Гамбіт конем (збірка) - Фолкнер Вільям
Лонні не вживав ніколи свого весла; у нього навіть човен був прив'язаний до того самого дерева, що й перемет, а весло залишалося коло хатини. Якби ти там коли побував, то весла б не побачив. А одначе той хлопець знайшов весло в човні.
І ЗАВТРА, І ПОЗАВТРА...
Окружним прокурором дядько Гевін був не завжди. Але від тих часів, коли він ще ним не був, минуло понад двадцять років, і тривали ті часи так недовго, що тільки старі люди про те пам'ятали, та й то не всі. Бо на ту пору він мав лиш одну судову справу.
Був він тоді молодий — мав двадцять вісім років,— усього рік, як закінчив юридичний відділ місцевого університету, куди вступив з дідової намови після повернення з Гарварда й Гейдельберга, а за цю справу взявся самохіть, попросивши в діда дозволу провадити її власноручно, і дід згодився, бо всі були певні: процес буде чистою формальністю.
Отож він вів цю справу. Навіть через багато років він твердив, що за всю свою кар'єру чи то приватного оборонця, чи то громадського обвинувача, крім цієї справи, він не програв жодної, в якій був би певний, що закон і справедливість на його боці. Власне, він не програв її: під час осінньої сесії присяжні не дійшли згоди, і процес відклали, а наступної, весняної сесії ухвалено виправдальний присуд — оскарженим був статечний заможний фермер, до того ж батько родини, на ймення Букрайт, з Французового Закруту, глухої околиці в південно-східному закутку округи; жертвою — хвальковитий розбишака, Бак Торп, як він сам назвався, чи Бак-Рикало, як прозивали його інші парубки, що він їх підкорив своїми кулаками за три роки перебування на Францу-зовому Закруті; безрідний цей чолов'яга з'явився нагло й не знати звідки, полюбляв скандали, гру в карти, гнав, як усі знали, нишком віскі і впіймався якось на шляху до Мемфіса з черідкою краденої худоби, негайно ж упізнаної власником. Бак Торп мав запродажну посвідку на ту худобу, але жодна душа в наших краях не чула імені людини, що підписала її.
А сама та історія була стара як світ і досить банальна: сімнадцятилітній сільській дівчині розпалили уяву хвастощі й молодецтво і мова, смілива й дотепна; батько — спробував навернути її на розум, та домігся не більшого, ніж звичайно домагаються батьки в таких випадках, отже, він удався до заборони, заказав і на поріг виходити, ну, і дівчина, звісно, втекла опівночі з дому; а о четвертій наступного ранку Букрайт розбудив Віла Ворнера, окружного мирового суддю й начальника поліції, віддав йому свого пістолета і сказав: "Арештуйте мене. Дві години тому я вбив Торпа". Сусіда, на імення Квік, перший, хто опинився на місці вбивства, знайшов Торпа з напівзведеним пістолетом у руці; а за тиждень після того, як у мемфіській газеті надруковано коротенький допис про пригоду, на Французовому Закруті об'явилась якась жінка, назвалася Торповою дружиною і, показавши шлюбне свідоцтво, зажадала грошей та власності, що залишились по небіжчикові.
Пригадую, всіх здивувало, що суд присяжних узагалі не відхилив позову; коли секретар його зачитав, у залі закладалися двадцять проти одного, що присяжні радитимуться хвилин десять, не більше. Прокурор навіть доручив вести справу одному із своїх помічників, а ознайомлення з доказами не забрало й години. Потім підвівся дядько Гевін, і я пам'ятаю, як він подивився на присяжних — на тих одинадцять фермерів та крамарів і на дванадцятого, що мав підкласти йому свиню,— то був також фермер, худий чоловічок із сивим рідким волоссям на голові, зовнішністю схожий на фермерів-горян, хирлявих та спрацьованих і заразом дивовижно витривалих: у п'ятдесят років вони здаються старими людьми, а далі час уже не має над ними влади. Дядько Гевін промовляв спокійно, майже монотонно: на кримінальних процесах ми звиклії до пафосу, але він його уникав, ось тільки слів добирав трохи не таких, як у пізніші літа. Із тутешніми мешканцями на той час він спілкувався усього лиш рік, одначе навіть тоді вже вмів промовляти так, що всі люди з нашого краю — негри, фермери з узгір'їв, багаті плантатори з рівнин — розуміли, про що йдеться.
— Всіх нас у цьому краю, на Півдні, змалку навчено кількох засад, і їх ми шануємо над усе. Серед них одна з перших — не найкраща, просто одна з перших,— що тільки життям можна заплатити за життя, відібране в когось іншого, що одна смерть — то лише напівдовершений вчинок.
Якщо так, то ми б могли порятувати життя обом, стримавши обвинуваченого тієї ночі, поки він ще не вийшов зі свого дому; ми б могли врятувати принаймні одного з них, хоч би й довелося збавити життя обвинуваченому, щоб його стримати. Тільки ми не дізналися вчасно. І я, власне, про це веду мову — не про забитого та його вдачу і не про моральну оцінку його вчинку; не про самооборону, не про те, чи мав обвинувачений право аж збавляти комусь життя, я веду мову про всіх нас, іще живих, і про те, чого ми не знаємо, про всіхчнас, людських істот, а ми ж таки в глибині душі хочемо чинити по правді й не хочемо кривдити інших; ми блукаємо в хаосі людських пристрастей, почуттів і переконань, що їх ми собі не вибирали, і мірою сил своїх намагаємося в злагоді з ними чи всупереч їм чинити якнайкраще. Ось цей обвинувачений, теж людська істота з таким самим хаосом пристрастей, інстинктів та переконань, опинився перед проблемою, як зарадити неминучому лихові своєї дитини; вона ж бо в нерозважливому шаленстві юності — знову цей самий одвічний хаос, що його попри свою волю вона також дістала в спадок,— нездатна була себе вберегти; і ні в кого не просячи допомоги, розв'язав цю проблему, як підказували йому вдача й сумління, і далі не відступався від своєї ухвали й свого вчинку.
