Три мушкетери - Дюма Олександр

Швидше! За п'ять хвилин буде пізно.

Пані Бонасьє ступила два кроки й упала на коліна. Міледі хотіла було підняти й вивести її, але їй забракло сил.

Аж тут долинув стукіт карети — угледівши мушкетерів, поштар погнав коней чвалом. Пролунало кілька пострілів.

— Питаю востаннє — ви підете зі мною? — вигукнула міледі.

— О Боже, Боже! Ви самі бачите, що сили зраджують мене; ви самі бачите, що я не можу ступити й кроку. Тікайте самі.

— Тікати самій? Залишити вас тут? Ні, ні, ніколи! — вигукнула міледі.

Несподівано вона зупинилась, очі її заблищали недобрим вогнем. Підбігши до столу, вона відкрила перстень і вкинула в чарку пані Бонасьє червонясту зернинку. Зернинка одразу ж розтанула у вині.

Міледі взяла чарку в руку й рішуче сказала:

— Пийте, вино додасть вам сили. Пийте!

Вона піднесла чарку до губів молодої жінки, і та машинально ковтнула.

"О! Не так я хотіла помститися, — подумала міледі, з пекельною усмішкою ставлячи чарку на стіл. — Ну, та нічого не вдієш: доводиться робити те, що можеш".

Вона вибігла з кімнати.

Пані Бонасьє провела її поглядом, не в силі йти за нею. Вона поринула в той стан, який відчувають люди, шо бачать уві сні, наче хтось женеться за ними, й марно силкуються втекти.

За кілька хвилин знадвору долинув відчайдушний стукіт у ворота.

Пані Бонасьє чекала, що міледі вернеться по неї, але та не з'явилася.

Певно, від страху, чоло молодої жінки вкрилося холодним потом.

Нарешті заґратовані ворота з грюкотом відчинилися, і на сходах загриміли чоботи та задзвеніли остроги. Збуджені голоси лунали ближче та ближче, і їй здалося, ніби вона почула своє ім'я.

Впізнавши голос Д'Артаньяна, молода жінка кинулась до дверей.

— Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! — закричала вона. — Це ви? Сюди, сюди!

— Констанціє! Констанціє! — відповів юнак. — Де ви? Боже мій! У ту ж мить двері розчахнулися. Кілька чоловік вбігли до кімнати. Пані Бонасьє безсило впала в крісло.

Д'Артаньян кинув пістолет, з дула якого ще струмив дим, і став на коліна перед коханою. Атос заткнув свій пістолет за пояс. Портос та Араміс, які ввійшли до кімнати зі шпагами в руках, вклали їх у піхви.

— О Д'Артаньяне! Мій коханий Д'Артаньяне! Нарешті ти приїхав, ти не обманув мене! Це ти! — Так, так, Констанціє! Ми знову разом!

— О! Як вона не переконувала, що ти не приїдеш, я все-таки сподівалася; я не схотіла тікати. О, як добре я вчинила, яка я щаслива!

При слові "вона" Атос, що сів був у крісло, рвучко підвівся.

— Вона? Хто вона? — спитав Д'Артаньян.

— Моя приятелька, та сама, яка з приязні до мене хотіла сховати мене від переслідувачів; та сама, яка, вирішивши, що ви — гвардійці кардинала, щойно втекла звідси.

— Ваша приятелька? — вигукнув Д'Артаньян, обличчя якого стало білішим за покривало його коханої. — Про яку приятельку ви кажете?

— Про ту, чия карета стояла біля воріт; про жінку, яка називала себе вашим щирим другом, Д'Артаньяне; про жінку, якій ви все розповіли.

— Її ім'я, її ім'я! — допитувався Д'Артаньян. — Боже мій! Невже ви його не знаєте?

— Аякже; її ім'я називали при мені; стривайте… як дивно… Ах, Боже мій! Мені паморочиться голова, я нічого не бачу.

— До мене, друзі, до мене! — вигукнув Д'Артаньян. — У неї холонуть руки, їй млосно… Боже мій! Вона непритомніє!

