Північне сяйво - Пулман Філіп

Деймони двох дорослих, кішка та метелик, здавалося, нічого не помітили. — Гобліни? — перепитала молода жінка. — Яке дивне ім'я. Чому вони називають їх гоблінами? Ліра вже хотіла розповісти одну зі своїх кривавих історій, які вона вигадала, щоб лякати оксфордських дітей, але чоловік її випередив. — За першими літерами, зрозуміло? Головне Облаткове братство. Насправді, це стара ідея. За часів середньовіччя батьки віддавали своїх дітей у монахи чи монахині. А нещасні вуличні діти теж присвячували себе церкві. Тобто жертвували собою в певному розумінні. Отже, та сама ідея була покладена в основу, коли вони взялися за справу з Пилом… Як, напевно, знає наша маленька подруга. Чому б тобі не піти та не поговорити з лордом Боріелом? — додав він, звертаючись до Ліри. — Я впевнений, він буде радий познайомитися з протеже пані Кольтер… Он він, чоловік із сивим волоссям і деймоном-змією. Він хотів позбутися Ліри, щоб віч-на-віч поговорити з молодою жінкою; Ліра легко вгадала це його бажання. Але молода жінка, здавалося, все ще була зацікавлена Лірою, тому втекла від чоловіка, щоб поспілкуватися з нею. — Почекай хвилинку… Як тебе звати? — Ліра. — Я Адель Стармінстер. Журналістка. Можна з тобою поговорити в якомусь тихому місці? Вважаючи досить природним, що люди хочуть поговорити із нею, Ліра сказала просто: — Так. Деймон-метелик жінки здійнявся у повітря, пурхаючи туди-сюди, а потім підлетів ближче до жінки й сказав їй щось, після чого Адель запропонувала: — Пішли до вікна. Це було улюблене місце Ліри; вікна виходили на річку, і в цей час вогні вздовж південного берега переливалися, як діаманти, зі своїм відображенням у темній воді припливу. Буксир тягнув довгу лінію барж угору за течією. Адель Стармінстер присіла, прибираючи диванні подушки, щоб залишити місце поряд із собою. — Професор Докер сказав, що ти якось пов'язана з пані Кольтер? — Так. — Як саме? Ти ж не її дочка або якась родичка? Напевне, я знала б… — Ні, — відповіла Ліра. — Звичайно ж, ні. Я її особистий асистент. — Особистий асистент? Ти, здається, замолода для цього, чи не так? Я думала, ви якісь родичі чи щось таке. Яка вона? — Вона дуже розумна, — відповіла Ліра. До цього вечора вона б розповіла набагато більше, але дещо змінилося. — Так, але щось більш особисте, — наполягала Адель Стармінстер. — Вона дружня, нетерпляча чи яка? Ти живеш тут із нею? Яка вона в особистому житті? — Вона дуже гарна, — флегматично відповіла Ліра. — Чим ви займаєтеся? Як ти їй допомагаєш? — Я роблю розрахунки і все таке інше. Як у навігації. — А, зрозуміло… А звідки ти приїхала? Нагадай, як тебе звати? — Ліра. Я із Оксфорда. — Чому пані Кольтер взяла тебе… Раптом вона зупинилася, тому що сама пані Кольтер стояла поряд із ними. Те, як Адель Стармінстер глянула на хазяйку, і те, як стривожено пурхав її деймон, виказало Лірі, що ця молода жінка зовсім не мусила бути на цій вечірці. — Я не знаю вашого імені, — сказала пані Кольтер дуже тихо, — але я з'ясую це через п'ять хвилин, і ви вже ніколи не будете журналісткою. А тепер тихо підніміться, без скандалу, і йдіть. Я мушу додати, що той, хто вас прислав сюди, ким би він не був, також постраждає. Здавалося, пані Кольтер була заряджена якоюсь анібаричною силою. Вона навіть пахтіла по-іншому: гарячий запах, схожий на розпечений метал, линув від її тіла. Ліра відчувала щось таке вже раніше, але зараз вона бачила, як це спрямовано на іншу людину. Бідолашна Адель Стармінстер не мала сили протистояти. Її деймон упав їй на плече, хлопнув своїми прекрасними крилами раз чи двічі й знепритомнів. Здавалося, що й сама жінка ледь трималася на ногах. Рухаючись якось незграбно, вона протиснулася крізь гомінкий натовп гостей, які голосно розмовляли, і вийшла з вітальні. Їй довелося однією рукою підтримувати свого непритомного деймона. — Ну? — обернулася пані Кольтер до Ліри. — Я не розповіла їй нічого важливого, — відповіла Ліра. — Про що вона питала? — Лише про те, що я роблю, хто я і все таке інше. Говорячи це, Ліра помітила, що пані Кольтер була сама, без свого деймона. Як це могло бути? Але за мить золотава мавпа з'явилася біля неї, і, простягнувши руки, жінка підхопила її і посадила собі на плече. Вона знову виглядала невимушеною. — Якщо ти знову натрапиш на когось, хто явно не був запрошений, моя люба, будь ласка, знайди мене, добре? Гарячий металевий запах зникав. Мабуть, він лише примарився Лірі. Вона знову відчувала парфуми пані Кольтер, троянди, запах сигарки та пахощі інших жінок. Пані Кольтер посміхнулася Лірі, ніби говорячи: — Ми двоє знаємо, про що йдеться, правда? — і пішла привітати ще декількох гостей. Пантелеймон шепотів Лірі у вухо: — Поки вона була тут, її деймон виходив з нашої спальні. Він шпигував. Він знає про алетіометр! Ліра відчувала, що, мабуть, так і є, але нічого не могла вдіяти. Що той професор говорив про гоблінів? Вона обернулася, щоб знову знайти його, але тієї миті, як вона його побачила, швейцар (одягнутий у спеціальне вбрання слуг для вечірок) та інший чоловік поплескали професора по плечу і тихо щось йому сказали, після чого він зблід і пішов за ними. Це зайняло не більше двох секунд і було зроблено так стримано, що ніхто нічого не помітив. Але це викликало в Ліри страх та відчуття незахищеності. Вона блукала по двох великих кімнатах, де відбувалася вечірка, напівслухаючи розмови навколо, напівцікавлячись смаком різних коктейлів, які їй було дозволено пити, та її роздратованість зростала. Вона не бачила, що за нею хтось наглядає, доки швейцар не підійшов до неї і не сказав: — Міс Ліро, джентльмен біля каміна хотів би поговорити з вами. Це лорд Боріел, якщо ви не знаєте. Ліра подивилася в інший бік кімнати. Могутній сивий чоловік дивився прямо на неї і, коли їхні очі зустрілися, кивнув та поманив до себе. Неохоче, але трохи зацікавлено вона підійшла до нього. — Добрий вечір, дитино, — сказав він. Його голос був спокійний і командний. Голова його демона-змїї, вкрита лускою, та її смарагдові очі виблискували в світлі кришталевої настінної лампи. — Добрий вечір, — відповіла Ліра. — Як справи в мого старого друга Ректора Джордана? — Дуже добре, дякую. — Думаю, їм всім жаль було прощатися з тобою. — Так. — Пані Кольтер займається з тобою? Чого вона тебе вчить? Через те, що Ліра відчувала небажання слухатися та збентеження, вона не відповіла на це поблажливе запитання правдиво чи з її звичайним польотом уяви. Замість цього вона сказала: — Я вчу про частинки Русакова та Облаткове братство. Здавалося, він за мить сфокусував свій погляд на ній — так, як можна сфокусувати промені анібаричного ліхтаря. Вся його увага була спрямована на неї. — Сподіваюсь, ти мені розповіси, що знаєш, — сказав він. — Вони проводять експерименти на півночі, — продовжувала