Людина з ножами - Белль Генріх

І лице йому знову зробилося незворушне.

Я пішов за ним, геть приголомшений.

Надворі сіявся дрібний, невгавучий, холодний дощ. Ми позводили коміри і мерзлякувато повтягали голови в плечі. Вечоровий туман, уже підсинений темною барвою близької ночі, розливався вулицями. Де-не-де в підвалах розбитих вілл з-попід чорного громаддя навислих руїн заблимали кволі вогники. Вулиця непримітно зійшла на багнистий шляшок, обабіч якого манячіли в погусклому присмерку понурі дерев'яні хижі, оточені злиденними городчиками; здавалося, то пливли кудись по мілкій воді розбишацькі джонки. Далі ми перейшли трамвайну колію й пірнули в тісний рукав передмістя, де серед битої цегли та сміття бовваніло кілька чорних будинків,— і враз вийшли на гомінку вулицю; людський плав поніс нас уперед, аж поки ми не завернули в провулок, де ясно горіла в темряві вивіска вар'єте "Сім млинів", різко відбиваючись у дзеркалі мокрого асфальту.

Біля під'їзду було порожньо. Вистава давно почалася. З-поза витертих червоних портьєр добувався гомін людських голосів.

Юп, осміхнувшись, показав на одну фотокартку у вітрині, де він у ковбойському вбранні стояв між двох солодко усміхнених танцівниць з переснованими блискучою сухозліткою грудьми.

"Людина з ножами" — стояло під фотокарткою.

— Ходімо,— сказав Юп удруге, і не встиг я схаменутись, як він потяг мене за собою у якісь тісні двері, що їх важко було одразу розгледіти. Ми пішли нагору вузькими, покрученими, погано освітленими сходами. Дух поту й гриму виказував, що десь близько була сцена. Юп ішов перший — і враз на якомусь закруті сходів він зупинився, поставив валізку і, вхопивши мене за плечі, спитався:

— Чи стане в тебе мужності?

Я так давно чекав на це питання, що тепер, раптово почувши його, злякався. Мабуть, у мене був не вельми героїчний вигляд, коли я сказав:

— Мужності розпачу.

— Оце саме й в правдива мужність,— підхопив він і засміявся здушеним сміхом.— Ну, то як?

Я мовчав. Зненацька десь згори на нас ударила така дужа хвиля міцного реготу, що я несамохіть здригнувся, наче з холоду.

— Я боюсь,— промовив я тихо.

— І я. Ти не віриш у мене?

— Чому ж?.. Тільки... Ну та що там... Гайда...— сказав я хрипко і, підштовхнувши його вперед, докінчив: — Мені однаково.

Ми вступили в темний коридор, обставлений з обох боків благенькими фанерними будками; з них час од часу вигулькували якісь строкато вбрані постаті; крізь щілину в убогих лаштунках я вглядів на кону клоуна, що саме розтяг свого велетенського мальованого рота; до нас знову докотився дикий регіт публіки, але ту ж мить Юп упхнув мене в якісь двері й причинив їх за собою. Я розглянувся довкола. Будка була дуже тісна й майже геть гола. На одній стіні висіло дзеркало, на другій самотньо повисли Юпові ковбойські шати та на кривому стільці лежала стара колода карт. Юп нервово заметушився: він скинув з мене вимокле пальто, смикнув із стіни ковбойську одіж, а на те місце повісив моє пальто й свою куртку. Вгорі поза стіною безверхої кабіни я побачив на червоній дорійській колоні електричного годинника, що показував двадцять п'ять хвилин по восьмій.

— П'ять хвилин,— промимрив Юп, одягаючи ковбойське вбрання.— Може, варто перше спробувати?

Тії ж хвилини хтось застукав у двері будки й гукнув:

— Приготуватися!

Юп застебнувся й наклав на голову крислатого капелюха. Я промовив, силувано сміючись:

— Ти, певне, хочеш засудженого на смерть спершу скарати задля спроби?

