Принц хмар - Олуїч Гроздана

на очах хлопчака з обличчя чудиська стали зникати струпи і виразки. За якусь мить розтопилося і його скрижаніле серце, й перед малим мандрівцем постала незвичайної вроди красуня з лагідними очима.

— Спасибі тобі, добрий хлопчику! — Вона всміхнулася йому і відчинила Золоті ворота.

Хлопчак увійшов у них і застиг з широко відкритими очима: перед ним був повний сонячного сяяння, пахощів і ледь чутного щебетання птаства сад, якого й уві сні не побачиш. А посеред саду буяла троянда. Одна-єдина. Золота. Щойно він підійшов і торкнувся її вустами, як з неї вилетів справжнісінький Золотий птах. Малий злякано затремтів. "Для того, щоб зазвучала пісня, яка перетворить тебе в Принца хмар, треба вбити Золотого птаха!" — пригадав він слова Матері ящірок, але не було в нього ні сили, ні рішучості позбавити птаха життя.

"Виходить, даремно пройшов я через Золоті ворота,— зболено подумав хлопчак.— Навіщо ж тоді взагалі було здійснювати таку далеку мандрівку? Адже я ніколи не зможу вбити Золотого птаха! Тож Принцом хмар ніколи не стану!"

По його щоках потекли гарячі сльози. І в цю мить з горла птаха полинула пісня, якої ніхто ніколи ще не чув. Відтак чиясь тепла лагідна рука обняла малого за плечі й він відчув, що з кожною хвилиною стає легшим і прозорішим. І, наче здаля, до нього долинув голос Золотого птаха:

— Щасти тобі, Принце хмар! Якби ти мене вбив, то навіженим вітром гасав би світом. А так... Щасливої тобі дороги! — Птах стрімко злетів у височінь, а хлопчина за ним.

Ніхто не знає, скільки часу він так літав і скільки гір, долин, пустель перелетів, поки не дістався до рідного міста.

Над містом саме сутеніло. В непривітному небі, сірі й холодні, мовчали кам'яні вежі, а далеко внизу все ще вешталися вулицями перехожі. По деякім часі малий мандрівець відшукав свою кімнатку на горищі височезного будинку і, підлетівши до вікна, в подиві застиг: із-за шиб на нього дивилися широко розплющені очі якогось хлопчака.

— Ти ба, Принц хмар! — вигукнув малюк і відчинив вікно. І затіяли вони гру на цілісінький день, потім шепотілися всю ніч, а наступного дня сміялися...

Тільки на третій день, коли сонце вже закотилося за виднокіл, Принц хмар спохопився і прошепотів до товариша:

— Мені час в дорогу! Адже на світі є чимало самотніх дівчаток і хлопчаків на горищах височезних бетонних будинків...

І підбадьорливо всміхнувшись на прощання, полетів.

Кажуть, що він літає й досі...