Менсфiлд-парк - Остін Джейн
А містер Рашворт не приїхав, і образа її чимдалі зростала, а вона навіть не мала змоги утішитися, показавши, як то бувало, свою владу над ним; вона могла тільки надутися на матір, тітку і кузину і, наскільки можливо, своєю бундючністю зіпсувати їм обід і десерт.
Між десятою та одинадцятою годинами Едмунд і Джулія увійшли до вітальні, бадьорі від вечірнього повітря, сяючі та веселі, — повна протилежність трьом леді, які їх зустріли; Марія ледве підвела очі від книги, леді Бертрам дрімала, і навіть місіс Норріс, роздратована поганим настроєм племінниці, лише задала їм два-три питання про обід, на які ще й не одразу отримала відповідь, і нібито заприсяглася зберігати мовчання. Кілька хвилин брат і сестра надто захоплено вихваляли красу зоряної ночі, аби подумати про що-небудь інше, окрім власних вражень; але під час першої ж паузи Едмунд озирнувся довкола і спитав:
— А де ж Фанні? Вже пішла спати?
— Ні, чи, може, я просто цього не знаю, — відповіла місіс Норріс. — Вона щойно була поруч.
Ніжний голосок, що забринів з іншого кінця просторої кімнати, вказав їм, де була Фанні; вона сиділа на канапі. Місіс Норріс одразу ж накинулася на неї з докорами.
— Це справжнісіньке неподобство, Фанні, отак розсиджуватися цілими днями на канапі! Чому ти не підійдеш, не сядеш тут і не знайдеш собі якесь заняття, як ми? Якщо в тебе нема роботи, я можу дати тобі щось із кошика для бідних. Там є новий коленкор, його принесли минулого тижня, і до нього ще ніхто не торкався. Я думала, мене простріл вдарить, — так я з ним наморочилася, поки кроїла. Тобі слід навчитися думати про інших. Затям, дуже це негарно для молодої дівчини — вилежуватися на канапі.
Вона ще й половини не проказала, а Фанні вже повернулася на своє місце біля столу і знову взялася до шиття; і Джулія, що перебувала в якнайліпшому гуморі після усіх веселощів того дня, вирішила відновити справедливість, зауваживши:
— Мушу сказати вам, тітонько, що Фанні вилежується на канапі менше, ніж будь-хто у цім домі.
— Фанні, — мовив Едмунд, уважно подивившись на неї, — мабуть, у тебе болить голова.
Вона не могла заперечувати, але сказала, що болить не дуже.
— Щось мені не віриться, — сказав він. — Я надто добре знаю оцей твій погляд. І давно це почалося?
— Перед обідом. Та це нічого, це просто від спеки.
— Ти виходила надвір у спеку?
— Виходила? Ну звісно ж, — сказала місіс Норріс. — А ти б хотів, щоб вона в такий чудовий день сиділа вдома? І хіба ж ми всі не виходили? Навіть твоя матуся пробула надворі більше години.
— Так, справді, Едмунде, — втрутилася її світлість, що повністю прокинулася, лише коли місіс Норріс почала сварити Фанні. — Я була надворі годину, не менше. Три чверті години я просиділа у квітнику, поки Фанні зрізала троянди, і дуже там було приємно, можеш мені повірити; тільки страшна задуха. Альтанка стоїть у затінку, але, знаєш, я просто вжахнулася, коли настав час іти додому.
— Фанні зрізала троянди?
— Так, і боюся, цього року це вже останні. Бідолашне дитя! Їй було справді жарко, але ж троянди уже зовсім розквітли, — більше чекати нема куди.
— Авжеж, нічого не можна було вдіяти, — докинула місіс Норріс, уже лагідніше. — Я оце думаю, сестро, може, саме тоді в неї заболіла голова. Звичайно ж, заболить, коли постоїш отак зігнувшись, та ще й на сонці! Але я гадаю, до завтра все минеться. А ти дай їй понюхати ароматичного оцту; завжди я забуваю наповнити свою пляшечку.
