Чорнильне серце - Функе Корнелія

Але зненацька вона перевела погляд на будинок. Можливо, людина шкірою відчуває зло, так само як відчуває спеку чи холод… Можливо, дівчинка лише краєм ока завважила світло, що раптом вибилося з за віконниць на вікнах бібліотеки й упало на рододендрові кущі… Можливо, їй почулися голоси – чоловічі голоси, гучніші, ніж музика з магнітофона Вогнерукого, й усе її єство сповнив неймовірний страх – такий самий чорний і чужий, як страх тієї ночі, коли в їхньому дворі з’явився Вогнерукий.

Коли вона підхопилася на ноги, Вогнерукий впустив на землю одного із запалених смолоскипів, але хутко затоптав його, щоб вогонь не поповз по траві, й, нічого не кажучи, й собі перевів погляд на будинок.

Але під ногами в Меґі вже зашурхотів гравій: вона кинулася до будинку. Вхідні двері були прочинені, світло у вестибюлі не горіло, але з коридору, що вів до бібліотеки, долинали гучні голоси.

– Мо! – крикнула вона, і її знов пойняв страх, лещатами стис серце.

Бібліотечні двері стояли навстіж. Меґі вже хотіла була переступити поріг, коли це дві дужі руки схопили її за плечі.

– Тихо! – прошипіла Елінор і потягла дівчинку до себе в спальню.

Меґі помітила, як тремтіли в тітки пальці, коли та замикала за собою двері.

– Пусти! – Меґі відштовхнула її руку й спробувала крутнути ключа назад.

Вона хотіла крикнути Елінор, що треба допомогти батькові, але тітка міцно затисла їй рота й потягла дівчинку від дверей, хоч як та розмахувала руками й дриґала ногами. Елінор була жінка дужа, куди дужча від Меґі.

– Їх дуже багато! – прошепотіла тітка, поки Меґі, брикаючись, намагалася вкусити її за руку. – Четверо чи п’ятеро здоровенних гицлів, до того ж вони озброєні. – Вона підтягла дівчинку до стіни біля ліжка. – Сто разів збиралася вже купити собі отой чортів револьвер! – шепотіла далі, притискаючись вухом до стіни й прислухаючись. – Та яких сто – тисячу разів!

– Ну, звісно, це тут! – почула Меґі чийсь голос, навіть не припадаючи вухом до стіни. Голос був шкарубкий, як котячий язик. – Може, привести з парку твою доцю, щоб показала вона? Чи, може, ти зробиш це все ж таки сам?

Меґі ще раз спробувала відтягти від рота тітчину долоню.

– Та вгамуйся ж нарешті, чуєш! – прошипіла Елінор просто їй на вухо. – Бо так ти тільки накличеш на нього біду!

– Мою доньку? Що ви про неї знаєте? – Це був голос Мо.

Меґі схлипнула. І одразу відчула в себе на обличчі долоні Елінор.

– Я хотіла викликати поліцію, – прошепотіла та. – Але телефон не працює!

– О, ми знаємо все, що нам треба! – Це був уже третій голос. – То де книжка?

– Я віддам вам її. – Голос Мо лунав стомлено. – Але поїду з вами й потім, коли вона Каприкорнові вже не знадобиться, заберу її назад.

"Поїду з вами…"? Що він має на увазі? Адже не може ж він отак просто взяти й поїхати! Меґі знову шарпнулася до дверей, однак Елінор міцно тримала її. Меґі спробувала вивернутись, але тітка обхопила дівчинку своїми дужими руками й знову затисла долонею рота.

– Тим краще. Ми все одно збиралися взяти тебе з собою, – промовив хтось інший. – Ти навіть не уявляєш, як Каприкорнові кортить почути твій голос. Він так вірить у твій хист!

– Атож, бо той дядько, якого Каприкорн знайшов замість тебе, страшенний халтурник. – Це був знову перший, котячий голос. – Ти тільки поглянь на Кокереля!

Меґі почула, як зачовгали чиїсь кроки.