Портос став щосили гукати на допомогу, Араміс кинувся до столу — налити склянку води. Та враз він зупинився, побачивши Атоса — такий у нього був страшний вигляд. Застиглими від жаху очима Атос дивився на одну з чарок і, здавалось, мучився страхітливою підозрою.

— Ні! — шепотів він. — Ні, це неможливо! Бог не попустить такого злочину.

— Води, води! — вигукнув Д'Артаньян. — Води!

— О нещасна, бідолашна жінка! — захриплим голосом повторював Атос.

Тут пані Бонасьє розплющила очі.

— Вона опритомніла! — вигукнув Д'Артаньян. — О Боже, Боже! Дякую тобі!

— Пані, — мовив Атос, — пані, заради неба, скажіть, чия це порожня чарка?

— Моя, пане… — відповіла молода жінка кволим голосом.

— Хто вам налив у неї вино?

— Вона.

— Та хто ж це вона? — А, я згадала! — ледь чутно проказала пані Бонасьє. — Її звуть графиня Вінтер…

Четверо друзів не могли стримати розпачливого зойку, але голос Атоса пролунав гучніше від інших.

Обличчя пані Бонасьє стало бліде, як крейда; гострий біль підкосив її, і вона, задихаючись, упала на руки Портоса й Араміса.

Д'Артаньян з невимовною тривогою схопив Атоса за руку.

— Невже? — вигукнув він. — Невже ти припускаєш… І він заридав.

— Я припускаю все, — відповів Атос, до крові закусивши губу, щоб стримати стогін.

— Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! — покликала пані Бонасьє. — Де ти? Не покидай мене, бачиш — я помираю.

Д'Артаньян, який судорожно стискав руку Атоса, випустив її й кинувся до пані Бонасьє.

Її гарне обличчя перекривилося від болю, осклянілі очі дивилися в безвість; судомний дрож пойняв усе її тіло, чоло зросив рясний піт.

— Заради неба! Біжіть, знайдіть кого-небудь; Портосе, Арамісе, кличте на допомогу!

— Марно, — сказав Атос, — марно: від отрути, яку підмішує вона, немає порятунку.

— О, допоможіть, врятуйте! — прошепотіла пані Бонасьє. — Врятуйте мене!

Зібравши останні сили, вона взяла обома руками голову юнака, глянула на нього так, ніби вклала в цей погляд усю свою душу, і, ридаючи, притислась губами до його губів.

— Констанціє! Констанціє! — вигукнув Д'Артаньян. Зітхання злетіло з уст пані Бонасьє і торкнулося уст Д'Артаньяна; з цим зітханням відлетіла на небо її чиста й любляча душа.

Юнак застогнав і впав біля своєї коханої, як і вона, блідий та холодний.

Портос заплакав, Араміс здійняв руки до неба, Атос перехрестився.

В цю мить на порозі став незнайомець, майже такий само блідий, як і всі, хто був у кімнаті. Він оглядівся навколо. Побачивши мертву пані Бонасьє та непритомного Д'Артаньяна, незнайомець закляк на місці.

Його появи наче ніхто не помітив; усі стояли в німому заціпенінні, вражені наглою смертю пані Бонасьє.

— Я не помилився, — озвався нарешті незнайомець. — Ось пан Д'Артаньян, а ви — троє його друзів, добродії Атос, Портос та Араміс.

Усі троє здивовано глянули на того, хто назвав їх на ім'я. Їм здалося, що вони вже колись бачили цього чоловіка.

— Панове, — вів далі незнайомець, — ви, так само, як і я, розшукуєте жінку, котра, — додав він із зловісною усмішкою, — напевно побувала тут — бо я бачу мертве тіло!

Друзі мовчали. Голос незнайомця, так само, як і його обличчя, здавався їм дивно знайомим. Але вони не могли пригадати, де й коли чули його.

— Панове, — знову озвався незнайомець, — оскільки ви не впізнаєте того, хто принаймні двічі зобов'язаний вам життям, мені лишається тільки назвати себе. Я — лорд Вінтер, дівер тієї жінки.

Ці слова вразили трьох мушкетерів.

Атос підвівся й подав лордові Вінтеру руку.

— Ласкаво просимо, мілорде, — мовив він. — Ми з вами разом.

