Рибалка та його душа - Уайльд Оскар
І помчав він до неї, бо прагнув позбутися своєї душі, так що хмара піщана летіла за ним, здійнята його швидкими ногами. І Чаклунці залоскотало в долоні, і здогадалася вона, що він іде до неї, і засміялася вона, і волосся руде розпустила по плечах. Вкрита запоною рудого волосся, стояла Чаклунка на вході до печери, тримаючи в руці гілочку дикої цикути, що саме розквітла.
— Чого бракує тобі? — гукнула вона, коли він підійшов, задиханий, і схилився перед нею. — Риби у нереті, коли вітер незгідний? Я маю сопілочку з очерету і щойно заграю на ній, кефаль запливає в затоку. Але має сопілка ціну, красеню юний, ціну має вона… Чого бракує тобі? Чого тобі бракує? Шторму, який кораблі поруйнує і винесе хвилями на берег скрині з багатими скарбами? Я можу викликати більше штормів, ніж вітер, а решетом і цеберком з водою я здатна пустити великі галери на дно морське. Але ціну я маю, красеню юний, ціну я маю на це… Чого бракує тобі? Чого тобі бракує? Я знаю квітку одну, що цвіте в долині, і, крім мене, ніхто про неї не відає. Має вона пелюстки пурпурові, і в серці у неї зірка, і соком сочиться вона білим, немов молоко. Щойно торкнешся ти квіткою тою жорстких вуст Королеви, як піде вона за тобою аж на край світу. Ложе покине вона чоловіка свого, Короля, й аж на край світу піде за тобою. Але ціну вона має, красеню юний, має вона свою ціну… Чого бракує тобі? Чого тобі бракує? Можу я розтовкти жабу в ступці та зробити з неї відвар, і мішати відвар той рукою мерця. Бризни цим трунком на ворога свого, поки він спить, — і тоді обернеться твій ворог на чорну гадюку, і рідна мати його не впізнає і вб'є. Колесом можу я зняти Місяць з небес, а в кристалі можу тобі показати я Смерть… Чого бракує тобі? Чого тобі бракує? Скажи мені, чого ти бажаєш, і бажання твоє я здійсню, тільки ціну заплатиш мені, красеню юний, ціну заплатиш мені.
— Я бажаю дрібнички, — відповів молодий Рибалка, — але Священик розгнівався на мене і вигнав геть. Я бажаю дрібнички, але торгівці узяли мене на кпини й відмовили. Ось тому я до тебе прийшов, хоч люди і звуть тебе злою, і якою б ціна не була, я готовий її заплатити.
— Чого ж бажаєш ти? — спитала Чаклунка, наближаючись до нього.
— Я хочу позбутися своєї душі, — відповів молодий Рибалка.
Чаклунка зблідла, і здригнулась, і затулила лице своє синьою мантією.
— Красеню юний, о красеню юний, — прошепотіла вона, — це річ пекельна.
Він відкинув із чола свої каштанові кучері і засміявся.
— Душа моя для мене ніщо, — заявив він. — Я не можу бачити її. Я не можу помацати її. Я не знаю її.
— А що даси ти мені, якщо я навчу тебе? — запитала Чаклунка і подивилась на нього своїми чудовими очима.
— П'ять золотих, — відповів він. — А ще мої нерети й сіті, верболозову хатку, в якій я живу, й човен розписний, в якому я в море виходжу. Тільки навчи мене, як позбутися тієї душі, і віддам тобі все, що я маю.
Чаклунка засміялася з нього глузливо і вдарила гілочкою цикути.
— Я можу перетворити осіннє листя на золото. Я можу наткати срібла з місячного проміння, якщо захочу. Той, кому я служу, багатший на всіх земних королів і має їхні володіння в своїй руці.
— Що ж тоді можу тобі я дати? — скрикнув Рибалка, — якщо ціна твоя ані золото, ані срібло?
Чаклунка ніжно торкнулася його волосся своєю тонкою білою рукою.