– Він шкутильгає. А ось у Пласконоса вже кращий вигляд, хоча красенем цей теж ніколи не був.

– Годі розводити теревені, Басто! У нас не так багато часу. То як щодо його доньки – теж прихопимо з собою? – Це був іще якийсь голос. Здавалося, хтось говорив із затисненим носом.

– Ні! – вигукнув Мо. – Вона лишиться тут, а то книжку я вам не віддам!

Один із чоловіків засміявся:

– Віддаси, віддаси, Чарівновустий, навіть не сумнівайся. Тільки не треба так хвилюватися – про те, щоб забирати доньку, мови не було. Через дівчинку ми лише затримаємось, а Каприкорн жде тебе вже надто давно. То де та книжка?

Меґі притислася вухом до стіни так, що воно аж защеміло. Почулися кроки, а тоді хтось відсунув щось убік.

Елінор затамувала дух.

– Непогана схованка! – промовив котячий голос. – Кокерелю, загорни книжку. І не спускай з неї очей! Ну, гайда! Після тебе, Чарівновустий!

Вони пішли. У розпачі Меґі марно намагалась випручатися з тітчиних рук. Вона чула, як причинилися бібліотечні двері, як віддалялися, замираючи, кроки. Потім стало тихо. І тоді Елінор нарешті відпустила її.

Меґі кинулася до дверей, розчахнула їх, вибігла в коридор і вскочила до бібліотеки.

Там нікого не було. Ні чоловіків, ні батька.

Книжки рівненькими рядами стояли на полицях, і лише в одному місці зяяла широка темна дірка. В її глибині Меґі помітила добре сховані дверцята, які були відчинені.

– Неймовірно! – промовила позаду Елінор. – Вони шукали справді лише одну ту книжку!

Меґі відштовхнула тітку й побігла коридором.

– Меґі! – крикнула навздогін їй Елінор. – Зачекай!

Але на що чекати? На те, щоб ті чужаки повезли батька з собою? Дівчинка чула, як Елінор бігла вслід за нею. Руки в тітки були, може, й міцніші, зате ноги в Меґі виявилися все ж таки прудкіші.

У вестибюлі й досі було темно. Вхідні двері стояли навстіж, і коли Меґі, захекавшись, вискочила надвір, в обличчя їй повіяв прохолодний нічний вітер.

– Мо! – крикнула вона.

Удалині, там, де алея губилася поміж деревами, спалахнули, як їй здалося, автомобільні фари, захурчав двигун. Меґі кинулася в той бік, послизнулась на мокрому від роси гравію, впала й розбила коліно. По нозі потекла тепла кров, але Меґі не звертала на це уваги. Вона бігла далі, припадаючи на ногу й схлипуючи, поки опинилася перед залізними ворітьми.

Вулиця за ними була порожня.

Мо зник.

Що приховує ніч

Краще тисячу ворогів поза домівкою, ніж один ворог удома.

Арабське прислів’я

Вогнерукий ховався за каштаном, коли повз нього промчала Меґі. Він бачив, як дівчинка стала перед ворітьми й задивилася на вулицю. Чув, як вона тоненьким голоском кликала батька. Її крики, навряд чи й гучніші від стрекотання цикад, губилися у глибокій нічній темряві. А потім раптом запала тиша, і Вогнерукий побачив, як тоненька дівоча постать застигла так, немовби вже ніколи й не поворухнеться. Здавалося, сили покинули її і вже перший подув вітру понесе її на край світу.

Меґі все стояла і стояла – так довго, що Вогнерукий навіть заплющив очі, щоб уже не бачити її. Та раптом він почув, що вона плаче, і обличчя в нього спалахнуло від сорому, неначе від вогню, з яким він ще недавно грався. Вогнерукий німо стояв, притиснувшись спиною до дерева, й чекав, поки дівчинка піде назад до будинку. Та вона не ворушилася.

