Таємничий сад - Бернетт Френсіс Годгсон
Аби була сила, тре' ся на сонце показати. Але і ту' справа непроста, бо якось його вивезли надвір — а він ся застудив. І тепер навіть носа з кімнати не висуне: каже, що більше не хоче ся застудити.
Мері сиділа і дивилася на вогонь.
— Гм, — промовила вона повільно, — може, якби він зараз вибрався у сад… коли там все росте… може, це йому б допомогло? Я ж он як зміцніла після тих прогулянок.
— Ну, не знаю, — із сумнівом сказала Марта. — Просто Колін у своїх книжках раз вичитав, що від квітів буває лихоманка. Якось ми вивезли його до фонтану, а він зобачив троянди і давай кричати, що в нього та лихоманка ся зачинає. Тоді, на біду, попри фонтан проходив новий садівник. Чоловік ще не знав усіх правил, то зупинився і з цікавістю подивився на хлопця. А той геть здурів від злости і верещав, що садівник витріщився, бо в нього росте горб. І так себе довів, що ввечері справді дістав гарячку і не спав цілу ніч — ну і ми з ним, звісно.
— Якщо він колись бодай раз крикне на мене, то більше ніколи мене не побачить. Не прийду — і край, — твердо заявила Мері.
— Ліпше запам'ятай собі відразу: як Колін схоче тебе зобачити, то свого ся доб'є. То я тобі кажу, — похитала головою Марта.
Тут залунав дзвоник і Марта згорнула своє плетиво.
— То доглядальниця. Кличе мене побути з ним, — мовила вона. — Хоч би в нього був добрий настрій…
Дівчина вийшла з кімнати, але за якихось десять хвилин повернулася. Вигляд у неї був доволі спантеличений.
— Гм, ти його таки причарувала, — вимовила вона. — Як я прийшла, він сидів собі на своєму дивані з книжкою. Доглядальницю відіслав аж до шостої години. Я мала чекати у сусідній кімнаті. Як тільки та пішла, закликав мене і сказав: "Хочу, щоб сюди прийшла Мері Ленокс. Піди приведи її. Але пам'ятай: нікому ані слова". Гей, тобі ліпше поквапитися, Мері, бо він чекає.
Мері лише кивнула головою і побігла. Звісно, зараз вона б воліла працювати з Дікеном у саду, але сам Колін був не меншою таємницею, ніж їхній сад, тому їй кортіло знову з ним зустрітися.
У кімнаті весело блимав камін — мабуть, його нещодавно запалили. При денному світлі кімната виглядала дуже затишно. Килим, портьєри, картини на стінах, яскраві книжки на полицях — усе це грало барвами і піднімало настрій, хоча за вікном падав дощ. Колін також виглядав як картинка з книжки. Він сидів у дорогому оксамитовому халаті, спершись на велику парчеву подушку, а на щоках у нього навіть були рум'янці.
— Заходь, сідай, — сказав він. — Я цілий ранок думав про тебе.
— Я також думала про тебе, — призналася Мері. — Якраз говорила про тебе з Мартою, коли ти мене покликав. Ти не уявляєш, яка вона налякана. Каже, що місіс Медлок вирішить, ніби то вона розказала про тебе, і вижене її утришия.
Колін нахмурив брови.
— Піди і скажи їй, нехай прийде сюди, — сказав він. — Вона в сусідній кімнаті.
Мері привела Марту. Бідолашна так боялася, що у неї аж підгиналися ноги. Колін насупився.
— Твоїм обов'язком є виконувати те, що я хочу — так чи ні? — спитав суворо.
— Так, сер, я маю вас слухати, — затинаючись вимовила Марта.
— А місіс Медлок має виконувати те, що кажу, чи ні?
— Кожен повинен вас слухати, — відповіла Марта.
— Добре, тоді якщо я кажу тобі привести міс Мері, то як місіс Медлок може тебе за це вигнати?
— Будь ласка, сер, не дайте їй цього зробити, — благально вимовила Марта.
— Та якщо вона скаже тобі бодай слово, то я сам її вижену, — владно заявив Колін Крейвен. — Ніхто тобі нічого не зробить, запевняю тебе.
— Дякую вам, сер, — вклонилася Марта, — я завжди буду вас слухатися, дякую.
— Мої бажання — обов'язок для тебе. І я нікому не дам тебе скривдити, пам'ятай про це. А зараз іди, — з королівською величчю промовив Колін.
Марта, задкуючи, вийшла і зачинила за собою двері. Колін повернувся і перехопив здивований погляд Мері. Дівчинка явно була вражена.
— Чого це ти так дивишся на мене? — підняв він брови.
— Та от, згадала дещо.
— Що саме? Сядь отут і розкажи мені.
— Знаєш, — вимовила Мері, всідаючись у велике крісло, — якось в Індії я бачила хлопчика-раджу. Його вбрання прикрашали коштовні рубіни, смарагди, діяманти. І він розмовляв зі своїми слугами точнісінько так, як ти щойно говорив з Мартою. Всі мали виконувати кожен його наказ… тієї ж миті. Думаю, якби вони не послухались, то він наказав би їх повбивати. Усіх.
— Добре, потім розкажеш мені про раджу, — мовив Колін, дивлячись на Мері. — Ти ще щось згадала?
— Так, я згадала Дікена і подумала, що ти зовсім на нього не схожий, — відповіла Мері.
— Хто такий Дікен? — спитав Колін. — Що за дивне ім'я!
— Це Мартин брат. Йому дванадцять років, — пояснила дівчинка. — Він не схожий ні на кого у світі. Дікен може причаровувати лисів, білок чи птахів, як це роблять індійці зі зміями. Він тихенько грає якусь мелодію на дудці, а вони приходять послухати.
На столі поруч із ліжком лежало кілька великих книг і Колін потягнув одну до себе.
— Тут є зображення приборкувача змій, — вигукнув він. — Ходи, подивися.
Книга містила чудові ілюстрації, Колін знайшов одну і показав їй.
— То що, Дікен може приборкувати змій? — спитав він нетерпляче.
— Ну, зі зміями я його не бачила. Він просто грає на дудці, а звірята приходять послухати, — пояснила Мері. — Але Дікен каже, що тут нема жодних чарів. Він живе на пустищі і знає усі їхні звички. Навіть казав мені, що часом відчуває себе то пташкою, то кроликом. Я сама бачила, як він розмовляв з малинівкою. Так-так, він тихенько защебетав до неї, а вона йому відповіла.
Колін відкинувся на подушку. Очі його блищали, а на щоках палав рум'янець.
— Розкажи мені ще про нього, — попросив він.
— А про пташині гнізда йому відомо геть усе, — вела далі Мері. — Ще він знає, де живуть лиси, борсуки і видри. Дікен вміє тримати таємницю: він ніколи не відкриває своїх знахідок іншим хлопчиськам, бо ті можуть налякати звірят і заподіяти їм шкоду. Він також знає геть усі рослини, які ростуть на пустищі. Його про що завгодно можна спитати — все знає!
— Гм, невже йому подобається пустище? — знизав плечима Колін. — Воно ж таке дике, таке понуре! Як воно може комусь подобатися?
— Та це найгарніше місце у світі! — захоплено вигукнула Мері. — Там росте пребагацько всяких рослин, пташки будують собі гнізда, у норах і кублах живуть розмаїті звірята — і все воно щебече, виспівує, змагаючись одне з одним. Там скрізь — і під землею, і на деревах, і поміж вересових заростей — кипить життя. Пустище — то цілий світ, кажу тобі!
— Звідки ти все це знаєш? — спитав Колін, піднявшись на ліктях.
— Насправді я ніколи там не була, — відповіла Мері, раптом спам'ятавшись, — тільки ото раз проїжджала у сутінках, коли сюди їхала. Спершу пустище мені здавалося страшним і похмурим — особливо коли там завиває вітер. А тоді Марта стала розповідати про нього, а потім Дікен. Знаєш, коли про пустище розповідає Дікен, то ти ніби опиняєшся у вересових заростях і відчуваєш, як пригріває сонце, як медвяно пахне дрок, а над ним кружляють метелики і бджоли. Так він вміє все описати, Дікен.
