніло на мить.
Ні Ліч, ні Джонсон не втручались у цю розмову. Було ясно, що товариші дивляться на них як на безнадійно приречених, уже мертвих.
Якусь хвилю Ліч слухав ті докори та нарікання, але раптом його прорвало.
— З душі верне вас слухати! Герої! Якби ви менше плескали язиками, а більше рук докладали, лежав би він тут трупом. Чом ніхто з вас не подав мені ножа, коли я прохав? Боягузи! Тепер розрюмсалися, скиглите, думаєте, що він справді повбиває вас, тільки-но побачить. Таж добре знаєте, що він цього не зробить. Завелика розкіш. Тут же нема корабельних агентів, щоб найняти інших людей. Ви йому потрібні для роботи, без вас він не обійдеться. Хто стернитиме або гребтиме чи ставитиме вітрила, як вас не буде? Все окошиться на нас із Джонсоном. Залазьте на койки і заткніть свої пельки! Я хочу спати.
— Воно то так,— озвавсь Парсонс.— Може, він зразу й не зробить нам нічого, але затямте мої слова: в пеклі холодніше, ніж буде відтепер на цьому кораблі.
Весь цей час я думав про своє власне становище. Що буде, коли ці люди довідаються, що я тут? Я не зможу прокласти собі дорогу так, як це зробив Вовк Ларсен. І ту ж мить Летімер гукнув з палуби:
— Гампе! Капітан кличе.
— Його тут немає! — гукнув знизу Парсонс.
— Ні, я тут,— сказав я, вилазячи з койки і силкуючись говорити якомога твердо й сміливо.
Приголомшені матроси вп’ялися в мене очима. На їхніх обличчях можна було прочитати жах і лють, породжену жахом.
— Іду,— гукнув я Летімерові.
— Дзуськи! — закричав Келлі, загородивши мені дорогу до трапа і наставивши розчепірену праву руку, мовби він хотів схопити мене за горло.— Ах ти пролазо! Ось я заткаю тобі морду!
— Нехай іде! — наказав Ліч.
— А дідька! — огризнувся Келлі.
Ліч, що сидів на краю койки, навіть не ворухнувся.
— Хай іде, кажу! — ще раз промовив він; тепер у голосі його бринів метал.
Ірландець вагався. Я ступнув до нього, і він оступився вбік. Я підійшов до трапа, обернувся, глянув на перекривлені від злості обличчя, що дивилися на мене з півтемряви, і раптом відчув якусь глибоку симпатію до них. Я пригадав слова кока. Певно, бог дуже ненавидів цих людей, коли примушував їх терпіти такі муки.
— Повірте мені, я нічого не чув і не бачив,— сказав я спокійно.
— Кажу вам, він не продасть,— його нема чого боятись,— долетіли до мене Лічеві слова, коли я піднімався по трапу.— Він любить капітана не дужче, ніж ми з вами.
Вовка Ларсена я знайшов у каюті. Весь подряпаний, закривавлений, він чекав на мене і привітав мене своєю звичайною іронічною усмішкою.
— Ну, лікарю, беріться до роботи. Видно з усього, в цьому плаванні ви матимете вельми широку практику. Не знаю, як обійшовся б без вас "Привид". Якби я був здатен на шляхетні почуття, то сказав би, що його господар дуже вдячний вам.
Мені вже була знайома проста корабельна аптечка "Привида", і поки я грів воду й готував матеріал, щоб перев’язати йому рани, він ходив по каюті, сміючись та безперестанку розмовляючи, і спокійно розглядав свої ушкодження. Ніколи раніше я не бачив його голого, і вигляд цього тіла вразив мене. Я ніколи не захоплювався тілесною вродою: але в мене було досить художнього чуття, щоб оцінити таке диво.
Можу сказати, що я був зачарований досконалою будовою постаті Ларсена, її, сказати б, жахливою красою.
