Три мушкетери - Дюма Олександр

Я хазяїн цього будинку.

— Он воно що! — мовив Д'Артаньян, трохи підводячись з місця і вклоняючись. — Ви — хазяїн цього будинку?

— Так, добродію, так. І оскільки, проживши в мене вже три місяці, ви, певно, через свою велику зайнятість справами, щоразу забували заплатити за квартиру, а я не хотів вас турбувати з цього приводу, то я й подумав, що ви візьмете до уваги мою делікатність…

— Аякже, мій любий пане Бонасьє! — підхопив Д'Артаньян. — Повірте, я дуже вдячний вам за вашу делікатність і коли, як я вже казав, зможу бути вам чимось корисним…

— Я вірю вам, добродію, вірю вам і присягаюсь честю Бонасьє, що саме це й хотів вам сказати.

— Тоді закінчуйте свою розповідь.

Бонасьє витяг з кишені аркуш паперу і простяг його Д'Артаньянові.

— Лист! — вигукнув той.

— Якого я дістав сьогодні вранці.

Д'Артаньян розгорнув листа і, оскільки вже починало сутеніти, підійшов до вікна. Бонасьє рушив за ним.

"Не шукайте вашу дружину, — прочитав Д'Артаньян. — Її вам повернуть, коли в ній не буде більше потреби. Якщо ж ви наважитесь почати розшуки, то загинете".

— Лист досить ясно написаний, — сказав Д'Артаньян. — Але, зрештою, це лише погроза.

— Так, але саме вона мене й лякає; адже я, добродію, не вмію вправлятися шпагою і, до того ж, боюсь Бастилії.

— Авжеж! — мовив Д'Артаньян. — Я теж цікавлюсь Бастйлією не більше, ніж ви. Що ж до шпаги — це зовсім інша річ.

— Я сподіваюся, добродію, що ви допоможете мені в цій справі.

— Як саме?

— Зустрічаючи вас завжди в товаристві таких блискучих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, тобто вороги кардинала, я подумав, що ви й ваші друзі, стаючи на захист нашої бідолашної королеви, охоче насмієтеся з його високопреосвященства.

— Безперечно.

— Крім того, я подумав, що, оскільки ви три місяці не платили мені за квартиру, а я жодного разу про це не нагадав…

— Так, так, ви мені вже наводили цей доказ, і я його вважаю блискучим.

— І обіцяючи вам і надалі не нагадувати про гроші, хоч би як довго ви робили мені честь жити в мене…

— Чудово!

— Я вирішив запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо ви відчуваєте скруту в грошах.

— О! То ви справжній багач, мій любий пане Бонасьє! — Точніше було б сказати, що я живу в достатку, добродію; торгуючи галантереєю, я настарав трохи грошенят, які дають дві-три тисячі екю ренти[80]; крім того, я вклав певну суму в останню подорож славетного мореплавця Жана Моке[81]; отже, ви розумієте, добродію… Стривайте! Он там!.. — несподівано вигукнув Бонасьє.

— Що? — спитав Д'Артаньян.

— Я бачу…

— Де?

— На вулиці, навпроти ваших вікон, он у тій брамі: людина, закутана в плащ.

— Це він! — вигукнули водночас Д'Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожен свого ворога.

— Ну, цього разу він уже не втече від мене! — закричав Д'Артаньян.

Він вихопив з піхов шпагу й вибіг з кімнати. На сходах юнак зустрів Атоса й Портоса, які йшли до нього. Вони відступили, і Д'Артаньян прожогом промчав повз них.

— Що таке? Куди ти біжиш? — гукнули мушкетери йому навздогін.

— Незнайомець із Менга! — відповів Д'Артаньян і зник. Д'Артаньян не раз розповідав друзям про історію з незнайомцем і про приїзд красуні-мандрівниці, котрій цей дворянин довірив якийсь важливий документ.

Атос вважав, що Д'Артаньян загубив листа в бійці. На його думку, дворянин, — а судячи з опису Д'Артаньяна, це мусив бути саме дворянин, — отож, дворянин не міг піти на таке паскудство, як викрадення листа.