— Оцет у неї, — мовила леді Бертрам, — він був у неї ще тоді, як вона вдруге повернулася з твого дому.
— Що? — вигукнув Едмунд. — То вона не тільки зрізала троянди, а ще й ходила у таку спеку через парк, до вашого дому, — ходила двічі, мем? Не дивно, що в неї болить голова.
Місіс Норріс розмовляла з Джулією і не почула його слів.
— Я боялася, що для неї це забагато, — мовила леді Бертрам, — та коли троянди були зібрані, твоя тітонька схотіла взяти їх собі, і тоді, розумієш, треба ж було їх віднести.
– І троянд було так багато, що довелося ходити двічі?
— Ні, але їх треба було покласти у вільній кімнаті просушити; і, на жаль, Фанні забула замкнути двері і принести ключа, тому їй довелося іти знову.
Едмунд підвівся і заходив по кімнаті.
– І цього не можна було доручити нікому, крім Фанні? Слово честі, мадам, ви вчинили дуже нерозумно.
— От лишень не знаю, як можна було вчинити розумніше! — закричала місіс Норріс, більше не в змозі лишатися глухою, — хіба що мені самій піти? Але ж не можу я розірватись; саме тієї миті я розмовляла з містером Гріном про корівницю твоєї матусі — це вона мене попросила, — і обіцяла Джонові Груму написати до місіс Джеферіс про його сина; він, сердега, уже півгодини чекав на мене! Гадаю, ніхто не може мене звинуватити в тому, що я хоч коли-небудь дбаю про себе; але ж, справді, не можу я робити все одразу! А що Фанні заради мене пройшлася до мого будинку — тут хіба що якихось чверть милі, і не думаю, що нерозумно було її посилати. Як часто я ходжу туди й назад тричі на день, і рано-вранці, і пізно ввечері, та в будь-яку погоду, — і ніколи не скаржуся!
— Я б хотів, щоб Фанні була хоч наполовину така міцна, як ви, мем.
— А якби Фанні не лінувалася більше ходити, вона б і не була така квола. Вона вже давно не їздила верхи, а я впевнена, що коли вона не їздить, їй слід ходити пішки. Якби вона перед тим їздила, я б не стала її посилати. Та я гадала, це лише піде їй на користь, після того як вона, зігнувшись, збирала троянди; ніщо так не знімає втоми, як піша прогулянка. І, хоч сонце й припікало, спека була не така вже страшна. Між нами кажучи, Едмунде, — і вона багатозначно кивнула на його матір, — найдужче їй зашкодили оті троянди і те, що вона ходила по квітнику.
— Боюся, це справді так, — мовила більш прямодушна леді Бертрам, дослухавшись до їхньої розмови. — Боюся, виною всьому той квітник; така спека просто вбити може. Я сама ледве її витримала. Сиділа і кликала мопса, щоб він не бігав по квітах; і дуже це було тяжко.
Едмунд більш нічого не став говорити ні одній, ні другій; але, непомітно ступивши до столу, де ще стояла неприбрана таця з обідом, він приніс Фанні склянку мадери і примусив її випити майже до дна. Вона й хотіла б відмовитись, але від сліз, викликаних сум'яттям почуттів, пити їй було легше, ніж розмовляти.
Розлючений на матір із тіткою, Едмунд ще більше сердився на самого себе. Він забув про Фанні, і це було гірше всього того, що зробили вони. Якби про неї подбали як слід, з нею б не трапилось нічого поганого; але вона чотири дні лишалася без товариства, без прогулянок, не маючи жодної змоги уникнути того, що вимагали від неї обидві нерозумні тітоньки. Йому було соромно думати, що всі ці чотири дні вона не могла їздити верхи, і він твердо вирішив, що, хоч як йому буде прикро позбавити міс Кроуфорд такої втіхи, подібне не повториться більше ніколи.
