Тев'є-молочар - Шолом-Алейхем

Зустрічає мене Ефраїм у Бойберику і зупиняє:

— Пробачте, реб Тев'є,— каже,— мені треба вам дещо сказати.

— Будь ласка, аби щось приємне,— кажу і зупиняю коняку.

— У вас,— каже він,— реб Тев'є, є дочка.

— У мене,— кажу,— їх семеро, дай їм боже здоров'я.

— Знаю,— каже він,— що у вас їх семеро; у мене теж семеро.

— Отже,— кажу я,— ми разом маємо, виходить, чотирнадцять.

— Облишмо жарти,— каже він.— Справа, реб Тев'є, така: я ж, як вам відомо, шадхен і маю,— каже він,— для вас жениха. Але жениха — з женихів жених, таки перший сорт!

— А саме,— кажу,— що у вас зветься з женихів жених, перший сорт? Якщо,— кажу,— Кравчук, або шевчук, чи якийсь учитель,— кажу,— то він може сидіти в себе і не рипатись, а я "щастя і спасіння матиму",— свою рівню знайду собі "в іншому місці"20, як у талмуді сказано...

— Е,— каже він,— реб Тев'є, ви вже починаєте з своїм талмудом? Щоб з вами,— каже,— розмовляти, треба добре підперезатись! Ви засипаєте цілий світ притчами з талмуда. Вислухайте краще,— каже він,— якого нареченого дозволяє собі шадхен Ефраїм запропонувати вам. Ви тільки слухайте і мовчіть.

Так звертається до мене Ефраїм і перелічує, що то за один. Що мені вам сказати? Таки щось казкове. По-перше, походження — дуже гарного роду, дитина порядних батьків, каже вія, неабихто. А це, треба вам знати, для мене головне. Бо я сам теж неабихто,— у мене в родині є різні, як то кажуть: "Перисті, рябі і червоні",— є прості люди, є ремісники, є й хазяїни. Крім того, він ще й вчена людина, розуміється на святому письмі. А це для мене, напевне, багато важить, бо неуків я ненавиджу. Для мене невіглас у тисячу разів гірший за бузувіра. Можете собі порушувати звичаї, сидіти без шапки і навіть ходити на руках униз головою та догори ногами, але якщо знаєте, що в Біблії сказано, то ви мені до душі. Отакий дивак Тев'є.

— А ще,— каже Ефраїм,— він багатій, повні кишені золота, виїздить у кареті, на баских конях, аж іскри крешуть копитами.

"Що ж,— міркую собі,— це теж не великий недолік. Ніж із злидарем, краще вже породичатися з багатієм, як то кажуть: "Личать Ізраїлеві злидні",— навіть бог не любить злидарів. Ось доказ: якби Господь любив злидаря, то злидар не був би злидарем".

— Ну, послухаємо далі,— кажу я.

— Далі,— каже Ефраїм,— він хоче з вами породичатись, аж просто вмирає, тобто не за вами вмирає, а за вашою дочкою. Він хоче мати гарну жінку...

— Он як,— кажу.— Хай собі вмирає. Хто він такий, оце ваше золото? Парубок? Вдівець? Розведений? Чорт, біс?

— Він парубок,— каже Ефраїм,— хоч немолодого віку, але ще парубок.

— Яке ж,— кажу,— його святе ім'я?

Цього він не хоче мені сказати, хоч убий його.

— Приведіть її,— каже,— до Бойберика, і я вам тоді скажу.

— Що ви верзете! — кажу.— Сюди її привести! Приводять,— кажу,— коней на ярмарок або корову на продаж.

Одним словом, шадхени, самі знаєте, можуть забити баки навіть глухому. Зійшлися на тому, що, бог дасть, після суботи я привезу її до Бойберика! І різні солодкі, радісні думки снуються в голові, і я вже уявляю собі мою Годл, як вона їде в кареті, запряженій баскими кіньми, і люди заздрять мені, не так на карету з кіньми, як на послуги, які я роблю людям з ласки моєї дочки-багатійки, допомагаю зубожілим позичками — кому двадцять, кому п'ятдесят, а кому й сотню,— як то кажуть: у сусіда теж душа не з лопуцька... Так міркую я собі, їдучи присмерком назад додому, підхвиськую конячку і веду з нею розмову кінською мовою: "Коню мій,— кажу я їй,— вйо! Ану, воруши ногами трохи швидше, тоді одержиш свою порцію вівса, бо "як немає муки — нема і науки",— написано у нас в книгах, тобто не підмажеш, не поїдеш...