Портос вбачав у цьому лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодив Д'Артаньян своєю появою на жовтому коні.

Араміс казав, що такі історії — завжди загадкові, і краще в них не заглиблюватися.

З тих кількох слів, що їх кинув Д'Артаньян, обидва мушкетери зрозуміли, про кого йдеться, і, вважаючи, що Д'Артаньян, наздогнавши незнайомця або не знайшовши його, однаково повернеться додому, пішли своєю дорогою.

В кімнаті Д'Артаньяна вони не застали нікого: хазяїн будинку, побоюючись наслідків зустрічі, яка, безперечно, мала відбутися між юнаком та незнайомцем, і завдяки тим особливостям своєї вдачі, що про них він сам за кілька хвилин до того казав, вирішив: буде краще, коли він своєчасно втече звідси.

IX. Вдача Д'Артаньяна вимальовується

Як і сподівалися Атос та Портос, Д'Артаньян повернувся за півгодини. І цього разу він не наздогнав незнайомця, що зник, наче крізь землю провалився. Д'Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі навколишні вулиці, але, не зустрівши нікого, схожого на свого кривдника, закінчив тим, з чого йому, певно, слід було починати, — постукав до будинку, біля якого побачив незнайомця. Проте, скільки він не гатив молотком у двері, ніхто не відчиняв, а сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, сказали, що ось уже півроку в цьому будинку ніхто не живе і що навіть двері й вікна в ньому давно позабивані.

Поки Д'Артаньян гасав по вулицях і грюкав у всі двері, до двох мушкетерів приєднався Араміс, так що, повернувшись додому, юнак застав товариство в повному складі.

— Що нового? — спитали в один голос троє товаришів у Д'Артаньяна, якому піт заливав перекошене від гніву обличчя.

— Що нового! — вигукнув той, кидаючи шпагу на ліжко. — Це, мабуть, не людина, а справжнісінький диявол. Він зник, як привид, як тінь, як примара.

— Ви вірите в привиди? — спитав Атос у Портоса.

— Я вірю тільки в те, що бачив на власні очі, а раз я ніколи не бачив привидів, то й не вірю в них.

— Біблія, — зауважив Араміс, — наказує нам вірити в привиди: тінь Самуїла з'явилася до Саула[82] — це догмат[83] віри, і мене дуже дратує, коли такі речі ставлять під сумнів, Портосе.

— Зрештою, хто б не був цей незнайомець — людина чи диявол, жива істота чи тінь, ілюзія чи дійсність, — але він з'явився на світ мені на погибель, бо його втеча змушує нас відмовитися від однієї дуже важливої справи, від такої справи, друзі, на якій можна було б заробити сотню, а може, й більше пістолів.

— Яким чином? — в один голос спитали Портос і Араміс. Атос, вірний своїй звичці мовчати, лише запитально глянув на Д'Артаньяна.

— Планше, — мовив Д'Артаньян до свого слуги, який саме відчинив двері й просунув у щілину голову, щоб послухати бодай уривок розмови, — підіть до пана Бонасьє, хазяїна цього будинку, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини божансійського вина, бо саме воно смакує мені найдужче.

— Ого! Ви що, користуєтесь необмеженим кредитом у вашого хазяїна? — спитав Портос.

— Авжеж, починаючи з сьогоднішнього дня, — відповів Д'Артаньян. — І можете бути певні, якщо вино виявиться поганим, хазяїн пришле нам іншого.

— Треба вживати, але не зловживати, — повчально мовив Араміс.

— Я завжди казав, що Д'Артаньян — найрозумніший серед нас чотирьох, — обізвався Атос і, висловивши цю думку, на яку Д'Артаньян чемно вклонився, одразу ж, своїм звичаєм, замовк.

— То що ж усе-таки сталося? — спитав Портос.

