Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Буквально роздертих на шматки. Зникнення дітей або цілих родин занотовані у витягах зі старих щоденників, але цього нема в жодному з офіційних документів. Тут такого є ще й ще, але ви, либонь, второпали суть.

— Я второпав суть, гаразд, — промовив Білл. — Щось тут відбувається, але широко не оприлюднюється.

Майк закрив свого записника, повернув його до внутрішньої кишені й подивився на них ясним поглядом.

— Якби я був не бібліотекарем, а страховим агентом, можливо, я б намалював вам діаграму. Вона б показала надзвичайно високий рівень різних, про які ми лишень тільки знаємо, кримінальних злочинів, не виключаючи зґвалтувань, інцесту, вламування до чужих помешкань і грабунку, крадіжок автомобілів, жорстокого поводження з дітьми, шлюбного насильства, хуліганських нападів.

— Є одне середніх розмірів місто в Техасі, де рівень кримінальної злочинності набагато нижчий, якого можна було б очікувати в місті такого розміру й з расово мішаним населенням. Надзвичайну лагідність людей, які там живуть, покладають на рахунок чогось у тамтешній воді… якийсь натуральний транквілізатор певного роду. Повна протилежність виявляє себе тут. Деррі жорстоке місто для життя у будь-який звичайний рік. Але кожні двадцять сім років — хоча цикл ніколи не був абсолютно точним — рівень насильства тут підстрибував на дику височінь… і це ніколи не потрапляло в загальнонаціональні новини.

— Ти хочеш сказати, що тут розвивається якась ракова хвороба? — зауважила Беверлі.

— Зовсім ні. Нелікований рак доконечно вбиває. Деррі не вмерло; навпаки, місто квітне… звісно, що в такий собі власний, неефектний, несенсаційний спосіб. Це просто досить заможне невеличке місто у відносно малонаселеному штаті, де, занадто часто трапляються погані речі… а кожні чверть століття, чи близько того, трапляються трагічно жахливі речі.

— Така послідовність зберігається неухильно? — спитав Бен.

Майк кивнув:

— Упродовж усієї історії: 1715–1716 роки, від 1740 приблизно до 1743 — це мусив бути поганющий період, — потім 1769–1770 і так далі й далі. Аж до теперішнього часу. У мене таке відчуття, що дедалі все послідовно погіршувалося, можливо, тому що наприкінці кожного циклу в Деррі жило більше людей, можливо, з якихось інших причин. А в 1958 році, схоже, цикл добіг свого передчасного кінця. Завдяки нам.

Білл Денбро нахилився вперед, раптом з яскраво палаючими очима.

— Ти цього певен? Ти впевнений?

— Так, — підтвердив Майк. — Усі інші цикли сягали піку десь у вересні, закінчуючись чимось масштабним. Як правило, життя поверталося у більш-менш звичайне русло десь під Різдво… найпізніше — до Великодня. Іншими словами, кожні двадцять сім років приходив поганий "рік" тривалістю місяців чотирнадцять-двадцять. Але той поганий рік, що почався, коли в жовтні 1957 було вбито твого брата Джорджа, нагло обірвався у серпні 1958-го.

— Чому? — запитав Едді схвильовано. Дихання в нього стало стиснутим; Білл згадав той тонкий свист, з яким Едді втягував повітря, і зрозумів, що він невдовзі вхопиться погудіти на своїй старій подружці легеневій смоктульці. — Що ми тоді зробили?

Запитання так і повисло. Здавалося, Майк його розважує… та зрештою він похитав головою:

— Ви самі згадаєте, — промовив він. — 3 часом згадаєте.

— А якщо ні? — запитав Бен.

— Тоді допоможи нам усім, Господи.

— Дев'ятеро дітей загинули цього року, — промовив Річі. — Господи Ісусе.

