У полоні Мальстрему - По Едгар Аллан
Глиб посередині Москестрему має бути незмірно більший. І для цього не треба ніяких особливих доказів — досить лише глянути, кинути скісний погляд у бездонну водоверть із найвищої скелі Гельсеггену. Споглядаючи з цього шпиля ревучий внизу Флегетон, я не міг не осміхнутися тій простодушності, з якою шановний Йонас Рамус оповідає, мов про щось малоймовірне, про анекдотичні випадки з китами й ведмедями, адже мені самому, коли по правді, видавалося цілком очевидним, що й найбільший лінійний корабель, опинившись у межах смертоносного притягання, міг би опиратися йому не більше, ніж пір'їнка буревієві, і враз був би поглинений з усім своїм начинням.
Спроби пояснити це явище, наскільки я їх пригадую, видавалися мені досить переконливими, поки я їх читав, але нині вони мовби геть зблякли й аж ніяк мене не задовольняли. Найбільше вчених схиляється до думки, ніби цей вир, як і троє менших водокрутів поміж островами Ферре, "спричиняється не чим іншим, як зіткненням хвиль під час припливів та відпливів між пасмами скель і рифів, де воді так тісно, що вона звергається подібно до водоспаду; тож чим вище здіймається приплив, тим більша глибина його падіння, природним наслідком чого стає водоверть чи вир, дивовижна всмоктувальна здатність якого досить добре вивчена завдяки експериментам значно менших масштабів". Такими словами пояснює це Британська енциклопедія. Кірхер і ще дехто припускають, що посеред Мальстрему є незглибима прірва, яка виходить десь в іншому місці,— наприклад, у Ботнічній затоці, згідно з чиїмсь надто рішучим твердженням. Ця безглузда сама собою думка нині, коли я дивився на вир широко розплющеними очима, здалася моїй уяві цілком правдоподібною, та коли я поділився нею з моїм провідником, то почув собі на подив, що, хоч мало не всі норвежці думають про це так само, він із таким поглядом не погоджується. Що ж до першого наведеного тут пояснення, то він просто зізнався, що воно йому не вкладається в голові; і в цьому я його підтримав, адже, хоч яке переконливе на папері, а тут, серед громового ревища пучини, звучало воно геть-то недоладно, ба навіть безглуздо.
— Ну, ви вже досить надивилися на вир,— мовив старий.— А зараз, якщо ви обережно обійдете цю кручу й сядете з підвітряного боку, де рев води не заглушує голосу, я розповім вам одну бувальщину, й ви переконаєтеся, що я таки знаю дещицю про Москестрем.
Я примостився там, де він мені радив, і ось що я почув.
— Було нас троє братів, і мали ми одного на трьох добре оснащеного вітрильника, тонн десь на сімсот, і на ньому зазвичай вирушали рибалити до островів за Моске, мало не до Вурргу. Під час бурхливих припливів у морі завжди буває добра ловитва, треба тільки не проґавити нагоди та ще бути досить мужнім, аби тією нагодою скористатися. Але з усіх лофоденських рибалок тільки ми троє, кажу вам, постійно ходили на промисел до тих островів. Звичайні рибальські угіддя лежать ген-ген, далеко на південь. Там риба ловиться в будь-яку пору, ризику ніякого, через що й віддають люди перевагу тим угіддям. Але ж тут, серед скелля, є такі місцини, де риби наловиш скільки і якої тільки хочеш, так що ми, бувало, за один день брали стільки, скільки боязкішим добре як поталанить нашкребти за тиждень. Сказати правду, це наше підприємство було відчайдушною справою: замість нудної праці ми важили головою, і капітал заміняла нам одвага.
Вітрильника нашого ми тримали в бухточці миль за п'ять звідсіля ген по узбережжю, і гарної години зазвичай, користаючись п'ятнадцятихвилинним затишшям, старалися проскочити головне річище Москестрему, набагато вище водоверті, й кидали якір де-небудь біля Оттергольму чи Сандфлезену, де не так бушує бурун. Тут ми перечікували, поки настане затишшя, і лише тоді знімалися з якоря й вертали додому. Ми ніколи не вирушали в цю подорож, якщо не було надійного бейдевінду (такого, на який можна було покластись, що він не вщухне до нашого повернення), і ми рідко помилялися в наших розрахунках. За шість років ми тільки двічі були вимушені простояти цілу ніч на якорі через мертвий штиль, а таке трапляється вкрай рідко в наших місцях. А то якось нам довелося мало не тиждень пробути на промислі, і ми трохи не померли з голоду, бо тільки-но прибули на угіддя, як здійнявся шторм, і годі було й думати, щоб перетнути розбурханий потік. Нас мало неминуче віднести в широке море, бо вири крутили суденце так несамовито, що зрештою погнувся якір і просто поволікся по дну, але, на щастя, ми втрапили в одну з незліченних перехресних течій, котрі сьогодні тут, а завтра десь, і вона прибила нас до острова Флімена, де нам пощастило зачепитись.
Не переказати мені й двадцятої частини всіх тих труднощів, яких нам доводилося зазнавати на "угіддях" (небезпечна то місцина і за гарної погоди). Але скільки разів ми кидали виклик Москестремові — й щоразу успішно його долали, хоча, признаюсь, іноді моя душа стрибала в п'яти, коли нам випадало на якусь хвилину раніше чи пізніше опинитися в його водах. От з'ясовувалось, що вітер не такий дужий, як нам видавалося напочатку, коли виходили в море, тож вітрильник наш посувався вперед не так швидко, як нам бажалося, і через опір потоку міг щомиті стати некерованим.