Він сів. Помічник прокурора лише підвівсь, уклонився присяжним і сів знову. Присяжні вийшли, а ми навіть не виходили із зали. Суддя і той не пішов. І я пригадую собі, як в залі протягло зітхнули і щось невловне цромайнуло між присутніми, коли годинникова стрілка над лавою присяжних пересунулася за десятихвилинну поділку, і, пізніше, коли вона пересунулася за півгодинну поділку, а суддя підкликав бей-ліфа і зашепотів йому щось, і той вийшов, і вернувся, пошепки сказав щось судді, і суддя звівся і, вдаривши своїм молотком, оголосив перерву.
Я поквапом збігав додому, пообідав і знову поспішив до міста. В конторі було порожньо. Нащо вже дідусь любив подрімати після обіду, байдуже, чи хто з присяжних доходив згоди з рештою, чи ні, а й той повернувся перший; коли минула третя година, все місто вже знало, що суд присяжних виправдав би дядькові Гевіну обвинуваченого, якби не один чоловік з-посеред дванадцяти; а потім хутко ввійшов дядько Гевін, і дідусь сказав:
— Ну, Гевіне, добре що хоч ти вчасно замовк і в повітрі зависла ухвала присяжних, а не твій клієнт.
— Ваша правда, сер,— відказав дядько Гевін, дивлячись на мене своїми ясними очима; обличчя він мав тонке, жваве, буйне волосся вже тоді бралося в нього сивиною.— Ходи-но сюди, хлопче,— звернувся він.— Ти мені потрібен на хвилинку.
— Попроси в судді Фрейзера, хай дозволить тобі взяти свою промову назад і нехай Чарлі підготує тобі нову,— кинув дідусь. Але ми були вже за дверима, на сходах, дядько Гевін зупинився на півдорозі вниз, так що ми стояли наче й справді між небом і землею, і його рука лягла мені на плече, а очі були ясніші і дивились пильніше, ніж коли.
— Не годиться так чинити,— сказав він.— Але щоб відстояти справедливість, часто доводиться вдаватись до не дуже пристойних засобів. Засідання присяжних перенесли до тильної кімнати в пансіонаті місіс Раунсвел. Саме проти цієї кімнати росте шовковиця. Якби ти скрався на подвір'я за пансіонатом, щоб ніхто тебе не бачив, і обережно виліз на дерево...
Ніхто не побачив мене. Зате я міг крізь тріпотливе шовковичне листя заглядати в кімнату, а заразом і наслухати: дев'ять роздратованих, збуджених чоловіків порозвалювались на стільцях у глибині кімнати; містер Голенд, голова, і ще один добродій стояли перед стільцем, на якому сидів маленький, спрацьований висхлий горянин. Його звали Фентрі. Я пам'ятав імена їх усіх, бо дядько Гевін казав: "Коли в нашому краю хтось хоче зробити кар/єру юриста або ^полі-тика, йому не треба красномовства чи бодай розуму; треба лиш мати несхибну пам'ять на імена". Але прізвище того чоловіка я запам'ятав би й так, бо то був Стоунвол Джексон — Стоунвол" Джексон Фентрі.
— Отже, він, по-вашому, не втікав із сімнадцятилітньою дочкою Букрайта? — запитав містер Голенд.— По-вашому, його не знайдено з пістолетом у руці? По-вашому, ледве його поховали, не об'явилася та жінка й не довела, що вона йому дружина? По-вашому, він не був лобурякою, гірше того — чоловіком небезпечним, таким, що його як не Букрайт, то хтось інший рано чи пізно мусив би порішити, і Букрайтові просто не поталанило?
— Все це так,— потвердив Фентрі.
— Чого ж ви тоді хочете? — допитувався містер Голенд.— Чого ж ви хочете?
— Нічого не можу вдіяти,— відказав Фентрі.— Я не голосуватиму за Букрайтове звільнення.
І таки не голосував. Цього ж дня суддя Фрейзер розпустив присяжних і відклав справу до весняної сесії, а наступного ранку я ще не скінчив і снідання, як заявився дядько Гевін.
— Скажи матері, що, може, ми їдемо на цілу ніч,— попередив він.— Скажи, я обіцяю: зі мною тебе не підстрелять, і гадюка не вкусить, та й не обіп'єшся содовою водою... Бо мені треба знати,— додав він.
Ми звернули з північно-східної дороги, і мчали тепер швидко, і очі йому ясніли, не спантеличені, а тільки зосереджені та завзяті.
— Він народився, виріс і весь свій вік звікував тут, на другому кінці округи, за тридцять миль від Французового Закруту. Він під присягою посвідчив, що Букрайта зроду не бачив, а по ньому знати, що за тяжкою працею йому не було коли й брехати навчитись. Я навіть сумніваюся, чи він узагалі чув раніше Букрайтове ім'я.
Ми їхали мало не до полудня. Поминули багату родючу рівнину й опинилися тепер серед гір між сосен та папороті, між латками неродючої, вбогої землі на схилах, порослих щуплою кукурудзою й бавовником, що якось із бідою трималися на світі, як і ті люди, що їх ця земля живила й одягала. Дороги перед нами не можна було назвати навіть путівцями,— такі вони були покручені й вузькі, поорані коліями й піскуваті, що машина половину відстані їхала на другій швидкості.