— Ліса Альбрехт і Стівен Джонсон у кінці 1984-го, — сказав Майк. — У лютому зник хлопець на ім'я Денніс Торріо. Старшокласник. Його тіло знайшли в середині березня, в Пустовищі. Понівечене. Поряд лежало оце.

З тієї ж кишені, до якої він був сховав записника, Майк дістав фотографію. Вона пішла по руках кругом столу. Беверлі й Едді подивилися на неї, не розуміючи, натомість яро відреагував Річі Тозіер. Він впустив її, немов карточка була розжарена.

— Ісусе правий! Господи, Майку! — підвів він величезні, шоковані очі. За мить Річі передав фотографію Біллу.

Білл подивився на неї й відчув, що навкруг нього завертівся світ у сірих тонах. Якусь мить він був упевнений, що зараз зомліє.

Почув стогін і зрозумів, що цей звук видає він сам. Він випустив із пальців фотокартку.

— Що це таке? — почув він голос Беверлі. — Що це означає, Білле?

— Це шкільна фотографія мого брата, — нарешті промовив Білл. — Це Дж-Джорджі. Фотографія з його альбому. Та, яка рухалася. Та, яка підморгувала.

Вони почали знову передавати її з рук у руки, тим часом як Білл на чолі стола сидів змертвілий, мов камінь, дивлячись кудись у простір. Це була фотографія фотографії. Вона зображувала шкільний знімок Джорджа, притулений до якогось білого тла — усміхнені губи розійшлися, показуючи дві дірки, де ніколи не виростуть нові зуби. ("Якщо тільки вони не ростуть у тебе в труні", — подумав Білл і здригнувся.) На порожньому полі під знімком Джорджа містився підпис "ШКІЛЬНІ ДРУЗІ 1957–1958".

— Її було знайдено цього року? — знову запитала Беверлі. Майк кивнув, і вона обернулась до Білла: — Коли ти бачив її востаннє, Білле?

Він утер собі губи, намагаючись заговорити. Нічого не вийшло. Він спробував знову, чуючи, що слова лунають у його голові, усвідомлюючи, що знов повернулась заїкуватість, борючись з нею, борючись із жахом.

— Я не бачив цієї фотографії з 1958 року. З весни наступного після смерті Джорджа року. А коли хотів був показати її Річі, вона з-з-зникла.

Вибухово пролунав звук спазматичного вдиху, який змусив усіх озирнутися. З дещо ніяковим виглядом Едді клав назад на стіл свій інгалятор.

— Стартує Едді Каспбрак! — радісно скрикнув Річі, а потім, зненацька й моторошно з рота Річі полився Голос Диктора Кінохроніки МувіТон[496]: "Сьогодні в Деррі все місто зібралося на імпрезу Парад Астматиків, і зіркою цього видовища виступає Великий Ед на прізвисько Шмарклеголовий, відомий усій Новій Англії, як…"

Він раптом замовк, метнувшись рукою собі до обличчя, немов, щоб прикрити очі, і Білл тут же подумав: "Ні-ні, це не те. Не прикрити очі, а посунути собі вище на носі окуляри. Окуляри, яких там давно вже нема. Ох, Ісусе-правий, що це тут таке відбувається?"

— Вибач мені, Едді, — промовив Річі. — Це було жорстоко. Сам не знаю, чорти забирай, про що я думав, — він обвів поглядом інших, сконфужений.

Майк Хенлон порушив тишу:

— Після того як було знайдено тіло Стівена Джонсона, я собі пообіцяв: якщо трапиться ще щось таке, якщо станеться ще один очевидний випадок, я телефонуватиму, на що я зважився тільки через два місяці. Я був немов загіпнотизований тим, що відбувається, явною демонстративністю… нарочитістю. Фотографію Джорджа було знайдено біля поваленого дерева, менш ніж за десять футів від тіла того хлопця, Торріо. Не схованою, зовсім навпаки. Виглядало так, ніби вбивця хотів, щоб її знайшли. І я певен, що саме цього вбивця й хотів.