І так розмовляючи з своєю конячкою, бачу раптом: з лісу суне парочка, двоє людей, з усього видно — чоловік і жінка. Ідуть вони, близенько притулившись одне до одного, і розмовляють якось дуже запально. "Хто б це міг сюди завітати не знати чого? — міркую собі і придивляюсь крізь багряне проміння сонця.— Я б міг заприсягтися, що це Перчик. З ким же він іде, цей шибеник, так пізно? — Я затулив очі від сонця рукою і вдивляюсь ще пильніше.— Хто ж та жінка? Ой, здається, Годл! Авжеж, вона, слово честі!.. Он як! Оце тому вони так завзято вивчали граматики, читали книжки?! Ой Тев'є, і дурний же ти!" — так міркую собі, зупиняю коняку і озиваюсь до моєї парочки:

— Добривечір вам,— кажу.— Що чувати про війну? Як це ви потрапили раптом сюди? Кого ви тут виглядаєте? Вчорашній день?..

Зачувши таке привітання, моя парочка стала, як то кажуть, "не на небі і не на землі",— себто ні в сих ні в тих, зніяковіли і зашарілись трохи. Простоявши так кілька хвилин мовчки, вони опускають очі додолу, потім починають дивитися на мене, я на них, вони обоє одне на одного.

— Ну,— кажу,— ви чогось оглядаєте мене, неначе дуже давно мене не бачили. Я, здається мені, той самий Тев'є, що й був, не змінився і на волосинку.

Так кажу я їм трохи ображено, трохи жартома. Озивається до мене дочка моя Годл і червоніє при цьому ще більше:

— Тату, нас треба поздоровити, побажати нам мазл-тов...

— Мазл-тов вам,— кажу,— бажаю щастя. В чому річ? Ви знайшли скарб у лісі? Чи ви щойно врятувалися від великої небезпеки?

— Нам треба,— каже Перчик,— побажати мазл-тов, бо ми наречені.

— Як то,— кажу,— ви наречені?

— Не знаєте,— каже він,— що таке наречені? Наречені означає,— каже він,— що я — її жених, а вона — моя наречена.

Так каже Перчик і дивиться мені, уявіть собі, просто в вічі. Я й собі дивлюся йому в вічі і відказую:

— Коли це було у вас,— кажу,— заручення, і чому ви мене не покликали на таке свято? Я тут, здається, теж якийсь родич чи, може, ні?..

Ви розумієте, я жартую, а черва точить серце, гризе мене. Але нічого, Тев'є не баба, Тев'є любить вислухати все до кінця...

— Не розумію,— озиваюсь я до них,— сватання без шадхена, без заручення?

— Нащо нам здалися,— каже Перчик,— шадхени? Ми вже давно наречені.

— Он як! Дивна річ! Чого ж ви,— кажу,— мовчали досі?

— А чого нам,— каже він,— кричати. Ми вам сьогодні теж не розповіли б, але оскільки нам доведеться незабаром розлучитися, ми вирішили перед тим узяти шлюб...

Це мене вже допекло, як то кажуть: "Дійшла вода до горла",— дійняло до живого. Ну, нехай так — він каже "наречені", це ще можна стерпіти. Як там написано? "І полюбив",— він хоче її, вона його. Але ж шлюб! Чи чули ви таке — взяти шлюб! Якась несусвітна дурість. Очевидно, він зрозумів, що мене це трохи приголомшило, і каже:

— Бачите, реб Тев'є, справа тут ось у чому: я маю поїхати звідси.

— Коли ти їдеш?

— Незабаром.

— Куди саме, хотів би я знати?

— Цього я не можу,— каже він,— вам розповісти, це — секрет.

Чуєте? Це секрет! Як це вам подобається, скажіть, будь ласка? Приходить такий собі жевжик Перчик, маленьке, чорняве, миршаве створіння, стає нареченим, хоче взяти шлюб, збирається поїхати десь, та ще не каже куди! Хіба ж не може луснути печінка з досади?