Нарешті, коли ноги в нього вже геть отерпли, дівчинка незграбно, мов лялька, яку смикнули за ниточку, обернулася й рушила до будинку. Проходячи повз Вогнерукого, вона вже не плакала, тільки втирала долонею очі. На мить – на якусь страшну мить – його охопило бажання вибігти до неї, втішити її, пояснити, навіщо він розповів усе Каприкорнові. Але Меґі вже проминула його й наддала ходи, так наче до неї повернулися сили. Вона простувала все швидше, швидше, поки зникла за смолисто чорними деревами.

Вогнерукий вийшов із за дерева, закинув за спину заплічника, підхопив дві сумки зі своїми пожитками й поквапно закрокував до все ще відчинених воріт.

Ніч проковтнула його, мов злодійку лисицю, що вислизнула з курника.

Сама

– Золотко моє, – промовила нарешті бабуся, – а ти не шкодуєш, що тепер довіку зостанешся мишкою?

– А мені однаковісінько, – відповів я. – Адже поки тебе люблять, немає ніякого значення, хто ти і який у тебе вигляд.

Роальд Даль. Відьми відьмують

Коли Меґі підійшла до будинку, в яскраво освітлених дверях стояла Елінор. Поверх нічної сорочки вона накинула плаща. Ніч стояла тепла, однак від озера вже повіяв холодний вітер. Вигляд дівчинка мала пригнічений. Елінор цей стан був знайомий. Гіршого не буває.

– Вони забрали його з собою! – Від безсилої люті Меґі мало не задихалася. Вона вороже втупилася в Елінор. – Навіщо ти мене тримала? Ми могли б йому допомогти! – Дівчинка стисла кулаки, немовби збиралася накинутись на тітку.

Елінор був знайомий і цей стан. Їй і самій іноді хотілося накинутися з кулаками на цілий світ. Але це не допомагало. Анітрохи. Гіркота в душі не зникала.

– Не мели дурниць! – різко кинула вона. – Що ми могли зробити? Вони забрали б і тебе. Чи сподобалося б це твоєму батькові? Чи йому це допомогло б? Ні. Тож не стовбич тут, заходь до будинку.

Але дівчинка навіть не поворухнулася.

– Його повезли до Каприкорна! – прошепотіла вона – так тихо, що Елінор її ледве розчула.

– До кого?

Меґі лиш похитала головою й утерла рукавом заплакане обличчя.

– Зараз сюди приїде поліція, – сказала Елінор. – Я подзвонила з батькового мобільного телефона. Сама я не хотіла купувати таку штуку, але тепер, мабуть, усе ж таки доведеться. Вони просто обрізали мені дріт.

Меґі все ще нерухомо стояла перед порогом. Вона вся тремтіла.

– Все одно вони вже давно поїхали! – нарешті промовила вона.

– Ой лишенько, та нічого з ним не станеться!

Елінор щільніше загорнулася в плащ. Вітер подужчав. Заносилося, без сумніву, на дощ.

– Звідки ти знаєш? – Голос у Меґі тремтів від люті.

"Господи, якби поглядом можна було вбити, – промайнуло в Елінор, – то від мене вже й мокрого місця не лишилося б".

– Та він же сам згодився з ними поїхати! – роздратовано відповіла вона. – Ти ж бо теж чула, хіба ні?

Дівчинка похнюпила голову. Звичайно, чула.

– Так, – прошепотіла вона. – Він більше думав про книжку, ніж про мене.

На це Елінор не знайшла що сказати. Її батько завжди був твердо переконаний у тому, що про книжки треба дбати більше, ніж про дітей. І коли він раптово помер, їй та двом її сестрам ще багато років здавалося, ніби батько так само, як і колись, сидить собі в бібліотеці й стирає зі своїх книжок пил.

Але в Меґі батько був не такий.

– Дурниці! Звичайно ж, він думав про тебе! – сказала Елінор. – Я не знаю ще одного батька, який би так нестямно любив свою доньку. Ось побачиш, він скоро повернеться. А тепер заходь уже нарешті. – Вона простягла Меґі руку. – Я підігрію тобі молока з медом. Здається, саме це дають глибоко нещасним дітям?

Та Меґі на її руку навіть не глянула. Зненацька вона крутнулася на місці й кинулася бігти.