Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
А я вже тут що-небудь придумаю..."
Він проминув невеличку прохолодну драговину, продерся крізь кущі й опинився на дорозі, на старій, розтрісканій бетонованій дорозі, що зникала в лісі. Він підійшов до краю урвища, ступаючи по бетоновим плитам, і побачив іржаві, порослі повоєм ферми, залишки якоїсь чималенької решітчастої споруди, напівзанурені у воду, а на тому боці — продовження дороги, ледь помітне під світляним небом. Очевидно, тут колись був міст. І, очевидно, цей міст комусь заважав, і його скинули в ріку, від чого він не став ні зграбнішим, ні зручнішим. Максим сів на край урвища і спустив ноги. Він обстежив себе зсередини, переконався, що парка не парить, і заходився міркувати.
"Головне я знайшов. Оце тобі дорога. Погана дорога, груба дорога, і до того ж давня дорога, але все-таки це дорога, а на всіх населених планетах дороги ведуть до тих, хто їх будував. Що мені потрібно? їжа мені не потрібна. Тобто я поїв би, але це працюють дрімучі інстинкти, які ми зараз придушимо. Вода мені знадобиться не раніше, ніж за добу. Повітря вистачає, хоча я волів би, щоб у атмосфері було менше вуглекислоти і радіоактивного бруду. Отже, нічого ницого мені не потрібно. А потрібен мені невеличкий, відверто скажемо, примітивний нуль-передавач зі спіральним ходом. Що може бути простіше примітивного нуль-передавача? Тільки примітивний нуль-акумулятор..."
Він зажмурився, і в пам'яті чітко проступила схема передавача на позитронних емітерах. Якби у нього були деталі, він склав би цю штуку враз, із заплющеними очима. Він кілька разів подумки виконав складання, а коли розплющив очі, передавача не було. І нічого не було. "Робінзон, — подумав він з якоюсь навіть цікавістю. — Максим Крузо. Треба ж так, нічогісінько у мене немає. Шорти без кишень і кеди. Зате острів у мене — населений... А коли острів населений, то завжди залишається надія на примітивний нуль-передавач". Він старанно думав про нуль-передавач, але в нього кепсько виходило. Він повсякчас бачив матір, як їй повідомляють: "Ваш син пропав безвісти", і яке у неї обличчя, і як батько тре собі щоки і розгублено озирається, і як їм холодно і самотньо... "Ні, — сказав він до себе, — про це думати не дозволяється. Про що завгодно, тільки не про це, інакше у мене нічого не вийде. Наказую і забороняю. Наказую не думати і забороняю думати. Все". Він підвівся і рушив по дорозі.
Ліс, попервах несміливий і рідкий, потроху сміливішав і підступав до дороги дедалі ближче. Окремі нахабні молоді деревця позламували бетон і росли на самому шосе. Певно, дорозі було кілька десятків років — принаймні кілька десятків років нею не користувалися. Ліс обабіч дедалі вищав, дедалі густішав, дедалі глухішав, де-не-де гілки дерев перепліталися над головою. Стемніло; то праворуч, то ліворуч у хащі лунали голосні гортанні вигуки. Щось ворушилося там, шаруділо, гупотіло. Одного разу кроків за двадцять попереду хтось присадкуватий і темний пригинці перебіг дорогу. Дзвеніла мошва. Максимові зненацька спало на думку, що край настільки занедбаний і дикий, що людей може не виявитися поблизу, що добиратися до них доведеться не одну добу. Дрімучі інстинкти розбуркалися і знову нагадали про себе. Одначе Максим відчував, що тут навколо дуже багато живого м'яса, що від голоду тут не пропадеш, що все це навряд чи буде смачно, проте цікаво буде пополювати. І оскільки думати про головне йому було заборонено, він почав згадувати, як вони полювали з Петером і з єгерем Адольфом; голіруч, хитрощі проти хитрощів, розум проти інстинкту, сила проти сили. Впродовж трьох діб без упину гнати оленя крізь вітролом, наздогнати і завалити на землю, схопивши за роги... Оленів тут, можливо, і немає, але в тому, що тутешня дичина їстівна, сумніватися не доводиться: варто задуматися, забутися — і мошва починає оскаженіло жерти, а як відомо, їстівний на чужій планеті від голоду не помре... Незле було б тут заблудитися і пожити рік-другий, мандруючи по лісах. Завів би собі приятеля — вовка якого-небудь або ведмедя, ходили б ми з ним на полювання, гомоніли б... Набридло б, звісно, врешті-решт, та й не схоже, щоб у цих лісах можна було вештатися з приємністю: занадто багато довкруг заліза — дихати нічим... І потім, усе-таки спершу треба скласти нуль-передавач...
Він зупинився, наслухаючи. Десь у глибині хащі розлягалося одноманітне глухе рокотання, і Максим згадав, що вже давно чує це рокотання, проте лише зараз звернув на нього увагу. Це була не тварина і не водоспад — це був механізм, якась варварська машина. Вона хрипіла, зрикувала, скреготала металом і поширювала іржаві запахи. І вона наближалася.
Максим пригнувся і, тримаючись ближче до узбочини, безгучно побіг назустріч, відтак зупинився, мало не вискочивши з ходу на перехрестя. Дорогу під прямим кутом перетинало інше шосе, дуже брудне, з глибокими, бридкими коліями, з уламками бетонованого покриття, що стриміли увсебіч. Це шосе погано пахло і було дуже, дуже радіоактивне. Максим присів навпочіпки і глянув ліворуч. Рокотання двигуна і металевий скрегіт насувалися звідти. Воно наближалося.
