Тев'є-молочар - Шолом-Алейхем
Але ж ми маємо великого бога, який піклується про свою бідноту, щоб вона ще трошки помучилась на цьому світі, от він і послав нам літо — ай-ай-ай! Наїхало до нас у Бойберик з Одеси, і з Ростова, і з Катеринослава, і з Могилева, і з Кишинева сотні тисяч багатіїв, дук, мільйонщиків!
Очевидно, там "конснетуція" ще лютіша, ніж у нас в Єгупці, бо втікають, кінця-краю не видно втікачам. Спитаєте, чого вони втікають саме до нас? А чому, скажіть, наші тікають до них? У нас уже, хвалити бога, так повелося — коли починаються балачки про погроми, євреї тікають з одного міста до іншого, як сказано в Біблії: "Поїхали і отаборились, отаборились і поїхали"...— тобто ти їдь до мене, а я поїду до тебе... Тим часом Бойберик несподівано став справжньою столицею, повно чоловіків, жінок і дітей. А діти люблять дзюбати. Отож потрібне молоко, масло, а де знайдеш це все, як не у Тев'є? Одним словом, Тев'є ввійшов у моду. Звідусіль тільки й чути: "Тев'є і Тев'є!", "Реб Тев'є, будь ласка, сюди!", "Реб Тев'є, зайдіть до мене!" Господня воля, нічого не скажеш...
Одного чудового дня — це було напередодні зелених свят — привіз я трохи сиру і сметани до однієї з моїх покупниць, молодої багатої вдови з Катеринослава, яка приїхала із своїм синком Арончиком до Бойберика на літо. І ви ж самі розумієте, що перше її знайомство в Бойберику було, звичайно, зі мною.
— Мені,— звернулась до мене вдова,— вас рекомендували, кажуть, що у вас найкращі молочні продукти.
— Аякже! — відповідаю я вдові.— Недарма сказав цар Соломон, що добре ім'я лунає, як сурма, на весь світ. А коли хочете,— кажу,— я вам розповім, що сказано з цього приводу у мідраші25.
Багатійка перепиняє мене і каже, що вона вдова і в таких справах, як мідраш, не дуже розуміється, бо не знає, з чим його їдять. "Головне,— каже вона,— щоб масло було свіже і сир щоб був смачний..." Ну, ідіть розмовляйте з бабою!..
Коротше кажучи, я почав відвідувати катеринославську вдову двічі на тиждень — щопонеділка і щочетверга, точно за календарем привозив свій молочний товар, навіть не питаючись, чи треба, чи не треба. Я став там своєю людиною і, як звичайно, почав придивлятися, які в домі порядки, заглядав на кухню, зробив деякі зауваження. Спершу, розуміється, дістав прочуханку від покоївки, щоб не совав носа, куди не слід, і не цікавився тим, що вариться в чужих горщиках. Другим разом до моїх слів прислухались, а далі вже почали питатися моєї поради, бо вдова-багатійка переконалася, хто такий Тев'є. Що далі в ліс, то більше дров, аж поки вона розповіла мені про свою болячку, турботи, про лихо своє — про Арончика.
— Де це чувано! Він уже парубійко понад двадцяти років,— каже вона,— а тільки й знає, що лошаків, тільки лосипеди, тільки ловити рибу, а більше,— каже вона,— ніщо його не обходить! І слухати не хоче про справи, про гроші. Йому лишилася після смерті батька,— каже вона,— добра спадщина, майже мільйон, а він навіть не цікавиться! Тільки те й знає, що розтринькувати гроші, діряві пальці у нього.
— Де він,— питаю,— ваш парубійко? Дайте-но мені його,— кажу,— сюди, я з ним трохи побалакаю, повчу його, нагадаю кілька цитат з Біблії, наведу йому мідраш.
— Знаєте що,— каже вона, сміючись,— ви йому краще приведіть,— каже,— жеребця, а не мідраш!..
Тим часом, поки ми так розмовляємо, "об'явилася дитина",— приходить парубійко, її Арончик,— хлопчина стрункий, як тополя, здоровило, кров з молоком, з широким поясом, вибачайте, на штанях, з годинником у кишеньці пояса, із засуканими по лікті рукавами.
— Де ти був? — запитує його мати.
— Катався на човні,— каже він,— рибу ловив.
— Чудова робота,— озиваюсь я,— для такого парубійка, як ви. Там удома,— кажу,— порозтягають геть усе з потрухами, а ви тут рибчину ловитимете!
Оглядаюсь на вдову — вона червона, як буряк, міниться всіма фарбами. Вона, певно, вважала, що її синок візьме мене за комір дужою рукою, дасть мені кілька ляпасів і викине геть, як гнилу тріску. Дурниці! Тев'є такого не боїться! Я, коли маю щось сказати, то кажу одверто у вічі!
І що ж ви думаєте? Мій парубійко, почувши від мене такі слова, відступив трохи назад, заклав руки за спину, оглянув мене з голови до ніг, якось дивно свиснув і раптом розреготався так, що ми обоє злякалися, чи хлопець, боронь боже, не збожеволів. І що я вам скажу! З того дня ми потоваришували, зробились найкращими приятелями! Мушу вам сказати: мені цей парубійко дедалі більш подобався, хоч і шалапут, розтринькувач, і надто вже діряві пальці має, так ще й до того трохи пришелепуватий. Наприклад, зустрівши бідняка, засуне руку в кишеню, витягне гроші і віддасть, не лічивши скільки. Хто так робить?.. Або скине з себе добре пальто, ціле, нове, і віддасть... Просто, кажу вам, якийсь пришелепуватий! Шкода бідної матері! Вона мені скаржилась: "Що робити?" — і просила, щоб я з ним побалакав. Я їй зробив таку ласку,— чом ні? Хіба зі мною щось станеться? І я сідав з ним і розповідав йому байки, гатив притчі, сипав речення, шкварив мідраші, як Тев'є вміє. А він якраз любив мене послухати, розпитував, де я живу, як ведеться в мене вдома.
— Я б хотів,— якось сказав він,— заїхати до вас, реб Тев'є...
— Коли справді хочете,— відповів я йому,— бути у Тев'є, то треба,— кажу,— на дозвіллі приїхати до мене на хутір. Ви ж,— кажу,— маєте досить жеребчиків і велосипедів. У крайньому разі,— кажу,— з вами нічого не скоїться, коли пройдетесь пішки. Це недалеко,— кажу,— треба тільки пересікти лісок...
— А коли,— питає він,— ви буваєте вдома?
— Мене можна застати,— кажу,— дома тільки в суботу чи у свято. Стривайте, знаєте що? Ось маємо, бог дасть, наступного тижня зелені свята. Коли хочете,— кажу,— зробіть прогулянку до нас на хутір, і моя дружина почастує вас такими млинцями, яких і в Єгипті не їли наші прадіди!
— Ви ж знаєте,— каже він,— що я не великий знавець на єврейські історії...
— Знаю,— кажу,— що ви не знавець. Коли б ви,— кажу,— вчилися в хедері26, як я, ви б знали, що приказувала вчителева жінка...
— Гаразд,— сміється він,— ви маєте мене за гостя. Я з двома знайомими прийду,— каже він,— до вас, реб Тев'є, в перший день свята на млинці, але подбайте,— каже,— щоб вони були гарячі.
— Вогонь і полум'я,— кажу я,— просто зі сковорідки на стіл.
Повернувся я додому і звертаюсь до своєї старої.
— Голдо,— кажу я,— ми матимемо гостей на свято.
— Поздоровляю тебе,— каже вона,— кого саме?
— Дізнаєшся потім,— кажу.— Ти тільки приготуй яєчок,— кажу.— Сиру і масла у нас, дякувати богові, досить. Зготуєш млинці,— кажу,— на три персони, але це такі персони, що люблять попоїсти і зовсім не знають,— кажу,— що сказано з цього приводу в Біблії...
— Певно,— каже вона,— вже причепився якийсь неборака з голодного краю?
— Ти дурна,— кажу,— Голдо! По-перше, нічого страшного не було б,— кажу,— якби ми нагодували якого-небудь бідняка святковими млинцями; по-друге,— кажу,— знай, Голдо-серце, моя люба, скромна, чеснотлива дружино, що один з наших святкових гостей — вдовин синок, отой, що зветься Арончиком. Я тобі розповідав за нього.