Ліра. Зараз вона відчувала якийсь зарозумілий захват. — Як доктор Груман. — Продовжуй. — У них є ця особлива фотограма, за допомогою якої можна побачити Пил і людину, на яку він іде, ніби світло, але на дитину не потрапляє. Принаймні, не такою мірою. — Пані Кольтер показувала тобі таку картку? Ліра засумнівалася, тому що це вже була не брехня, а дещо інше, в чому їй не вистачало практики. — Ні, — відповіла вона за мить. — Я бачила її в Коледжі Джордана. — Хто її тобі показав? — Він насправді не показував мені, — відзначила Ліра. — Я просто проходила неподалік і побачила її. А потім мого друга Роджера забрало Облаткове братство. Але… — Хто показував тобі ту картку? — Мій дядько Ізраель. — Коли? — Коли був у Коледжі Джордана останнього разу. — Зрозуміло. Що ще ти вивчаєш? Я правильно почув, ти говорила щось про Облаткове братство? — Так, але я почула про нього не від дядька. Я почула це тут. "Що є абсолютною правдою", — подумала вона. Він пильно дивився на неї. У відповідь вона подивилася на нього зі всією своєю невинністю. Зрештою він кивнув. — Отже, пані Кольтер вирішила, що ти готова допомагати їй. Цікаво. Ти вже брала участь? — Ні, — відповіла Ліра. Що він мав на увазі? Пантелеймон дуже вчасно був у своїй найбільш невиразній формі метелика, тому не міг виказати її почуття. Вона також була впевнена, що її власне обличчя виражає невинність. — А вона сказала тобі, що відбувається з дітьми? — Ні, не казала. Я лише знаю, що вони якось пов'язані з Пилом, щось на зразок пожертви. Знову це не було явним обманом, думала Ліра, адже вона не говорила, що пані Кольтер сама їй про все розповіла. — Жертва — надто драматичне слово для даного випадку. Те, що робиться, — для їхнього власного блага і для нашого. Звичайно ж, вони всі охоче йдуть до пані Кольтер. Тому вона так потрібна. Вони повинні хотіти взяти участь, та й яка дитина може чинити їй опір? І якщо вона збирається використати тебе, щоб заохочувати їх, тим краще. Я дуже задоволений. Він посміхнувся їй так, як це робила пані Кольтер — ніби вони були заодно. Вона відповіла ввічливою посмішкою, і він повернувся, щоб поговорити з кимсь іншим. Ліра та Пантелеймон відчували жах один одного. Вона бажала піти кудись, щоб поговорити з ним; хотіла покинути цю квартиру, воліла повернутися назад до Коледжу Джордана, у свою маленьку бідну кімнату на дванадцятьох сходинках; вона хотіла знайти лорда Ізраеля… І ніби у відповідь на її останнє бажання вона почула, як хтось згадав його ім'я. Ліра підійшла ближче до групи людей, які розмовляли неподалік, удавши, ніби хоче пригоститися стравою з тарілки, що стояла на столі. Чоловік у пурпуровому вбранні єпископа говорив: — …Ні, я не думаю, що лорд Ізраель потривожить нас найближчим часом. — Де, ви сказали, його тримають? — Мені казали, у фортеці у Свольбарді. Його охороняють panserbjorne, ви знаєте, ведмеді в обладунках. Грізні створіння! Він не втече від них, хоч би прожив до тисячі років. І тому, я думаю, шлях вільний, майже вільний… — Останні експерименти підтвердили те, в чому я завжди був упевнений — цей Пил — випромінювання від темної речовини і… — Я чую зороастрійську єресь? — Те, що раніше було єрессю… — І якщо ми зможемо ізолювати темну речовину… — Свольбард, ви сказали? — Ведмеді в обладунках… — Облаткове братство… — Діти не страждають. Я впевнений у цьому… — Лорд Ізраель в тюрмі… Ліра почула достатньо.