Пікнік на узбіччі - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
Перед "Метропо-лем", як завжди, блищав нікелем і лаком різноколірний стрій машин, лакеї в малинових куртках тягнули в під'їзд валізи, якісь іноземного вигляду солідні люди групками по двоє, по троє теревенили, димлячи сигарами, на мармурових сходах. Редрік вирішив поки не заходити туди. Він влаштувався під тентом маленького кафе на іншому боці вулиці, попросив кави й закурив. За два кроки від нього сиділи за столиком трійко чинів міжнародної поліції в цивільному, вони мовчки і поквапно заправлялися смаженими сосисками по-хармонтськи і пили темне пиво з високих скляних бокалів. По інший бік, кроків за десять, якийсь сержант похмуро жер смажену картоплю, затиснувши виделку в кулаці. Голуба каска стояла догори дном на підлозі біля його стільця, ремінь з кобурою висів на спинці. Більше у кафе відвідувачів не було. Офіціантка, незнайома літня жінка, стояла осторонь і час від часу позіхала, делікатно прикриваючи долонею розмальований рот. Була за двадцять дев'ята.
Редрік побачив, як із готельного під'їзду вийшов Річард Нунан, жуючи на ходу й насуваючи на голову м'якого капелюха. Він бадьоро зсипався по сходах — маленький, товстенький, рожевий, весь такий щасливий, ласкавий, свіжовимитий, абсолютно впевнений, що день не принесе йому ніяких неприємностей. Він помахав комусь рукою, перекинув згорнутий плащ через праве плече і підійшов до свого "пежо". "Пежо" в Діка був теж округлий, куценький, свіжовимитий і теж начебто впевнений, що ніякі неприємності йому не загрожують.
Прикрившись долонею, Редрік дивився, як Нунан заклопотано і діловито влаштовується на передньому сидінні за кермом, щось перекладає з переднього сидіння на заднє, нахиляється по щось, поправляє дзеркальце заднього огляду. Потім "пежо" фиркнув голубуватим димком, бібікнув на якогось африканця в бурнусі і бадьоро викотився на вулицю. Судячи з усього, Нунан прямував в Інститут, а отже, мав обігнути фонтан і проїхати повз кафе. Підводитись і йти було вже пізно, тому Редрік тільки зовсім закрив обличчя долонею і згорбився над своїм горнятком. Однак це не допомогло. "Пежо" пробібікав понад самим вухом, заскрипіли гальма, і бадьорий Нунанів голос гукнув:
— Е! Шухарт! Ред!
Вилаявшись про себе, Редрік підвів голову. Нунан уже йшов до нього, на ходу простягаючи руку. Нунан привітно сяяв.
— Ти що тут робиш у таку рань? — спитав він підійшовши. — Дякую, мамуню, — кинув він офіціантці. — Нічого не треба... — І знову до Редріка: — Сто років тебе не бачив. Де пропадаєш? Чим займаєшся?
— Та так... — неохоче сказав Редрік. — Більше дрібницями.
Він дивився, як Нунан зі звичною клопітливістю і ґрунтовністю влаштовується на стільці навпроти, відсуває пухкими ручками склянку із серветками в один бік, тарілку з-під сандвічів — в інший, і слухав, як Нунан приязно теревенить.
— Вигляд у тебе якийсь здохлий — недосипаєш, чи що? Я, знаєш, останнім часом також замотався з цією новою автоматикою, але спати — ні, брате, сон для мене найперше, провалися вона, ця автоматика... — Він раптом огледівся. — Пардон, може, ти чекаєш кого-небудь? Я не завадив?
— Та ні... — мляво сказав Редрік. — Просто час є, дай, гадаю, кави хоч поп'ю.
— Ну, я тебе надовго не затримаю, — сказав Дік і подивився на годинник. — Слухай, Реде, облиш ти свій дріб'язок, повертайся в Інститут. Ти ж знаєш, там тебе у будь-який момент візьмуть. Хочеш, знову до росіянина, прибув недавно?