— Я виїхав через п'ять годин після її втечі з Портсмута, — сказав лорд Вінтер, — на три години пізніше за неї прибув до Булоні, лише на двадцять хвилин розминувся з нею в Сент-Омері; нарешті, в Лільє я загубив її слід. Я їхав навмання, розпитуючи кожного стрічного, як раптом ви чвалом проскакали повз мене. Я впізнав пана Д'Артаньяна. Я гукнув до вас, але ви не відповіли; хотів рушити слідом, але мій кінь стомився так, що годі було й сподіватися вас наздогнати. А втім, схоже на те, що ви теж з'явилися надто пізно!

— Як бачите, — відповів Атос, показуючи лордові Вінтеру на мертву пані Бонасьє та на Д'Артаньяна, якого Портос і Араміс намагалися привести до тями.

— Вони обоє померли? — незворушно спитав лорд Вінтер.

— На щастя, ні, — відповів Атос — Пан Д'Артаньян тільки знепритомнів.

— О, тим краще! — сказав лорд Вінтер. У цю мить Д'Артаньян розплющив очі.

Він вирвався з рук Портоса та Араміса й безтямно кинувся до тіла своєї коханої.

Атос підвівся, повільно й урочисто підійшов до друга, ніжно обняв його і, не чекаючи, поки Д'Артаньян стримає ридання, сказав своїм проникливим голосом:

— Друже, будь мужчиною: жінки оплакують померлих, мужчини мстяться за них!

— Так! — мовив Д'Артаньян. — Так! Задля помсти я ладен піти за тобою куди завгодно!

Скориставшися з того, що Д'Артаньян трохи збадьорився, Атос знаком попросив Портоса та Араміса піти по абатису.

Обоє друзів зустріли її в коридорі, схвильовану й розгублену від такої кількості подій. Абатиса покликала кількох черниць, і вони, всупереч усім монастирським звичаям, ввійшли в кімнату, де було п'ятеро чоловіків.

— Добродійко, — мовив Атос до абатиси, беручи Д'Артаньяна під руку, — ми доручаємо вашим благочестивим турботам тіло цієї нещасної жінки. Перед тим, як стати ангелом на небі, вона була ангелом на землі. Поховайте її як послушницю вашого монастиря; згодом ми приїдемо помолитися на її могилі.

Д'Артаньян сховав обличчя на грудях Атоса й заридав.

— Плач, — сказав Атос, — плач, серце, сповнене кохання, молодості й життя! О, якби я міг плакати так само, як ти!

І він вивів свого друга з кімнати, дбайливий, як батько, співчутливий, як пастор. Він, що так багато страждав, як ніхто, розумів Д'Артаньяна.

Всі п'ятеро в супроводі слуг, що вели на поводу коней, подалися до Бетюна, околиці якого видніли вдалині, і зупинились перед першою-ліпшою корчмою.

— Хіба ми не рушимо в погоню за цією жінкою? — спитав Д'Артаньян.

— Всьому свій час, — відповів Атос — Спершу я маю владнати одну справу.

— Вона втече від нас, — сказав юнак, — вона втече, Атосе, і ти будеш у цьому винний!

— Я відповідаю за неї, — мовив Атос.

Д'Артаньян так вірив словам свого друга, що схилив голову і, не заперечуючи, ввійшов до корчми. Портос і Араміс перезирнулися, не розуміючи, звідки в Атоса така впевненість.

Лорд Вінтер подумав, що Атос каже це, аби пом'якшити горе Д'Артаньяна.

— А тепер, панове, — озвався Атос, переконавшись, що в корчмі є п'ять окремих кімнат, — ходімо кожен до себе; Д'Артаньянові необхідно побути на самоті, щоб виплакатись і заснути. Я все беру на себе, можете бути певні.

— А я гадаю, — заперечив лорд Вінтер, — що коли й слід вжити якихось заходів проти графині, то це маю зробити я. Вона — моя невістка.

— Вона моя дружина, — сказав Атос.

Д'Артаньян усміхнувся, бо зрозумів: Атос впевнений у своїй помсті, коли вже зважився розкрити свою таємницю. Портос та Араміс зблідли й перезирнулися.