— Повинен ти потанцювати зі мною, красеню юний, — прошепотіла вона й усміхнулася до нього.
— Оце й усе? — здивувався молодий Рибалка і став на рівні ноги.
— Оце й усе, — відповіла вона і знову всміхнулася до нього.
— Тоді на заході сонця в таємному місці танцюватимемо ми разом, — погодився він. — А коли натанцюємося, скажеш мені, чого я бажаю.
Вона похитала головою.
— При повному місяці, при повному місяці, — прошепотіла, а там озирнулася навсібіч і прислухалася. Синя пташка зі скімленням випурхнула з гнізда і закружляла над дюнами, а три попелясті птахи прошелестіли крізь жорстку сіру траву і засвистали одна до одної. Тиша стояла кругом, тільки хвилі шуміли внизу й шурхотали жорствою. Чаклунка простягла руку, поманила його до себе і притулилася сухими вустами до вух його.
— Сьогодні увечері ти мусиш прийти на вершину гори, — зашепотіла. — Це шабаш, день сьомий, і там буде Він.
Молодий Рибалка здригнувся і позирнув на неї, а вона вишкірила зуби і зареготала.
— Хто це Він, по якого ти мовиш? — запитав.
— Байдуже! — відповіла вона. — Ти маєш піти ввечері, і стати під гіллям граба, і чекати на мене. Якщо кинеться на тебе чорний пес, вдар його лозиною, і він утече. Якщо сова заговорить до тебе, не відповідай. Коли місяць стане повним, я буду з тобою, і ми танцюватимемо на траві.
— Але ти присягаєшся, що навчиш, як позбутися душі моєї? — наполягав Рибалка.
Чаклунка вийшла на сонячне світло, і вітер розвіяв її руді коси.
— Клянуся ратицями цапа, — була її відповідь.
— Ти найкраща з усіх відьом, — вигукнув молодий Рибалка, — і я радо танцюватиму з тобою на верхівці гори. Хотів би я, справді, щоб ти забажала від мене золота або срібла.
Але то твоя ціна, і ти отримаєш її, хоча це й дрібниця.
Він зняв перед нею шапку, вклонився низенько й побіг назад до міста, щасливий і радісний.
Чаклунка дивилася йому вслід, і коли він зник з очей, увійшла до печери, витягла з різьбленої кедрової скриньки дзеркало, встановила рівненько, запалила перед ним на вуглинках вербену й почала вдивлятись у кільця диму. За хвильку вона сплеснула в долоні у гніві.
— Він мав бути моїм! — вигукнула. — Вона не вродливіша за мене.
І того вечора, коли піднявся місяць, молодий Рибалка пішов на вершину гори і став під гіллям граба. Як блискучий металевий щит лежало внизу море, і тіні рибальських човнів тяглися по затоці. Велика сова з жовтими мерехтливими очима покликала його на ім'я, але він не озивався. Чорний пес підбіг до нього і загарчав. Рибалка вдарив його лозиною, і той щез скавучачи.
Опівночі почали злітатися відьми, немов кажани.
— Тьху! — кричали вони, щойно торкнувшись землі. — Тут є хтось чужий!
І вони принюхувалися, перегукувалися одна з одною, розмахували руками. Останньою з'явилася молода Чаклунка; її руде волосся маяло на вітрі. Була вона вдягнена в золоту парчеву сукню, з вишитим павичевим оком, і маленький каптурик зеленого оксамиту вкривав її голову.
— Де він, де він? — заверещали відьми, побачивши її, та вона тільки засміялася, підбігла до граба, ухопила рибалку за руку, вивела на місячне сяйво й почала танок.
Вони кружляли і кружляли, і молода Чаклунка підстрибувала так високо, що він бачив червоні закаблуки її черевичків. Раптом поруч із танцюристами залунав шалений стукіт кінських копит, але самого коня не було видно, і Рибалка злякався.