— Коли так,— каже вона,— то це зовсім інша річ.
Що то значить сила мільйонів! Навіть моя Голда, як почує запах грошей, то стає зовсім іншою людиною. Такий світ, і нічого не вдієш. Як там сказано у нас: "Срібло і золото — витвір рук людських",— гроші занапащують людину...
Одним словом, настали радісні зелені свята — п'ятдесятниця. Про те, як гарно, як зелено, як радісно і тепло у нас на хуторі, коли настає п'ятдесятниця, мені не треба вам розповідати. Найбільший багатій у світі хотів би мати таке синє небо, і такий зелений ліс, і такі запашні сосни, і таку соковиту траву, пашу для корівок, які стоять, ремигають і дивляться вам у вічі, мовби кажучи: "Давайте нам щоразу таку траву, а молока ми вам не пошкодуємо!.."
Ні, якщо пообіцяєте мені навіть найкращі заробітки з умовою, щоб я виїхав з села до міста, я відмовлюсь і з вами не поміняюсь. Де ви маєте в місті таке небо?.. У місті, коли задираєте голову, що ви бачите? Кам'яний будинок, дах, димар. Або де ви маєте там такі дерева? А коли десь і знайдете яке деревце, то воно пожовкле і хирляве...
Одне слово, мої гості не могли отямитись від захвату, коли на зелені свята прибули до мене на хутір. Прибули вони, четверо парубчаків, і всі верхи. Коні їхні як перемиті! А про Арончика і говорити нічого — він сидів на жеребчику,— що вам сказати? Ви такого не купите за триста карбованців!
— Дуже раді вам,— кажу,— шановні гості! Це ви на честь свята приїхали верхи?27 Та нічого,— кажу,— Тев'є не з великих святенників, і коли, бог дасть, вас лупцюватимуть у пеклі, то болітиме не мені, а вам... Ей, Голдо! Подбай, щоб швидше готові були млинці, і нехай,— кажу,— дівчата винесуть стіл сюди надвір. У мене в хаті немає чим вихвалятися перед гістьми... Ей, Шпринцю! Тайбл! Бейлко! Де ви там поділися? Не баріться!..
Отак командую я дітьми, а вони виносять стіл, стільці, скатертину, тарілки, ложки, виделки, сіль,— і одразу ж за цим виходить Голда з млинцями. Млинці гарячі, аж шиплять, щойно з печі, смачні — у роті тануть! А гості мої навперебій вихваляють хазяйку за ці млинці...
— Чого ти стоїш? — кажу я Голді.— Візьми повтори молитву спочатку, адже сьогодні,— кажу,— свято, отже, треба двічі проказати "Хвалю тебе!"
Моя Голда не лінується, наповнює полумисок знову, а Шпринця подає млинці на стіл. Раптом глянув я на Арончика і бачу, що він задивився на мою Шпринцю — ока не спускає з неї. Що він такого побачив на ній?..
— Їжте,— кажу я йому,— чому ви не їсте?
— А що ж я, по-вашому, роблю? — відказує він мені.
— Ви дивитесь,— кажу я,— на мою Шпринцю...
Знявся регіт, всі сміються, і моя Шпринця сміється теж. І всім весело, всім добре,— добре, веселе свято для всіх!.. Будь такий розумний і вгадай, що ці веселощі скінчаться горем, стражданням, гіркими слізьми, божою карою на мою голову!.. Та що казати! Людина — дурне створіння! Людина з розумом не має права все брати близько до серця і повинна зрозуміти, що як воно ведеться на світі, так і мусить бути. Бо коли б мало бути інакше, то все було б не так, як воно є! Хіба ми не кажемо в псалтирі: "На господа покладайся",— а він уже зробить так, щоб ти голову не міг підвести і лежав глибоко в домовині, та ще приказував: "Все йде на краще!" Послухайте, що може трапитись на білому світі, але слухайте уважно, бо лише тут починається головне.
"І був вечір, і був ранок",— одного разу присмерком вертаю додому, розпарений від денної спеки і змучений біганиною по дачах Бойберика, і бачу: коло хати стоїть прив'язаний до дверної клямки знайомий мені кінь, я б міг заприсягтися, що це Арончиків кінь, жеребчик, якого я тоді оцінив у триста карбованців.