За хвилину воно з'явилося. Безглуздо величезне, гаряче, смердюче, все з клепаного металу, топчучи дорогу почварними гусеницями, обліпленими багнюкою, не мчало, не котилося — сурганилося горбате, неохайне, деренькочучи перехнябленими листами заліза, начинене сирим плутонієм наполовину з лантанідами, безпомічне, загрозливе, без людей, тупе і небезпечне, воно перевалилося через перехрестя і посурганилося далі, з хрускотом і вищанням чавлячи бетон, залишивши по собі хвіст розжареної задухи, сховалося в лісі і все гарчало, перевалювалося, ревло, поступово затихаючи...
Максим перевів подих, відмахнувся од мошви. Він був приголомшений. Нічого настільки безглуздого і жалюгідного він не бачив ніколи в житті. "Так, — подумав він, — позитронних емітерів мені тут не роздобути". Він глянув услід страховиську і раптом помітив, що поперечна дорога — не просто дорога, а просіка, вузька шпарина в лісі: дерева не заступали над нею неба, як над шосе. "Може, наздогнати його? — подумав він. — Зупинити, загасити котел..." Він прислухався. У лісі стояли шум і тряскіт, страховисько перевалювалося в хащі, як гіпопотам у трясовині, а потім рокотання двигуна знову стало наближатися. Воно поверталося. Знову сопіння, рик, хвиля смороду, брязкіт і дзенькіт, і ось воно знову перетинає перехрестя і сурганиться туди, звідки щойно виковзнулося... "Ні, — сказав Максим, — не хочу я з ним стикатися. Не люблю я злих тварин і варварських автоматів..." Він почекав трохи, вийшов з кущів і одним духом перестрибнув через заражене перехрестя.
Якийсь час він рухався дуже швидко, глибоко дихаючи, звільняючи легені од випарів залізного гіпопотама, а потім знову перейшов на похідний крок. Він думав про те, що побачив упродовж перших двох годин життя на своєму населеному острові, й намагався об'єднати усі ці недоладності й випадковості у щось таке, що не суперечило б логіці. Однак це було занадто важко. Картина виходила казкова, а не реальна. Казковим був цей ліс, напханий старим залізом, казкові істоти перегукувалися в ньому майже людськими голосами; як у казці, стара, занехаяна дорога вела до зачарованого палацу, і невидимі злі чаклуни прагнули перешкодити людині, яка потрапила в цю країну. На дальніх підступах вони закидали її метеоритами — нічого не вийшло, і тоді вони спалили корабель, спіймали людину у пастку, а потім нацькували на неї залізного дракона. Дракон, одначе, виявився занадто старий і нерозумний, і вони, певно, вже збагнули свою помилку і готують тепер щось сучасніше...
— Послухайте, — сказав їм Максим, — адже я не збираюсь звільняти від чарів палаци і будити ваших летаргічних красунь; я хочу лише зустрітися з ким-небудь із вас, у кого більше кебети, хто допоможе мені з позитронними емітерами...
Проте ті чаклуни правили своєї. Спершу вони поклали впоперек шосе величезне трухляве дерево, потім зруйнували бетоноване покриття, вирили в землі велику яму і наповнили її тухлою радіоактивною рідиною, а коли й це не допомогло, коли мошва стомилася кусати й розчаровано відстала, ближче до ранку випустили з лісу холодний злий туман. Від туману Максимові стало холодно, і він кинувся бігти, щоб зігрітися. Туман був липкий, маслянистий, пахнув мокрим металом і тлінням, але невдовзі запахло димом, і Максим здогадався, що десь неподалік горить живий вогонь.
Розвиднялося, небо засвітилося вранішньою сірістю, коли Максим завважив обіч дороги багаття і невисоку кам'яницю з проваленим дахом, зі сліпими чорними вікнами, стару, порослу мохом. Людей видно не було, одначе Максим відчував, що вони десь поблизу, що вони допіру були тут і, можливо, незабаром повернуться. Він звернув з шосе, переплигнув через придорожній рівчак і, втопаючи по кісточки у гниючому листі, наблизився до багаття.
Багаття зустріло його добрим первісним теплом, що приємно розтривожило первісні інстинкти. Тут усе було просто. Можна було не здоровкатися, присісти навпочіпки, простягнути руки до вогню і мовчки ждати, коли господар, так само мовчки, подасть гарячий кусень і гарячий кухоль. Господаря, щоправда, не було, проте над багаттям висів закопчений казанок з якоюсь гострою стравою, віддалеки валявся порожній плетений кошик з круглим дном, моток тонкого металевого троса і ще якісь металеві й пластмасові предмети незрозумілого призначення.
Максим посидів коло багаття, погрівся, дивлячись на вогонь, відтак встав і зайшов у будинок. Власне, від будинку лишилася тільки камінна коробка. Крізь проломлені бантини над головою світилося ранкове небо, на гнилі дошки підлоги було страшно ступити, а по кутках росли грона малинових грибів — отруйних, але, якщо їх гарненько прожарити, цілком придатних для вживання. Втім, думка про їжу миттю зникла, коли Максим розгледів у напівтемряві під стіною чиїсь кістки вперемішку з вицвілими лахами. Йому стало неприємно, він повернувся, спустився по зруйнованих сходинках і, склавши долоні рупором, загорлав на весь ліс:
— Ого-го, шестипалі!
Луна майже блискавично загрузла у тумані поміж дерев, ніхто не відгукнувся, лише сердито заскрекотали якісь пташки над головою.
Максим повернувся до багаття, підкинув у вогонь гілок і зазирнув до казанка.