— Хутчіш! — вигукнула Чаклунка, охопила руками його шию, й гаряче дихання обпалило йому щоки. — Хутчіш, хутчіш! — заходилася вона, і здавалося, сама земля закрутилася в неї під ногами, а Рибалка сильно стривожився, і охопив його великий жах через якусь нечестиву істоту, що за ним чатувала, і нарешті він усвідомив, що у тіні великої скелі проступають обриси постаті, якої він досі не бачив.
То був чоловік в убранні з чорного оксамиту на кшталт іспанського. Обличчя його було навдивовижу бліде, а вуста палали, як вогняно-червона квітка. Мав він утомлений вигляд і, прихилившись до скелі, й погладжував держално кинджала. Поруч на траві лежав капелюх із плюмажем, пара шкіряних рукавичок, облямованих золоченим мереживом і розшитих річковими перлами в дивовижний візерунок. Короткий плащ, підбитий соболем, звисав із плеча його, а витончені білі руки були всіяні дорогоцінними перснями. Важкі повіки нависали над очима.
Молодий Рибалка дивився на нього, як заворожений. Нарешті погляди їхні зустрілися, й де б він не опинявся в танку, здавалося йому, що той чоловік не зводить із нього очей.
Рибалка почув, що Чаклунка зареготала, ухопив її за талію й шалено закружляв по колу.
Раптом десь у лісі загавкав собака, і танцюристи завмерли, а потім почали парами підходити до того чоловіка й цілувати йому руку. Коли вони це робили, по його гордовитих вустах пробігала тонка посмішка, ніби брижилась вода від тріпотіння пташиних крил. У тій посмішці не було зневаги. Він і далі не зводив очей з молодого Рибалки.
— Ходімо, поклонімося, — прошепотіла Чаклунка, і потягла його за руку, і непереборне бажання зробити, як вона просить, охопило Рибалку, і він рушив за нею. Та коли він наблизився, то, сам не відаючи чому, перехрестився і вигукнув ім'я Господнє.
Тільки-но він так зробив, усі відьми завищали, мов яструби, і розлетілися геть, а бліде обличчя, що за ним спостерігало, перекосилося від жорстокого болю. Чоловік рушив до невеличкого гаю і свиснув. Міцний іспанський кінь у срібній вузді підскочив до нього. Чоловік стрибнув у сідло, озирнувся й поглянув на Рибалку з сумом.
Рудокоса Чаклунка також спробувала була відлетіти, але Рибалка схопив її за зап'ясток і тримав міцно-міцно.
— Відпусти мене, — благала вона, — дай мені відлетіти. Адже назвав ти ім'я Того, кого називати не можна, і зробив знак, на який не можна дивитися.
— О ні, — відповів він, — я не відпущу тебе, доки ти не відкриєш мені секрету.
— Якого секрету? — Чаклунка викручувалася в його руках, як дика кішка, й кусала губи, на яких виступила піна.
— Ти знаєш якого, — була його відповідь.
Ясно-зелені очі Чаклунки затуманилися слізьми, і мовила вона до Рибалки:
— Проси що завгодно — окрім цього!
Засміявся він і притиснув її ще міцніше.
І коли побачила вона, що не зуміє звільнитися, промовила пошепки:
— Хіба я не така ж вродлива, як Дочка моря? Не така гожа, як мешканка синіх глибин?
І вона почала лащитися до нього, тулитися близенько.
А він відштовхнув її, насупившись, і заявив:
— Якщо ти зламаєш присягу, яку дала, я уб'ю тебе, підступна відьмо.
Чаклунка посіріла на обличчі, як пуп'янок на дереві Юди, й аж пересмикнулася.
— Хай буде так, — пробурмотіла вона. — Це твоя душа, не моя. Роби з нею, що тобі заманеться.
І витягла вона з корсажу гострий ножик з рукояттю з зеленої шкіри змії й подала йому.
— І що мені з ним робити? — здивувався Рибалка.
Вона помовчала трохи, і на обличчі її застиг вираз жаху. Тоді відкинула вона волосся з чола, усміхнулася загадково й заговорила:
— Те, що люди називають тінню від тіла, — зовсім не тінь від тіла, а тіло душі.