Юп ухопив валізку й потяг мене з будки. Недалечко сцени стояв якийсь чоловік і дивився на останні вихиляси клоуна. Юп щось зашепотів йому на вухо, чого я не розчув; на обличчі в чоловіка проступив переляк, він глянув на мене, на Юпа і жваво захитав головою. І знову Юп зашепотів йому на вухо.

Мені було байдуже про все. Нехай мене хоч зараз настромлять на ніж. Плече мені не служить, я живу день злиденною самокруткою, а завтра мушу за шмат хліба потовкти на дріб'язок сімдесят п'ять каменюк. Завтра?..

Здавалося, буря оплесків змете лаштунки. Клоун з утомленим перекривленим обличчям видибав з-поза лаштунків у коридор, якусь мить понуро стояв там, а тоді знову поплентав на сцену, де, приязно всміхаючись, заходився кланятися глядачам. Оркестр ударив туш. Юп знову щось зашепотів на вухо лисому. Клоун тричі виходив поза лаштунки і тричі знову вертався на кін, всміхався й кланявся. Потому оркестр заграв марш, і Юп з валізкою в руках жвавою ходою подався на сцепу. Його привітали мляві оплески. Я втомлено дивився, як Юп настромлював карти на цвяхи, видно, заздалегідь попабивані в стіну, як він потім одну за одною продірявлював їх ножами саме посередині. Оплески погустішали, але не стали гарячі. Далі під тихе бухкання барабана він виконав номер з великим ножем і накоренком. Попри всю свою байдужість я почував, що виходить справді біднепько. Навпроти, по той бік кону, за ним назирала купка майже не повдяганих дівчат... І тоді лисий раптово вхопив мене за плечі, витяг на сцену і, привітавши Юпа церемонним помахом руки, сказав з робленою повагою:

— Добрий вечір, пане Боргалевський.

— Доброго здоров'я, пане Ердмендере,— одмовив Юп, теж із робленою повагою.

— Оце я привів вам конокрада, пане Боргалевський, негідника, яких світ не бачив, щоб ви його трішечки полоскотали своїми ясними ножичками, перш ніж його повісять. Ну вже ж і поганець!

Його вихиляси видалися мені прикро вимучені, нестерпно жалюгідні, немов папіряні квітки чи найдешевша помада. Я перевів погляд на залу, де сиділа публіка, і від тієї миті, побачивши перед собою хтиву, тисячооку, багатоголову потвору, що причаїлась у темряві, неначе ось-ось збиралася стрибнути на свою здобич,— від тієї хвилини я просто задерев'янів.

Мені було на все начхати; різке світло прожекторів засліпило мене; у своїй витертій вдяганці й злиденних черевиках я, мабуть, і справді скидався на конокрада.

— О, прошу, зоставте його мені, пане Ердмендере, я вже як-небудь дам йому раду!

— Еге ж, еге, подбайте про нього, та не шкодуйте ножів.

Юп ухопив мене за барки, а пан Ердмендер, вищиривши зуби, широкою ступою попростував із сцени. Звідкілясь на сцену кинули мотузку, і Юп прив'язав мене до червоної дорійської колони, на яку з другого боку були оперті сині диктові двері. Байдужість ніби впоїла мене. Праворуч від себе я чув лиховісний подих завмерлої публіки і зрозумів, що Юп мав слушність, коли казав про кровожерність юрби. Здавалося, з нетерплячки тремтіло навіть нудне, застояне повітря. Оркестр невпинним напружено-сентиментальним бухкотінням барабанів на тлі приглушеної хтивої мелодії ще побільшував враження зловісної трагікомедії, в якій мала пролитися людська кров, оплачена грішми. Я вп'явся очима в одну цятку і дав попуск м'язам, лантухом осівши на мотузок, що, виявилось, добре тримав мене. Оркестр грав дедалі тихіше. Юп діловито повитягав ножі з карт на стіні й повкладав їх у свою торбинку, раз у раз кидаючи на мене мелодраматичні погляди. Сховавши останнього ножа, він став лицем до зали і тим-таки огидно-неприродним голосом, що перед цим Ердмендер, сказав до публіки:

— Панове, зараз я вам обквітчаю ножами постать оцього добродія, та перше прошу вас упевнитися, що ножі в мене не тупі...