Редрік похитав головою.
— Ні, — сказав він. — Другий Кирило на світ ще не народився... Та й нема що мені робити у вашому Інституті. У вас там тепер усе автоматика, роботи в Зону ходять, преміальні, треба розуміти, теж роботи отримують... А лаборантські гроші — мені їх навіть на тютюн не вистачить.
— Перестань, усе це можна було би влаштувати, — заперечив Нунан.
— А я не люблю, коли для мене влаштовують, — сказав Редрік. — Зроду я сам влаштовувався і надалі хочу сам.
— Гордий ти став, — промовив Нунан з осудом.
— Нічого я не гордий. Гроші я не люблю рахувати, от що.
— Ну що ж, твоя правда, — сказав Нунан розгублено. Він байдуже подивився на Редріків портфель на стільці поряд, потер пальцем срібну пластинку з вигравійованими на ній слов'янськими літерами. — Все правильно: гроші потрібні людині для того, щоб ніколи про них не думати... Кирило подарував? — запитав він, киваючи на портфель.
— У спадок дістався, — сказав Редрік. — Чого це тебе в "Борж-чі" не видно останнім часом?
— Припустимо, це тебе не видно, — заперечив Нунан. — Я там майже щодня обідаю, тут у "Метрополі" за кожну котлету так луплять... Слухай, — сказав він раптом, — а як у тебе зараз із грішми?
— Позичити в мене хочеш? — запитав Редрік.
— Ні, навпаки.
— Мені позичити, значить...
— Є робота, — сказав Нунан.
— О Господи! — сказав Редрік. — І ти туди ж!
— А хто ще? — відразу перепитав Нунан.
— Та багато вас таких... роботодавців.
Нунан, начебто тільки зараз зрозумівши його, розсміявся:
— Та ні, це не за твоїм основним фахом.
— А за чиїм?
Нунан знов подивився на годинник.
— От що, — сказав він, підводячись. — Приходи сьогодні у "Боржч" під обід, годину на другу. Поговоримо.
— На другу я можу не встигнути, — сказав Редрік.
— Тоді ввечері, годину на шосту. Згода?
— Побачимо, — сказав Редрік і теж поглянув на годинник. Була за п'ять дев'ята.
Нунан дав па-па і покотився до свого "пежо". Редрік провів його очима, підкликав офіціантку, попросив пачку "Лакі страйк", розплатився і, взявши портфель, неквапно пішов через вулицю до готелю. Сонце вже добряче припікало, вулиця швидко наповнювалась вологою задухою, і Редрік відчув печіння під повіками. Він міцно замружився, жалкуючи, що бракнуло часу поспати бодай годинку перед важливою справою. І тут на нього накотило.
Такого з ним ще ніколи не бувало поза Зоною, та й у Зоні траплялося всього разів два чи три. Він раптом наче потрапив до іншого світу. Мільйони запахів разом ринули на нього — різких, солодких, металевих, лагідних, небезпечних, тривожних, величезних, наче будинки, крихітних, наче пилинки, грубих, наче каменюки, тонких і складних, наче годинникові механізми. Повітря зробилося твердим, у ньому з'явилися грані, поверхні, куги, немовби простір заповнився величезними шерехатими кулями, слизькими пірамідами, велетенськими колючими кристалами, і через усе це доводилось протискатися, як уві сні через темну крамницю лахмітника, захаращену старовинними потворними меблями... Це тривало якусь мить. Він розплющив очі, і все зникло. Це був не інший світ — це колишній знайомий світ повернувся до нього іншою, невідомою стороною, сторона ця відкрилася йому на мить і знову закрилася наглухо, перш ніж він устиг проаналізувати...
Над вухом гаркнув роздратований сигнал, Редрік прискорив кроки, потім побіг і зупинився тільки біля стіни "Метрополю". Серце гупало шалено, він поставив портфель на асфальт, квапливо розірвав пачку сигарет, закурив. Він глибоко затягувався, відпочиваючи, ніби після бійки, і черговий полісмен зупинився поряд і запитав його стурбовано:
— Вам допомогти, містере?
