Він розвозив пиво - Белль Генріх

— Та гляди не заблукай, бицю!

— Так,— сказав він,— давно вже час. — І сміючись рушив.

Ці сонні хутори, надто малі для окремої пивниці або надто віддалені од найближчої корчми, подобалися йому, в садках поміж деревами блукала худоба, туди — ящики з повними пляшками пива, звідти — з порожніми, гроші — до великої шкіряної сумки, неквапливі найсміливіші жінки, з якими він вів комерцію, здебільшого підходили до нього надто близько; пообіді, десь о другій, уже перед її хутірцем, він з'їхав з лісової дороги, випив свого вина, закусив хлібом та сиром, випалив цигарку, а тоді ввімкнув мотор, щоб їхати далі. Але помітив на дорозі її, не вимикаючи мотора, вискочив з кабіни й побіг їй назустріч. Коротка мить ніяковості — і він узяв її в обійми. Його вразило, що волосся в неї виявилось темним, він уявляв її собі білявою; її відражав дух бензину.

— Ходімо,— прошепотів він,— зараз ми розчинимось.

Уночі якась пара закоханих натрапила на покинуту вантажівку; мотор її ще працював. Шміц повернувся назад у свій часовий вимір, його полохливість минулася.

А по тих двох ані сліду. Вони розчинилися в лісах.