Воно - Кінг Стівен

Тороґуд розказував, що Еру поводився так, наче був уві сні. За дальнім столиком тривала гра в покер. Роздавав Ель Катук. Ніхто не потурбувався повідомити гравців, що в барі з'явився Клод Еру… хоча важко сказати, чому вони продовжували грати, не усвідомлюючи потенційно смертельної небезпеки, коли їхній стіл стояв усього за двадцять футів од Клода, а його ім'я не раз горлали на весь бар. Та саме так усе й було.

Покінчивши з другим келихом пива, Еру перепросив у Тороґуда, взяв свою дворучну сокиру й пішов до стола, за яким Мюллер та його хлопці різалися в п'ятикартковий стад[713]. А тоді заходився рубати.

Флойд Колдервуд щойно налив собі стакан житнього віскі й саме ставив пляшку на стіл, коли поряд з'явився Еру й відтяв йому кисть руки. Колдервуд поглянув на руку й заволав — вона все ще тримала пляшку, однак тепер кисть сполучалася із зап'ястком лише вологим хрящем та обвислими венами. На мить відрубана кисть ще міцніше стисла пляшку, а потім відпала від неї, наче дохлий павук. З рани ринула кров.

За шинквасом хтось зажадав ще пива, а інший чоловік спитав у бармена (звали його Джоунсі), чи той досі фарбує волосся.

— Ніколи цим не займався, — відрубав Джоунсі. Він пишався своїм волоссям.

— А в "У мамці Кортні" одна хльорка казала, що волосня в тебе біла, як сніг, — сказали йому.

— Вона збрехала, — відказав Джоунсі.

— То скинь штани й покажи, — докинув лісоруб на прізвище Фокленд, з яким Еґберт Тороґуд змагався у випивці до того, як до бару зайшов Еру. Це викликало загальний регіт.

Позаду них кричав Флойд Колдервуд. Кілька чоловіків, зіпершись на шинквас, ліниво глянули в той бік, саме вчасно, щоб побачити, як Еру заганяє лезо сокири в голову Тінкера МакКатчена. Тінкер був здорованем із чорною бородою, що вже почала сивіти. Він трохи встав — кров струмками збігала його обличчям — і гепнув назад. Еру висмикнув сокиру з його голови. Тінкер почав було знову вставати, але Еру знову махнув сокирою, і вона встряла лісорубові в спину. Пролунало це так, наче хтось впустив на килим жмут вогкої білизни. Тінкер повалився на стіл, карти висипалися з його руки.

Решта гравців репетували й голосили. Так само волаючи, Колдервуд намагався взяти відрубану правицю лівою рукою, тоді як життєдайна кров бігла з рани нестримним потоком. У Стаґлі Ґреньє було те, що Тороґуд назвав "хвать-пістолем" (він мав на увазі пістолет у наплічній кобурі), і той безуспішно намагався вихопити зброю. Едді Кінг спробував підвестися, але впав зі стільця, приземлившись на спину. Поки він зіп'явся на ноги, Еру переступив Едді, ставши ногами по обидва боки його тулуба, і замахнувся сокирою. Кінг заверещав і виставив руки в захисному жесті.

— Благаю, Клоде, я одружився тільки минулого місяця! — скрикнув Кінг.

Сокира опустилася, і її лезо майже повністю занурилося в чималий живіт Кінга. Кров бризнула аж до самих балок на стелі. Едді почав звиватися, наче велетенський краб. Клод витягнув із нього сокиру так, як це роблять досвідчені лісоруби, коли висмикують лезо з хвойного дерева, попередньо розгойдавши його, аби деревина послабила смолисту хватку. Щойно вивільнивши сокиру, він знову замахнувся, піднявши зброю над головою. А тоді рубонув ще раз, і Едді Кінг замовк. Однак Еру на цьому не зупинився: він заходився шматувати Кінга, наче дрова рубав.