— Н-ні, — витиснув із себе Редрік і прокашлявся. — Душно...
— Може, провести вас?
Редрік нахилився і підняв портфель.
— Усе, — сказав він. — Усе гаразд, приятелю. Дякую.
Він швидко рушив до під'їзду, піднявся сходами і ввійшов у вестибюль. Тут було прохолодно, похмуро, лунко. Треба було би посидіти в одному з цих величезних шкіряних крісел, очуняти, відсапатися, але він уже й без цього запізнювався. Він дозволив собі тільки докурити до кінця сигарету, роздивляючись із-під напівопущених повік людей, котрі товклись у вестибюлі. Кістлявий був уже тут як тут — із роздратованим виглядом порпався в журналах біля газетної стійки. Редрік жбурнув недопалок в урну й увійшов у кабіну ліфта.
Він не встиг зачинити двері, і разом з ним втиснулися: якийсь дебелий товстун із астматичним диханням, добряче напарфумлена панянка з похмурим хлопчиком, що жував шоколад, і широченна стара з погано виголеним підборіддям. Редріка затисли в кут. Він заплющив очі, щоби не бачити хлопчика, в якого підборіддям текла шоколадна слина, але личко було свіже, чисте, без жодної волосинки... не бачити його мамуню, мізерний бюст якої прикрашало намисто з великих "чорних бризок", оправлених у срібло... і не бачити вибалушених склеротичних білків товстуна і страхітливих бородавок на набряклому рилі старої. Товстун спробував закурити, але стара напосілася на нього, і це тривало до п'ятого поверху, де вона викотилася, і щойно вона викотилася, товстун усе-таки закурив з таким виглядом, наче він оборонив свої громадянські свободи, і відразу почав кашляти і задихатися, сипіти, хрипіти, по-верблюдячому витягуючи губи і штовхаючи Редріка в бік болісно відчепіреним ліктем...
На восьмому поверсі Редрік вийшов і, щоби хоч трохи розрядитися, гучно, старанно виголосив:
— В душу твою неголену, карго, стара ти лярво, кашлюком смердючим, напівздохлим в бога трахнута, разом зі шмаркачем заслиненим, шоколадним...
Потім він рушив по м'якому килиму вздовж коридору, осяяного затишним світлом прихованих ламп. Тут пахло дорогим тютюном, паризькими парфумами, блискучою натуральною шкірою туго набитих гаманців, дорогими панянками по п'ятсот монет за ніч, масивними золотими портсигарами — всією цією бридкою пліснявою, що наросла на Зоні, пила від Зони, жерла, хапала, жиріла від Зони, і на все їй було наплювати, і особливо їй було наплювати на те, що буде потім, коли вона нажереться, нахапає вдосталь, а все, що було в Зоні, опиниться ззовні й осяде у світі. Редрік без стуку штовхнув двері номера вісімсот сімдесят чотири.
Хрипатий, сидячи на столі біля вікна, чаклував над сигарою. Він був ще в піжамі, з мокрим ріденьким волоссям, утім, ретельно зачесаним на проділ, хворобливе одутле обличчя було гладенько виголене.
— Ага, — промовив він, не підіймаючи очей. — Точність — ґречність королів. Добридень, мій хлопчику!
Він закінчив відстригати в сигари кінчик, узяв її двома руками, підніс до вусів і поводив носом уздовж неї взад і вперед.
— А де ж наш старий добрий Барбридж? — запитав він і звів очі.
Очі в нього були прозорі, голубі, ангельські.
Редрік поставив портфель на диван, сів і дістав сигарети.
— Барбридж не прийде, — сказав він.
— Старий добрий Барбридж, — проказав Хрипатий, узяв сигару двома пальцями й обережно підніс її до рота.