— Гм, мені такого не побачити, — сумно вимовив Колін.
— Ну звісно, якщо ото місяцями не виходиш з кімнати, — сказала Мері, кивнувши головою у бік ліжка.
— Але ж я не можу піти на пустирище, — сказав він із жалем.
Мері якусь мить помовчала, а тоді, набравшись відваги, заявила:
— Можеш… скоро зможеш.
Хлопець смикнувся.
— Іти надвір? І то аж на саме пустище?! Ні, це не для мене! Мені й так довго не залишилося, а тут ще підхоплю якусь застуду… Ні, нізащо!
Мері не подобалося, що Колін увесь час про це говорить — ну ніби хвалиться. Ось і зараз дівчинці набридло слухати його жалі і вона вирішила покласти цьому край.
— А звідки ти знаєш? — рішуче спитала вона.
— Як це — звідки? Та ж усі тільки про це й говорять, — відказав він ображеним тоном. — Думають, що я нічого не бачу. Зрештою, вони тільки того й чекають, от.
У Мері прокинулася її впертість. Дівчинка стиснула губи.
— Знаєш що? Якби такого бажали мені, то я… то я навпаки — робила б усе, щоб жити! — впевнено промовила вона. — От скажи: хто хоче, щоб ти помер?
— Слуги, звісно, — взявся перечислювати Колін, — і лікар Крейвен, бо тоді йому перейде Мізелтвейт і він нарешті стане багатим. Вголос він того казати не сміє, але коли мені гіршає, то у нього завжди вдоволений вигляд. Коли я хворів на тиф і мене палила гарячка, то він просто сяяв від задоволення. Думаю, що і батько був би радий мене позбутися…
— Твій батько? Неправда! — рішуче заперечила Мері.
Колін пильно подивився їй в очі.
— Думаєш, батько цього не хоче? — перепитав.
— Певно, що ні! — вигукнула Мері.
Колін відхилився на подушку, обдумуючи те, що сказала йому дівчинка. Запала павза. Мері повела далі.
— Дивися, отой лондонський лікар, який зняв з тебе ту залізну штуку — хіба він говорив, що тобі недовго залишилося? — спитала вона.
— Ні, — підняв на неї очі Колін. — Знаєш, він навіть не стишував голос, як всі тут, коли говорять про мене. Я добре чув, як він сказав: "Хлопець житиме, якщо повірить у свої сили і якщо сам захоче жити. Допоможіть йому, переконайте, що з ним буде все гаразд!" А ще він був дуже сердитий через отой корсет — казав, що це як клітка і що мені він ні до чого.
— От бачиш! А ти одне торочиш… Я знаю, як прогнати такі думки, — впевнено сказала Мері.
— Як? — кинувся до неї Колін, широко відкривши очі.
— Дуже просто: зустрітися з Дікеном. Від Дікена ти ніколи не почуєш скарг чи нарікань. Він розповідає про птахів, про звірят, про траву, про квіти, а не про болячки. А очі в нього — такі як небо. Певно, тому, що все дивиться за птахами, — усміхнулася Мері, згадавши свою розмову з Мартою. — А вже коли засміється — то й сам зарегочеш, бо нема сили стриматися. От що тобі треба.
Від згадки про Дікена у неї самої піднявся настрій. Дівчинка присунула свій стілець ближче до дивану і сказала, дивлячись на Коліна:
— Слухай, досить уже говорити про хвороби і смерть — годі, не хочу більше слухати. Давай ліпше розкажу тобі ще про Дікена. А ти потім покажеш мені свої книжки, гаразд?
І Мері розповідала йому про пустище, яке так любить Дікен, про хатинку, у якій мешкає чотирнадцять душ, котрі мусять виживати за шістнадцять шилінгів на тиждень, про братів і сестер Дікена, які цілими днями гасають по пустищу, немов дикі поні, і від того набираються сили.