За шинквасом розмова йшла вже про те, якою буде зима. Віреон Стенчфілд, фермер із Пальміри[714], запевняв, що м'якою, бо осінні дощі вип'ють весь сніг, і він свято в це вірив. Елфі Ноґлер, котрий мав ферму на Ноґлер-ровд у Деррі (зараз її вже немає: там, де Елфі Ноґлер колись вирощував горох та квасолю з буряком, зараз пробігає міжштатна магістраль завдовжки 8,8 милі, цілих шість смуг), не погодився. Елфі наполягав на тому, що зима буде така, що йой, мамцю. Він сказав, що нарахував на одній волохатій гусені аж цілих вісім кілець — нечувана кількість! Інший чоловік балакав тільки про лід, ще один — про багнюку. Звісно ж, згадували завірюху 1901 року. Джоунсі запускав по стільниці тарілки з вареними яйцями та келихи з пивом. Позаду них верещання не вгавало, а кров текла річкою.

На цьому місці я вимкнув диктофон і спитав:

— Як це могло статися? Ви хочете сказати, що не знали, що там відбувалося, або знали, але вирішили не зважати, чи що?

Підборіддя Тороґуда опустилося до верхнього ґудзика на поплямованій їжею сорочці, брови зсунулися. Він довго-довго мовчав. Надворі стояла зима, і я чув, нехай і дуже слабко, зойки та сміх дітей, що каталися з гірки в МакКаррон-парку. Тиша в маленькій, захаращеній, пропахлій ліками кімнаті Тороґуда тягнулася так довго, що я вже збирався повторити запитання, коли він відповів:

— Знали. Але це не мало значення. Це була своєрідна політика. Ага, щось типу того. Типу міського управління. Тож краще дати тим, хто розуміється на політиці, займатися політикою, а тим, хто знається на міському управлінні, — управлінням. А такі речі краще робляться, якщо в них не вмішується робочий народ.

— То, може, ви насправді говорите про фатум, але боїтеся зізнатися про це вголос? — зненацька спитав я. Питання просто вискочило з мене, і, звісно ж, я не сподівався, що Тороґуд, будучи тупуватим, старим та неосвіченим, відповість на нього… Проте я не здивувався, коли він це зробив.

— Ага, — промовив він. — Мабуть.

Тож поки чоловіки за шинквасом собі балакали про погоду, Еру рубав. Стаґлі Ґреньє нарешті дістав свого "хвать-пістоля". Сокира саме летіла вниз, аби відтяти ще шматочок від Едді Юнга, який уже й так був розчленований. Куля, якою стрелив Ґреньє, втрапила в лезо сокири, висікла іскру й зі свистом кудись зрикошетила.

Ель Катук звівся на ноги й почав задкувати. Він усе ще тримав у руках колоду, з якої здавав карти, а карти сипалися знизу колоди й падали додолу. Клод рушив до нього. Ель Катук простягнув руки. Стаґлі Ґреньє стрельнув ще раз, однак схибив ярдів на десять.

— Клоде, стривай, — промовив Ель Катук. Тороґуд сказав, що скидалось на те, наче Катук намагався посміхнутися. — Мене з ними не було. Я в це ніяким боком не влізав.

Еру лиш загарчав.

— Я був у Міллінокеті, — сказав Ель Катук, і його голос зірвався на крик. — Я був у Міллінокеті, присягаюся іменем матері! Спитай кого завгодно, якщо мені не віриииииш..

Клод замахнувся закривавленою сокирою, і Ель Катук пожбурив залишки колоди йому в обличчя. Сокира зі свистом опустилася. Ель Катук пригнувся. Лезо вгрузло в дерев'яні дошки, якими була обшита задня стіна "Срібного долара". Ель Катук спробував утекти. Клод висмикнув сокиру й устромив держака між кісточки Раундса. Ель Катук гепнувся на підлогу. Стаґлі Ґреньє знову вистрелив в Еру — цього разу йому більше пощастило. Він хотів поцілити в голову оскаженілого лісоруба, та куля влучила Еру в м'ясисте стегно.