Фанні лягла в ліжко така ж засмучена, як у свій перший вечір в Менсфілд-парку. Вона почувалася зле, і причину слід було шукати передусім у її душевному стані; адже кілька днів вона відчувала себе покинутою і намагалася побороти своє роздратування та заздрість. Коли вона лежала на канапі, куди її привело бажання лишатися непомітною для всіх, душевний біль мучив її набагато сильніше від головного; а через несподівану зміну, спричинену добротою Едмунда, вона ледве змогла опанувати себе.
Розділ восьмий
Фанні вже наступного дня поновила свої кінні прогулянки; і, оскільки ранок був чудовий — напоєний свіжістю, не такий спекотний, як останнім часом, — Едмунд повірив, що незабаром до неї повернеться здоров'я та душевний спокій. Поки її не було вдома, приїхав містер Рашворт — він супроводжував свою матір, яка вирішила вшанувати мешканців Менсфілд-парку своїм візитом і, зокрема, скористатися запрошенням відвідати Созертон, оскільки план, вироблений два тижні тому, досі не було виконано через її тимчасову відсутність. Тітонька Норріс і її племінниці щиро зраділи поновленню наміру, і один із найближчих днів було призначено для поїздки, за умови, що містер Кроуфорд не буде зайнятий; обидві юні леді не забули поставити цю умову, і, хоч місіс Норріс ладна була поручитися за містера Кроуфорда, вони не схвалили її сміливого припущення і не хотіли ризикувати; так зрештою містер Рашворт з натяку міс Бертрам зрозумів, що йому слід негайно вирушити до пасторату, зустрітися з містером Кроуфордом і запитати в нього, чи має він намір їхати в середу.
Ще до його повернення прийшли місіс Грант і міс Кроуфорд. Вони вже встигли трохи погуляти, та, обравши інший шлях до садиби, не зустріли містера Рашворта, однак запевняли, що містер Рашворт застане містера Кроуфорда вдома. Звісно, знову зайшла розмова про Созертон. Важко було навіть уявити, щоб можна було говорити про щось інше, оскільки місіс Норріс була просто у захваті від майбутньої поїздки, а місіс Рашворт, нудно-люб'язна, надміру балакуча та пихата жінка, здатна думати лише про те, що стосувалося її самої та її сина, не відступалася від леді Бертрам, переконуючи її поїхати разом з усіма. Леді Бертрам не погоджувалася, але млявий тон її відмови змушував місіс Рашворт вважати, що насправді вона хоче поїхати, аж поки багатослівне і галасливе втручання місіс Норріс не допомогло їй зрозуміти, як воно є насправді.
— Для моєї сестри це нелегка подорож, запевняю вас, це для неї справді дуже важко, люба місіс Рашворт. Розумієте, десять миль туди, десять назад. Цього разу ви маєте вибачити мою сестру і вдовольнитися присутністю двох наших любих дівчаток і мене. Созертон — єдине місце, куди вона хотіла б поїхати, дарма що це така далечінь; але це справді неможливо. З нею залишиться Фанні Прайс, і все буде добре; а щодо Едмунда, оскільки його тут немає, щоб говорити самому, я відповім за нього: він радо приєднається до всієї компанії. Він, знаєте, може й верхи поїхати.
Місіс Рашворт, хоч-не-хоч погодившись із тим, що леді Бертрам залишиться вдома, могла тільки висловити свій жаль з цього приводу. "Дуже прикро, що її світлості не буде з нами; і, звичайно, мені було б також приємно бачити у своєму домі цю юну леді, міс Прайс, адже вона ще не була в Созертоні, і шкода, що вона його не побачить".
— Ви дуже добрі, ви істинна доброта, моя люба, — вигукнула місіс Норріс, — але стосовно Фанні, то в неї буде ще безліч можливостей побачити Созертон.