— Авжеж, — вигукнув Араміс, — розкажіть нам усе, любий друже, якщо тільки від вашої розповіді не постраждає честь дами; в такому разі краще бережіть свою таємницю.

— Не бійтеся, — відповів Д'Артаньян, — нічия честь не постраждає від того, про що я вам розповім.

І він слово за словом переказав друзям розмову з хазяїном, додавши, що той, хто викрав дружину шановного домовласника, є також і незнайомцем, з яким Д'Артаньян зустрівся в Менгу біля корчми "Вільний Мірошник".

— Не так уже все й погано, — сказав Атос після того, як з виглядом знавця покуштував вино й кивнув головою на знак того, що воно йому смакує, — і з цього славного молодця можна буде витягти п'ятдесят-шістдесят пістолів. Тепер тільки треба дізнатись, чи варті ці п'ятдесят чи шістдесят пістолів того, щоб четверо людей важили за них головами.

— Але ж подумайте, — палко мовив Д'Артаньян, — що в цій історії йдеться про жінку, яку викрали; про жінку, якій, безперечно, загрожують, а можливо, й знущаються з неї, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині.

— Не гарячкуйте так, Д'Артаньяне, — сказав Араміс, — по-моєму, ви надто близько берете до серця долю пані Бонасьє. Жінка створена нам на погибель, і саме через неї всі наші прикрощі[84].

Почувши ці слова, Атос насупив брови і прикусив губу.

— Я хвилююся зовсім не за пані Бонасьє, а за королеву! — вигукнув Д'Артаньян. — Її залишив напризволяще король, її переслідує кардинал, і крім того, одна по одній падають голови всіх її друзів.

— Чому вона любить тих, кого ми ненавидимо більше за всіх на світі — іспанців та англійців?

— Іспанія — Її батьківщина, — відповів Д'Артаньян, — тож природно, що вона любить іспанців, дітей рідної їй землі. Що ж до вашого другого докору, то мені переказували, ніби вона любить не англійців узагалі, а тільки одного англійця.

— Слово честі, — сказав Атос, — цей англієць цілком гідний того, щоб його кохали. Мені ніколи не доводилось бачити людину шляхетнішого вигляду, ніж він.

— Ще й одягається він, як ніхто інший, — додав Портос — Я був у Луврі того дня, коли він розсипав там свої перлини, і, хай йому біс, підібрав-таки дві, продавши їх потім по десять пістолів за штуку. А ти, Арамісе, знаєш його?

— Так само добре, як і ви, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам'єнському лісі, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і ця історія здалася мені образливою для короля.

— І все-таки це не завадило б мені, — сказав Д'Артаньян, — коли б я знав, де можна знайти герцога Бекінгема, взяти його під руку й привести до королеви, аби тільки допекти панові кардиналу. Адже наш справжній, наш єдиний, наш споконвічний ворог, панове, — це кардинал, і коли б нам трапилась нагода зле насміятися з нього, то я був би ладен заставити власну голову.

— Отже, — зауважив Атос, — Бонасьє сказав вам, Д'Артаньяне, що королева побоюється, чи не викликали Бекінгема фальшивим листом?

— Так, саме цього вона й побоюється.

— Стривайте! — скрикнув Араміс.

— Що таке? — спитав Портос.

— Нічого, кажіть далі, я просто хочу пригадати деякі обставини.

— Тепер я переконаний, — вів далі Д'Артаньян, — що викрадення служниці королеви пов'язане з подіями, про які ми говорили і, можливо, з перебуванням пана Бекінгема в Парижі.

— Цей гасконець таки має голову на плечах! — у захваті вигукнув Портос.

— Я дуже люблю його слухати, — мовив Атос — Мене тішить його говірка.

— Панове, — знову обізвався Араміс, — послухайте, що я скажу.

— Послухаємо Араміса, — вигукнули всі троє друзів.

— Учора я був у одного вченого богослова, до якого іноді ходжу консультуватися…

Атос усміхнувся.

— Він живе в безлюдному кварталі, — вів далі Араміс, — як цього вимагають його смаки та його фах.