Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк

Не раз я мимоволі запитував себе: "До чого докотилася б Англія, якби не було церкви?"

Після молитви ми обідали у великій бенкетній залі, освітленій сотнею ріжків з лоєм, де все відзначалося тією пишнотою, щедрістю й грубою розкішшю, яка пасує королям. У чільній частині зали, на помості, стояв стіл короля, королеви та їхнього сина, принца Увена. Від помосту через усю залу тягся стіл для гостей. На почесному місці сиділи вельможі й дорослі члени їхніх родин, що разом складали, власне, королівський двір, — усього шістдесят одна особа; а далі розміщувалися урядовці меншого рангу та їхні підлеглі; всього за столом сиділо сто вісімнадцять чоловік, а за їхніми стільцями стояло, прислуговуючи їм, стільки ж лакеїв. Тут було на що подивитися! На хорах оркестр, що складався з цимбалів, рогів, арф та інших знарядь тортур, ознаменував початок бенкету одним із перших варіантів чи, може, найпершою версією тієї нестерпної для барабанних перетинок какофонії, яка в пізніші часи дістала назву "Щастя моє — в твоїх синіх очах". Ця пісенька тоді ще була нова, і оркестр, певно, не встиг її розучити як слід. З цієї чи, може, з якоїсь іншої невідомої мені причини королева звеліла відразу після обіду повісити композитора.

Після музичного вступу священик, стоячи позад королівського стола, виголосив довгу молитву мовою, яку, очевидно, вважали за латину. Потім батальйон лакеїв зірвався з місця, забігав, заметушився — на кухню, з кухні, з тацями, без них, і велика учта почалася. Ніхто не розмовляв, жодне слово не порушувало тиші, всі зосереджено жували. Ряди щелеп розтулялись і затулялись одночасно, і цей звук нагадував глухий стугін верстатів підземної фабрики.

Шаленство стравоходів тривало півтори години, і скільки за цей час було строщено харчів, уявити собі неможливо. Від головної окраси бенкету — велетенського вепра, який так велично простягався посеред столу, — не лишилося нічого, крім кістяка, що нагадував обручі для криноліна і красномовно символізував долю інших страв.

Коли подали солодощі, почалася пиятика, а з нею й балачки. Вино та мед цмулили кухлями, чоловіки й жінки веселішали, щасливішали, ставали дедалі дотепніші й гомінкіші. Джентльмени розповідали такі анекдоти, від яких вуха в’янули, проте ніхто навіть на зашарівся, а в найпікантніших місцях регіт розлягався такий, що якби це була стайня, а не фортеця, вона б неодмінно завалилась. Дами не пасли задніх — розповідали такі історійки, від яких затулилася б хусточкою Маргарита Наваррська, а то й сама велика Єлизавета Англійська[44], але тут у хусточку не ховався ніхто, всі тільки реготали, точніше, несамовито вили. Героями майже всіх масних оповідань були священики, але це анітрохи не бентежило присутнього тут капелана, — він сміявся разом з усіма. Мало того, на прохання гостей він громовим голосом проспівав кілька куплетів, не менш сороміцьких, ніж усі співані того вечора пісні.

Близько півночі товариство потомилося, нареготалося до кольок; всі повпивались: хто плакав, хто ліз цілуватись, хто шукав зачіпки для бійки, а хто валявся трупом під столом. Із жінок найгірше поводилась одна гарненька молода герцогиня, що завтра мала йти під вінець. Вигляд у неї був жалюгідний, що й казати. Вона могла б позувати для портрета молодої дочки регента Орлеанського[45] на тому скандальному обіді, звідки її, хоч як вона лаялась і пручалась, віднесли п’яну й безпорадну до ліжка, за часів блаженної пам’яті Ancien Régime[46].

Раптом, саме в ту мить, коли капелан підніс руки, і всі ті, хто ще був при пам’яті, посхиляли голови, чекаючи благословення, з дверей під аркою в далекому кінці зали з’явилася, спираючись на костур, згорблена сива стара жінка. Вона підняла свій костур, націлилась ним на королеву і закричала:

— Нехай боже прокляття й помста божа впадуть на тебе, безжальна жінко! Ти вбила мого безневинного онука й розбила моє старе серце, позбавила мене єдиної надії, єдиної опори, єдиної втіхи й радості на цім світі!

Всі злякано перехрестилися, бо за тих часів люди страшенно боялися клятьби, а королева велично звелася на ноги і, зблиснувши потемнілими від люті очима, процідила крізь зуби:

— Візьміть її! На вогнище!

Воїни кинулися виконувати наказ. Соромно, нестерпно соромно було дивитися на таку жорстокість, але що можна було вдіяти? Сенді перехопила мій погляд. Я зрозумів, що на неї знову найшло натхнення, і сказав:

— Роби, як знаєш.

Вона відразу встала й, показуючи на мене, звернулася до королеви:

— Ваша величність, він не дозволяє. Скасуйте свій наказ, а то він зруйнує замок і розвіє його по вітру, мов поганий сон!

Хай тобі грець, хіба можна накидати мені такі неймовірні зобов’язання? А що, як королева…

Але мої побоювання були безпідставні. Королева навіть не спробувала опиратись, а, пополотнівши, опустилася на стілець і знаком показала воїнам, щоб відступилися від старої. Моргана враз протверезіла. І, видно, не тільки вона. Леді й джентльмени посхоплювалися на ноги і, забувши про двірський етикет, юрбою кинулися до дверей, перекидаючи стільці, б’ючи посуд, штовхаючись, пхаючись, працюючи ліктями, аби тільки встигнути проскочити за двері раніше, ніж я передумаю і все ж таки розвію замок по піднебессю. Тепер ви розумієте, яке то було забобонне товариство? Ні, це треба побачити на власні очі.

Сердешна королева з переляку так присмирніла, що навіть не наважилася без моєї згоди повісити композитора. Мені було дуже шкода її, — будь-хто на моєму місці перейнявся б до неї співчуттям, бо вона по-справжньому страждала; я вирішив піти на поблажку й не доводити діла до крайнощів. Поміркувавши трохи, я наказав привести музикантів і зажадав, щоб вони знову виконали "Щастя моє — в твоїх синіх очах". Пісню було виконано. Я переконався, що королева має цілковиту рацію й дозволив їй повішати весь оркестр. Ця невеличка поступка благотворно подіяла на господиню. Державний діяч небагато доможеться, нав’язуючи підлеглим у кожному випадку свою залізну волю, бо це принижує їх, позбавляє ініціативи і тим самим підриває його власну могутність. Час від часу в малому й незначному потурати підлеглим, коли це не шкодить справі, — ось наймудріша політика.

Тепер, коли королева заспокоїлась і навіть повеселішала, хміль знов ударив їй у голову, розв’язав язика, і він зателенькав срібним дзвіночком. Так, балакати вона була мастак. А мені не випадало нагадати їй, що вже пізно, що я страшенно стомився й хочу спочити. Як же це я, дурень, не пішов спати разом із усіма! А тепер сиди й слухай, бо іншої ради нема! Отак вона заливалася дзвінким калатальцем у глибокій, примарній тиші заснулого замку, аж раптом знизу, з-під землі, долинув приглушений зойк, сповнений такого болю, що мені мороз поза шкірою пішов. Королева замовкла, й очі її радісно зблиснули; вона схилила набік свою гарну голівку, як ото пташка, коли прислухається. Зойк знову прорізав тишу.

— Що це таке? — спитав я.

— Оце сила духу! Оце витримка! Минуло вже стільки годин, а він усе ще терпить!

— Терпить? Що саме?

— Тортури. Ходім — ти побачиш веселе видовище. Якщо він і зараз не признається, його шматуватимуть у тебе на очах.

Яким ніжним, яким чарівним виплодком пекла вона була! Яка щаслива безтурботність бриніла в її голосі, тоді як мені аж ноги зводила судома від співчуття до того нещасного! У супроводі сторожі в латах, що несла запалені смолоскипи, ми пройшли лункими коридорами, а потім кам’яними сходами спустились у вогкий, глибокий підвал, що тхнув цвіллю та віками в’язничного мороку. То була довга, страхітлива, тяжка дорога, яку аж ніяк не полегшувало й не звеселяло щебетання відьми, що розповідала про бідолаху та його злочин. Як твердив один донощик, який не відкрив свого імені, він убив оленя в королівському заповіднику.

Я сказав:

— Донос невідомого — це ще не доказ, ваша величність. Слід було б зробити очну ставку обвинувачеві та обвинуваченому.

— Я не подумала про це, бо справа, зрештою, така дріб’язкова. Але навіть якби я схотіла, очної ставки зробити однаково б не змогла, бо обвинувач прийшов до лісника вночі, та ще й у машкарі, розповів йому все і зник, і лісник не знає, хто він такий.

— Виходить, цей невідомий — єдиний, хто бачив, як убили оленя?

— Пхе! Та ніхто взагалі не бачив, як убили оленя, але той невідомий бачив цього упертюха коло місця, де лежав олень, і, сповнившись похвального вірнопідданського запалу, доніс на нього лісникові.

— Отже, невідомий і сам був поблизу вбитого оленя?

А що, як він сам його і вбив? Той вірнопідданський запал, ще й у машкарі, їй-богу, викликає підозру. І скажіть мені, ваша величність, навіщо ви піддали заарештованого тортурам? Яка з цього користь?

— Інакше він не признається. А коли не признається, то занапастить свою душу. За злочин, що він учинив, закон карає смертю, і я, звісно, подбаю про те, щоб він не уникнув кари. Але я занапащу і свою власну душу, якщо дозволю йому померти без каяття та без розгрішення. Ні, лізти через нього у пекло — нема дурних!

— Ваша величність, а що як йому нема в чому каятися?

— Ну, це ми зараз побачимо. Якщо я закатую його до смерті, а він ні в чому не признається, значить, що йому й не було в чому признаватись, еге ж? Отже, я не занапащу своєї душі через людину, яка не покаялася, бо їй не було в чому каятися, — і таким чином уникну пекла.

Типовий спосіб мислення — чи точніше, відмови від мислення — тих часів! Сперечатися з нею було марно. Аргументи розбиваються в друзки об кам’яну стіну, забобонів, не залишаючи на ній ні вм’ятин, ні подряпин. А її забобони поділяли усі без винятку в тодішній Англії. Найсвітліші голови в країні не змогли б доміркуватися, на що хибує її логіка.

Ввійшовши до катівні, ми побачили видовище, якого мені не забути, мабуть, повік. Молодий гігант років тридцяти лежав розіп’ятий на дибі; його зап’ястки й кісточки були прив’язані мотузками до коловоротів. Спотворене мукою обличчя було мертвотно бліде, чоло вкривали краплі поту. Над ним схилялися священики, тут же були кат і сторожа; на стінах чаділи смолоскипи, а в кутку сиділа, скорчившись, молода жінка із спотвореним обличчям і зацькованими, божевільними очима. На колінах у неї спало немовлятко. Саме як ми переступили через поріг, кат трохи крутнув коловорот, і з уст мученика й жінки водночас вихопився болісний зойк.