— Що ж,— кажу я йому,— секрет, нехай буде секрет. У тебе завжди секрети... Проте поясни мені, братику, ось що. Ти ж за справедливість, людина самої совісті і весь пройнятий людяністю з голови до ніг, як же це так,— кажу,— ти раптом, з доброго дива, забираєш у Тев'є дочку і робиш її при живому чоловікові вдовою? Оце, по-твоєму, совість, людяність? Щастя ще,— кажу,— що ти мене не обікрав чи не підпалив...

— Тату! — каже мені Годл.— Ти навіть не уявляєш собі, які ми щасливі, я й він, що нарешті розповіли тобі про нашу таємницю. У нас,— каже вона,— камінь звалився з серця. Іди сюди, розцілуємось!

І, недовго думаючи, вони хапають мене обоє — вона з одного боку, а він з другого боку — і починають мене цілувати і обіймати, вони мене, а я їх, і з великого, мабуть, захвату обоє давай цілувати одне одного. Комедія з ними, скажу я вам, театр, та й годі.

— Може, досить,— кажу,— цілуватись? Час поговорити про щось важливіше.

— Про що саме? — питають вони.

— Про посаг,— кажу я,— убрання, витрати на весілля, теє, сеє, п'яте, десяте...

— Нам не треба,— кажуть вони,— нічого: ні посагу, ні вбрання, ні того, ні сього, ні п'ятого, ні десятого.

— А що ж,— кажу,— вам треба?

— Нам треба,— кажуть вони,— тільки повінчатися, і все...

Чуєте, що кажуть?

Одне слово, не буду розпатякувати. Мені це допомогло, як мертвому кадило,— вони взяли шлюб. Це був, звісно, самі розумієте, не такий шлюб, який личить Тев'є. Теж мені шлюб!.. Тихеньке, скромне весілля... Соромно згадувати... А до того ще є в мене дружина, як то кажуть,— на болячці прищ. Вона мене точить, спокою не дає, щоб я їй одно тільки сказав, чого це така хапанина, такий поспіх. Ну спробуйте, поясніть дурній бабі, що горить! Я мусив задля згоди в сімействі встругнути їй брехню, велику, нечувану і страшну, вигадати якусь спадщину, багату тітку з Єгупця, нісенітницю, аби вона дала мені спокій. І того ж таки дня, тобто за кілька годин після цього пишного, прости господи, шлюбу, запрягаю коняку, і ми сідаємо втрьох, тобто я, вона і він — зятьок мій,— і гайда на залізничну станцію в Бойберик. Сидячи отак з подружжям на візку, зиркаю збоку на цю парочку і міркую собі: "Якого великого бога маємо ми і як навдивовижу добре керує він своїм світом! І які чудні істоти, чудернацькі створіння є у нього! Ось маєте подружжя, яке щойно побралося: він їде — лиха година знає куди, а вона залишається тут і хоч би пустила сльозу, принаймні для годиться!" Та байдуже, Тев'є не баба. Тев'є має час, придивляється, мовчить і жде, що далі буде... Помічаю: двоє якихось юнаків у стоптаних чоботях прийшли на залізницю попрощатися з моїм орлом. Один з них був одягнутий, як сільський парубок, у сорочці, вибачайте на слові, поверх штанів. Він почав шушукатись про щось із моїм. "Гляди-но, Тев'є,— міркую собі,— чи не вскочив ти часом в гурт конокрадів, торбохватів, вікнолазів або фальшивомонетників..."

Вертаючи з моєю Годл додому з Бойберика, я не можу стриматись і висловлюю їй досить одверто цю думку. Вона вибухає реготом і хоче мене переконати, що це дуже порядні люди, чесні, до краю чесні люди, які все своє життя віддають тільки іншим, себе вони не мають на думці навіть ні на стілечки...

— Отой,— каже вона,— що в сорочці,— син заможних батьків! Він,— каже,— покинув батьківський дім у Єгупці з усім їх багатством, не хоче брати у батьків і ламаного шеляга.

— Он як! Дивна річ,— кажу я.— Таки дуже порядний парубійко, слово честі! До сорочки, яку він носить поверх штанів, і до довгого волосся йому ще бракує гармонії чи собаки, що бігав би за ним слідом, було б тоді так гарно, що далі вже нікуди.

Отак я в'їдаюсь їй в печінки і зганяю на ній, бідолашній, всю мою злість...