У мого старшого брата був син вісімнадцяти літ, і я мав двох добрих парубків. Сини були б нам неабияк придалися в таких пригодах,— і на веслах, і потім у самій риболовлі,— але, хоч ми самі щоразу йшли на ризик, нам не ставало духу піддати небезпеці життя наших дітей, адже, що не кажи, насправді то була страхітлива смертельна небезпека.
За кілька днів виповниться три роки відтоді, як скоїлося те, про що я хочу вам розповісти. Було це десятого липня тисяча вісімсот... року. Тутешня людність ніколи не забуде того дня, бо тоді зірвався такий жахливий ураганище, якого ще ніколи не посилало небо. Одначе весь ранок і пополудні дув лагідний, стійкий вітерець із південного заходу, яскраво світило сонце, тож і найстарший з-поміж наших рибалок не зміг би провістити того, що сталося перегодом.
Близько другої години пополудні ми втрьох — двоє моїх братів та я — проскочили до островів і дуже швидко наповнили наше суденце щонайкращою рибою, якої (і ми це всі зазначили) йшло того дня більше, ніж будь-коли. Була якраз сьома година — за моїм годинником,— коли ми знялися з якоря і рушили в зворотну путь, щоб перетнути найнебезпечнішу ділянку Москестрему під час затишшя, а воно, ми добре знали, мало настати о восьмій годині.
Ми вийшли під свіжим вітерцем, що гнав вітрильника із штирборту, і якийсь час досить прудко посувалися вперед, і гадки не мавши про небезпеку, бо й справді не бачили ані найменшої причини для тривоги. Коли це, ні сіло ні впало, в лице нам подув вітер від Гельсеггену. Це вже було щось зовсім надзвичайне, ніколи такого не бувало, й мені, сам не знаю чому, стало трохи моторошно. Ми поставили вітрила під вітер, але все одно не могли рушити вперед — не давав вир, і я вже хотів запропонувати братам вертатися назад і стати на якір, але цієї миті ми обернулись і за кормою, на небокраї, побачили якусь незвичайну, геть мідну хмару, що неймовірно швидко росла.
Тим часом вітер, що подув нам в лоб, ущух, запав мертвий штиль, і тільки водокрути носили нас туди-сюди. Але це тривало так недовго, що ми не встигли навіть обміркувати, що воно й до чого. Не минуло й хвилини, як на нас налетіла буря, ще хвилина — й небо все захмарилось, знялися густі бризки, й зненацька стало так темно, що ми вже й не бачили одне одного.
Описати такий ураган, що тоді зірвався,— шкода й пробувати. Жоден із найстаріших норвезьких моряків не бачив нічого подібного. Ми встигли відпустити вітрила (вони тільки мелькнули за корму), перш ніж буря підступно нас запопала, але від першого ж подмуху шквалу обидві наші щогли полетіли за борт, мовби миттєво спиляні, й грот-щогла потягла за собою мого меншого брата, що був прив'язався до неї з обачності.
Наше суденце було напрочуд легке, воно, мов пір'їнка, ковзало по хвилях. Палуба на ньому була суцільного помосту, з одним лише невеликим люком у носовій частині, і цей люк ми звичайно задраювали, перш ніж рушати через Москестрем, аби нас не залило "січкою". Коли б не ця осторога, ми б одразу пішли на дно, бо наш кораблик на кілька секунд цілковито зарився у воду. Яким чином мій старший брат уник погибелі, я не можу сказати — мені так і не привелося спитати його про це. А я, щойно у мене з рук вирвало фок, кинувся ницьма на палубу і, впершись ногами в планшир, вчепився обіруч у рим-кільце біля основи фок-щогли. Вчинив я так, звісно, цілком інстинктивно, і це було найрозумніше, що я міг тоді зробити, адже мене так ошелешило, що я негоден був думати.
На кілька секунд, як я вже вам казав, нас цілковито затопило, і весь цей час я лежав не дихаючи, міцно тримаючись за кільце. Коли я відчув, що більше вже не витримаю, я звівся навколішки, не випускаючи кільця з рук, і голова моя опинилась над водою. Тут і наше суденце струснулось, достоту пес, що вискочив із води, й трохи вивільнилося з водяного полону. Я щосили намагався здолати заціпеніння, яке скувало мене, і зміркувати, що ж його діяти далі, аж раптом хтось ухопив мене за руку. То був мій старший брат, і серце моє радісно закалатало — я вже був певен, що його змило за борт; але наступної миті радість моя змінилася жахом, коли він, наблизивши уста до мого вуха, викрикнув одне-єдине слово; "Москестрем!"
Не висловити словами, що я пережив тієї хвилини. Затрусився весь, від голови до п'ят, от ніби мене схопив нечувано-жорстокий напад лихоманки. Я добре збагнув, що означало в його устах оте одне-єдине слово,— збагнув, що він хотів мені сказати. Вітер гнав нас просто туди — у водоверть Стрему, й ніщо не могло нас порятувати!
Ви, певне, завважили, що звичайно, перетинаючи течію Стрему, ми щоразу намагалися триматись якомога вище, чимдалі від виру, і то навіть за найтихішої погоди, причому вичікували, пильно стежили, коли ж почнеться затишшя, а тепер нас несло в самісіньке пекло, та ще в таку бурю.
"Але ж ми, напевне, потрапимо туди якраз на затишшя,— подумав я.— Є ще невеличка надія!" І наступної ж миті вилаяв себе за те, що дозволив собі таку велику дурість: узагалі на щось надіятися.