Промовивши це, він дістав з кишені шпагати ну і з моторошним спокоєм заходився черкати об неї ножами, одного по одному виймаючи їх з торбинки і знову кладучи назад. Дванадцять клаптів упало додолу...

Увесь той час я дивився далеко поза нього, поза лаштунки, поза напівголих дівок по тім боці сцени, мовби в якийсь інший світ.

Напруження публіки електризувало повітря. Юп ступнув до мене і, вдавши, буцім тугіше стягає на мені мотузки, прошепотів лагідним голосом:

— Сиди тихесенько, зовсім-зовсім не рушся і здайся на мене, голубе.

Ця нова забарка, здавалося, ось-ось розрядить напруження в залі, що дійшло було краю, але саме в ту мить Юп зненацька одскочив набік; руки його злетіли догори, наче дві легкі пташки, і на обличчі вдруге проступила та чаклунська зосередженість, що так була приголомшила мене на сходах. Ті чарівничі рухи неначе заворожили й глядачів. Мені причувся якийсь дивовижний моторошний стогін, і я зрозумів, що то Юп перестеріг мене.

Я одірвався від далекої далечини, куди дивились мої очі, й поглянув на Юпа, що стояв тепер просто мене, так близько, що наші погляди стрілися; тоді він підняв руку, поволі сягнув до торбинки з ножами, і я вдруге відчув, що він перестерігає мене. Я весь занімів і заплющив очі...

Мене пойняло розкішне відчуття; так було, може, яких дві хвильки, а може, двадцять, не знаю. Я чув тихий посвист ножів, відчував на собі повів розкраяного ними повітря, коли вони врізалися позад мене в диктові двері, і мені видавалось, неначе я йду вузісінькою кладочкою понад бездонну прірву. Іду цілком упевнено і все-таки добре почуваю весь страх небезпеки... Боюсь і все-таки напевне знаю, що не схибнуся; я не лічив ножів, однак розплющив очі якраз ту мить, коли останній ніж загнався в двері біля моєї правої руки.

Ураган оплесків до кінця очутив мене; я зовсім розплющив очі і вгледів перед собою біле обличчя Юпа, що, кинувшись до мене, неслухняними руками розв'язував мотузка. Потому він витяг мене насеред сцени, до самої рампи; він уклонився глядачам, і я зробив те саме; під грім оплесків він показав на мене, а я показав на нього; він усміхнувся мені, і я всміхнувся йому, а далі ми обоє з усміхом уклонилися глядачам.

У кабіні ми не перемовилися й словом. Юп кинув на стілець продірявлені карти, зняв з гвіздка моє пальто й допоміг мені вдягтися. Потім почепив на стіну ковбойське вбрання, вдягнув свою куртку, і ми нап'яли капелюхи. Коли я одчинив двері, навпроти нам кинувся лисий добродій зі словами:

— Сорок марок за вихід!

Він простяг Юпові кілька банкнот. Я зрозумів, що відтепер Юп буде мій шеф, і всміхнувся, і він, глянувши на мене, всміхнувся й собі.

Юп узяв мене під руку, і ми вкупі рушили наниз тісними, погано освітленими сходами, що просякли задавненим духом гриму. Коли ми вийшли до під'їзду. Юп усміхнувся й сказав:

— Тепер ми купимо собі сигарет і хліба...

Але я тільки годину пізніше зрозумів, що здобув собі справжній фах; він вимагав від мене лишень трохи постояти, не рухаючись, і помріяти з дванадцять чи з двадцять секунд.