Тим часом Ель Катук повз до дверей, перебираючи ногами й руками; волосся звисало йому на обличчя. Гарчачи й белькочучи, Еру ще раз махнув сокирою, і наступної миті відрубана голова Ель Катука вже котилася всипаною тирсою підлогою, а з-поміж зубів у нього чудернацько стирчав язик. Голова стукнулася об ногу лісоруба на ім'я Варні, котрий мало не весь день провів у "Доларі" й доти вже так по-королівському налигався, що не розумів, на морі він чи на землі. Варні буцнув чоботом ту голову, навіть не глянувши, що то було, і крикнув Джоунсі, щоб той приніс йому ще одне пиво.

Ель Катук проповз іще три фути, поливаючи свій шлях кров'ю, що під високим тиском била з обрубка його шиї, а тоді тіло усвідомило смерть, впало й завмерло. Тож полишився сам Стаґлі. Еру розвернувся до нього, та Стаґлі забіг до вбиральні й замкнувся.

Ревучи й викрикуючи нісенітниці, Еру розрубав двері; з підборіддя в нього котилася слина. Він ступив досередини, та, хоча у вогкому закутку й не було вікон, Стаґлі щез. Еру завмер на мить, — голова опущена, потужні руки вимащені й заляпані кров'ю, — а потім заволав і відкинув перекриття з трьома дірками. І саме вчасно, аби побачити, як під щербатою дошкою, прибитою знизу туалетної стіни, зникають чоботи Стаґлі. Весь у лайні, Стаґлі Ґреньє біг Іксчейндж-стрит і волав, що його вбивають. Він пережив ту різницьку вечірку в "Срібному доларі", — власне, єдиний, хто пережив, — однак наслухавшись за три наступні місяці жартів про те, як саме йому вдалося порятуватися, він назавжди полишив Деррі та його околиці.

Еру вийшов з убиральні й став там, важко дихаючи, наче бик після ривка: весь закривавлений, голова опущена, сокира в міцно стиснутих руках.

— Закрий двері, Клоде, бо та діра смердить, аж у носі крутить, — сказав Тороґуд.

Клод кинув сокиру й зробив, як просили. Він копнув геть одну з відрубаних ніг Кінга й пішов до столу з розкиданими по ньому картами, за яким кілька хвилин тому сиділи його жертви. А потім він просто сів та поклав голову на руки. Розмови й пиятика в барі спокійно точилися далі. За п'ять хвилин по тому в бар почали заходити нові люди, а з ними з'явилися й три помічники шерифа (головним був батько Лола Мейкена, і коли він побачив те місиво, в нього стався серцевий напад, і його довелося забрати до кабінету лікаря Шратта). Вони вивели Клода Еру з бару. Він поводився сумирно й скидався на сновиду.

Того вечора всі бари на Іксчейндж та Бейер-стрит роїлися й гуділи від новин про побоїще. Почав роздуватися праведний, п'яного ґатунку гнів, і коли закрилися бари, більш ніж сімдесят чоловіків рушили до центру міста, де стояв будинок суду. У них були ліхтарі й смолоскипи. Хтось мав із собою рушниці, хтось — сокири, хтось — багри з кондаками.

Шериф округу мав прибути з Бенгора на обідньому диліжансі лише наступного дня, а Ґус Мейкен лежав у лікаря Шратта з серцевим нападом. Двійко помічників шерифа, котрі різалися в крибідж[715] у його офісі, почули галас і швиденько забралися звідти. П'яниці увірвалися туди та витягли Клода Еру з його камери. Він майже нічого не сказав — вигляд він мав очманілий, приголомшений.

Вони взяли Еру на плечі, наче уславленого футболіста, й понесли його до Канал-стрит, а там повісили на старому в'язі над самісіньким Каналом. "Він був такий отетерілий, що ногами хвицнув разів зо два, й по всьому", — сказав Еґберт Тороґуд. Якщо вірити записам, у цій частині Мейну те лінчування було єдиним за всі роки.