— А яким чином ти дістав поліцейський знімок? — спитав Бен. — Це ж він, чи не так?

— Так, це саме він. Є один парубок у нашому Департаменті поліції, який не проти заробити трохи додаткових грошей. Я плачу йому двадцять баксів на місяць — це все, на що я спроможний. Він моє джерело.

— Через чотири дні після Торріо було знайдено тіло Дон Рой. У МакКаррон-парку. Тринадцятирічна. Обезголовлена.

— Двадцять третє квітня цього року. Адам Терро. Шістнадцять років. Заява про зникнення, коли він не повернувся додому з репетиції оркестру. Знайдений наступного дня поряд зі стежкою, яка йде повз лісосмугу поза Західним Бродвеєм. Також обезголовлений.

— Шосте травня. Фредерик Ковен. Два з половиною роки. Знайдений у ванній кімнаті на другому поверсі. Втоплений в унітазі.

— Ох, Майку! — скрикнула Беверлі.

— Йо, це жахливо, — відгукнувся він ледь не сердито, — невже ти гадаєш, я цього не розумію?

— Поліція переконана, що це не могла бути… ну, якась, трагічна пригода? — запитала Бев.

Майк похитав головою:

— Його мати розвішувала білизну на задньому подвір'ї. Вона почула звуки боротьби — почула крик свого сина. І щодуху побігла в дім. Збігаючи вгору по сходах, каже вона, почула, як в унітазі знову і знову спускають воду, а також як хтось сміється. Вона сказала, що сміх той звучав нелюдськи.

— І зовсім нікого не бачила?

— Свого сина, — просто відповів Майк. — У нього був зламаний хребет, проломлена голова. Скляні двері душової секції були розтрощені. І всюди кров. Сама мати зараз у Бенгорській психіатричній клініці. Моє джерело в Департаменті поліції каже, що вона цілком збожеволіла.

— Ніхера дивного, — хрипло промовив Річі. — У кого є закурити?

Беверлі подала йому сигарету. Річі підкурив її страшно тремтячими руками.

Версія поліції така, що вбивця увійшов через передні двері, коли мати хлопчика розвішувала білизну на задньому подвір'ї. Потім, коли вона побігла вгору сходами, він нібито вистрибнув з вікна ванної у двір, який вона щойно залишила, і непомітно забрався геть. Але вікно там з отих, піврозмірних; крізь нього й семирічній дитині довелося б протискуватися. А стрибати в замощене кам'яною плиткою патіо треба з двадцятип'ятифутової висоти. Редімахеру про ці деталі не подобається говорити, і ніхто з преси — зрозуміло, що жодна особа з "Ньюз" — його на цю тему не пресувала.

Майк випив ковток води, а потім пустив по руках іншу фотографію. Це вже був не поліцейський знімок; це була традиційна шкільна фотографія. На ній усміхнений хлопчик років тринадцяти. Одягнений на фотографування для шкільного альбому в найкраще, з чистими, акуратно покладеними на коліна руками… але в очах його прозирав якийсь бісівський блиск. Чорношкірий хлопчик.

— Джефрі Голлі, — сказав Майк. — Тринадцяте травня. За тиждень після того, як було вбито малюка Ковена. Розідраний. Його знайшли в Бессі-парку, біля Каналу.

— Через дев'ять днів після цього, 22 травня, мертвим було знайдено п'ятикласника на ім'я Джон Ф'юрі — на Нейболт-стрит..

Едді видав високий, скімливий скрик. Намацуючи інгалятор, він збив його зі столу. Той покотився до Білла, котрий його підняв. Обличчя Едді набуло хворобливого жовтого кольору. У горлі в нього холодно посвистувало дихання.

— Подайте йому щось випити! — гарикнув Бен. — Хто-небудь, подайте йому…

Але Едді замотав головою. Він пустив собі до горла струмінь з інгалятора. Груди його здіймалися, він ривками хапав повітря.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: