Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Руки в нього тремтіли, і карти спурхнули йому з пальців. Вони розлетілись повсюди… але тільки дві лежали мастями догори. Білл подивився на них, потім звів очі на Майка. Майків погляд так і залишався застиглим на розлетілих гральних картах. Губи в нього розтягнулися, оголивши зуби.

Обидві карти мастями вгору були піковими тузами.

— Це неможливо, — промовив Майк. — Я лише щойно розпечатав цю колоду. Дивися, — він показав на відро для сміття біля гаражних дверей, і Білл побачив там целофанову обгортку. — Як в одній колоді може знайтися два пікових тузи?

Білл нахилився й підібрав обидва.

— Як так можна розпорошити по всій підлозі цілу колоду, і щоб тільки дві карти лягли горілиць? — запитав він. — Це навіть краще пита…

Він перевернув тузи, подивився, потім показав їх Майку. В одної карти сорочка була блакитна, в іншої — червона.

— Святий Боже, Майкі, у що ти нас уплутав?

— Що ти збираєшся зробити з цими двома? — запитав Майк закрижанілим голосом.

— Авжеж, приставити їх до діла, — відповів Білл і раптом почав сміятися. — Саме це від мене й очікується, хіба не так? Якщо для використання магії є певні передумови, ці передумови неминуче впоряджаються самі собою. Правильно?

Майк не відповів. Він дивився, як Білл нахиляється до заднього колеса Сілвера й прилаштовує там гральні карти. Руки в нього все ще тремтіли, тож це забрало якийсь час, але зрештою він з цим упорався, зробив один тугий вдих, затримав повітря і крутнув заднє колесо. У гаражній тиші карти гучною кулеметною чергою заторохкотіли об спиці.

— Ходімо, — тихо промовив Майк. — Ходімо в хату, Великий Білле. Я приготую нам чогось перекусити.

Знищивши бургери, вони тепер сиділи, курили, дивилися, як на задньому подвір'ї Майка з сутінок починає розгортатися темрява. Білл дістав своє портмоне, знайшов у ньому чиюсь бізнес-картку й написав на ній речення, яке труїло його відтоді, як він побачив Сілвера у вітрині "Уживаної Троянди, Уживаного Одягу". Потім показав Майку, котрий прочитав його уважно, зі стуленими губами.

— Для тебе в цьому є бодай якийсь сенс? — запитав Білл.

— Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє, — Майк кивнув. — Так, я знаю що це таке.

— Ну, тоді й мені розкажи. Чи ти й далі збираєшся годувати мене л-л-лайном про те, що я мушу з'ясувати все сам?

— Ні, — заперечив Майк, — у даному випадку, я гадаю, нормально буде тобі розповісти. Ця фраза походить ще з англійських часів. Це скоромовка, яка стала вправою для шепелявих і заїкуватих. Твоя мати примушувала тебе її вимовляти того літа. Улітку 1958 року. Ти зазвичай ходив і пошепки її бурмотів.

— Я так робив? — перепитав Білл, а потім, повільно, сам собі відповідаючи на запитання: — Таки робив.

— Мабуть, ти дуже хотів її обрадувати.

Білл, який раптом відчув, що може зараз заплакати, тільки кивнув. Він не довіряв своїй спроможності говорити.

— Ти з нею так і не впорався, — розповідав далі Майк. — Я це пам'ятаю. Ти старався, як той чорт, але бовкало в тебе все одно весь час плуталося.

— Але я її вимовив, — сказав Білл. — Принаймні раз.

— Коли?

Білл вгатив по пікніковому столику кулаком так, що аж заболіло.

— Не пам'ятаю я! — крикнув він. А потім понуро повторив це знову: — Я просто не пам'ятаю.

Розділ 12

Троє непроханих гостей

1

Через день після того, як зателефонував Майк Хенлон, Генрі Баверз став чути голоси. Вони говорили до нього цілий день. Деякий час Генрі здавалося, що вони йдуть із місяця. Увечері, коли він полов свої грядки, то поглянув угору й побачив на сірому сутінковому небі місяць, маленький і блідий. Місяць-привид.

Власне кажучи, саме тому Генрі вирішив, що до нього говорив місяць. Лише місяць-привид міг розмовляти примарними голосами — голосами його старих друзів або тих дітлахів, які колись гралися в Пустовищі. Були й інші голоси… чиїх власників він не наважувався називати привселюдно.

Віктор Кріс першим заговорив до нього з місяця: "Вони вертаються, Генрі. Усі вони, чуваче, усі вони вертаються в Деррі".

Потім із місяця (мабуть, із темного боку) озвався Ригайло Хаґґінс: "Ти єдиний, Генрі. Ти єдиний, хто лишився з нашої компанії. Ти мусиш їх покарати, за мене й Віка. Ти ж не дозволиш якійсь малечі утерти нам носи? А що, я колись поцілив м'яча аж у контору Трекерів, то Тоні Трекер сказав, що мій м'яч неодмінно би вилетів за межі стадіону "Янкі"".

Він полов далі, поглядав на місяць-привид, і невдовзі з'явився Фоґерті та відвісив йому такий потиличник, що Генрі впав обличчям у грядки.

— Ідьйоте, ти виполюєш горошок укупі з бур'янами.

Генрі підвівся, утираючи грязюку з обличчя та витрушуючи з волосся землю. Перед ним, випнувши вперед здоровенне черево, стояв Фоґерті, кремезний чоловік у білому піджаку та білих штанях. Наглядачам (яких у "Джуніпер Гілл" іще називали терапевтами) не дозволялося носити гумові палиці, тож деякі (а найгіршими серед них були Фоґерті, Адлер і Кунц) тримали в кишенях тубуси з четвертаками. Вони завжди били в одне й те саме місце — у потилицю. Не було такого правила, яке б забороняло носити з собою четвертаки. Вони не вважалися смертельною зброєю в "Джуніпер Гілл" — у закладі для душевнохворих, що знаходився недалеко від Сіднея, на околиці Огасти[597].

— Мені дуже шкода, містере Фоґерті, — сказав Генрі та широко всміхнувся, показуючи ряд нерівних жовтих зубів. Вони скидалися на шпилики паркану, що огороджує будинок із привидами. Зуби в Генрі почали випадати ще років у чотирнадцять.

— Атож, тобі шкода, — відповів Фоґерті, — і якщо я тебе знову за цим застукаю, Генрі, ти пошкодуєш іще більше.

— Слухаюсь, містере Фоґерті.

Фоґерті пішов геть, і на ґрунті Західного поля лишилися коричневі сліди від його чорних черевиків. Оскільки Фоґерті повернувся до нього спиною, Генрі отримав змогу крадькома роззирнутися. Щойно розійшлися хмари, пацієнтів повиганяли в поле на прополку — усіх, хто був у Синьому крилі. Там тримали таких, що колись вважалися дуже небезпечними, а потім стали помірно небезпечними. Власне кажучи, всі пацієнти "Джуніпер Гілл" зараховувалися до категорії "помірно небезпечних", адже це був заклад для божевільних злочинців. Генрі Баверз потрапив сюди пізньої осені 1958 року, коли його засудили за вбивство власного батька. Той рік видався врожайним на судові процеси над убивцями, ще б пак! Коли справа заходила про вбивства, 1958 рік тримав пальму першості.

Тільки от вони думали, що Генрі вбив не лише свого батька. Якби він убив лише батька, то провів би років двадцять у Державній психіатричній лікарні Огасти — в гамівній сорочці та під дією заспокійливих препаратів. Тож ні, не тільки батька, суд постановив, що Генрі вбив їх усіх, принаймні більшість.

Щойно оголосили вердикт, на першій шпальті "Ньюз" вийшла редакторська замітка під назвою "Кінець довгої ночі в Деррі". У ній згадувалися найбільш кричущі речові докази: знайдений у письмовому столі Генрі пояс, що належав зниклому Патріку Гокстеттеру, купа шкільних підручників, вилучених зі стінної шафи та виписаних на імена зниклих Риджиналда Хаґґінса та Віктора Кріса, знаних друзяк Баверза молодшого, а найогидніше з усього — під оббивкою матрацу знайшли жіночі трусики й за штампом пральні з'ясували, що вони належали покійній Вероніці Ґроґан.

У статті "Ньюз" стверджувалося, що саме Генрі Баверз був тим самим монстром, який тероризував Деррі навесні та восени 1958 року.

Тож на першій шпальті накладу від шостого грудня "Ньюз" повідомили про кінець довгої ночі міста Деррі, але навіть такий ідьйот, як Генрі, знав, що в Деррі ніч ніколи не закінчується.

Його діставали запитаннями, стискалися навкруги щільним колом, у нього тикали пальцями. Шеф поліції відвісив Генрі два ляпаси, а один детектив на ім'я Лоттман заїхав йому кулаком у живіт і порадив зізнаватися чимшвидше.

"Там, надворі, чекають люди, і вони дуже незадоволені, Генрі, — сказав цей Лоттман. — Давненько в Деррі нікого не лінчували, але це не значить, що більше такого не відбудеться".

Генрі розумів, що копи завели цю пісню не тому, що добропорядні містяни Деррі дійсно могли увірватися в поліцейський відділок, винести звідти Генрі та повісити на першій же яблуньці. Детективам просто кортіло закрити справи про криваві, жахливі вбивства, що сталися того року. І вони б іще довго торочили про народну помсту, але Генрі полегшив їм справу. Баверз усвідомив: вони просто хотіли, щоби він в усьому зізнався. Генрі був не проти. Після жахіть, побачених у каналізації, після того, що сталося з Ригайлом та Віктором, йому було байдуже до всього. Так, погодився він, я вбив свого батька. І то була правда. Так, він убив Віктора Кріса та Риджиналда Хаґґінса. І це також було правдою, принаймні, в тому сенсі, що він завів друзів у тунелі, де їх убили. Так, він убив Патріка. Так, і Вероніку. Погодився на одного — забирай решту. Неправда, але байдуже. Комусь треба було взяти на себе провину. Може, тому його пожаліли. А якби він усе заперечував…

Він знав, як до нього потрапив пояс Патріка. Одного квітневого дня Генрі виграв його в Гокстеттера, але пояс не підійшов, тож Баверз закинув його в шухляду. З книгами теж усе було зрозуміло — чорт забирай, вони завжди тусили разом. Їм було стільки ж діла до шкільних підручників чи завдань на літо, скільки бабакам до чечітки. Мабуть, у шафах покійних друзів Генрі валялася купа його власних книжок, і, мабуть, копи також про це знали.

Трусики… ні, він гадки не мав, як трусики Вероніки Ґроґан опинилися в його матраці.

Але йому здавалося, що він знає, хто… або що доклало до цього руку.

Краще про такі речі не говорити.

Краще прикинутись дурником і тримати язик за зубами.

Тож його направили до Огасти, а потім у 1979 році перевели в "Джуніпер Гілл". Тут він зажив неприємностей лише раз, бо спершу ніхто не розумів, яка в нього причина. Один хлопака спробував вимкнути нічник Генрі. То був світильник із лампочкою у формі Дональда Дака[598], що розмахував своєю маленькою безкозиркою. Дональд ставав на варту, коли сідало сонце. А коли світло гасло, до Генрі приходили істоти. Їх не спиняли ані замки на дверях, ані дротяна сітка. Вони просотувалися, мов туман. Істоти. Вони говорили й сміялися… а інколи хапали його своїми пазурами. Волохаті істоти, лисі істоти, безокі істоти.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: