Людина-амфібія - Бєляєв Олександр
Проте Сальватор, від'їжджаючи, наказав Крісто стежити за тим, щоб Іхтіандр принаймні три ночі на тиждень спав у звичайному ліжку. Увечері Крісто приходив до Іхтіандра і бурчав, як стара нянька, коли юнак не згоджувався спати в ліжку.
— Але ж мені значно приємніше і зручніше спати у воді, — заперечував Іхтіандр.
— Лікар наказав, щоб ти спав у ліжку, треба слухатися батька.
Іхтіандр звав Сальватора батьком, хоча Крісто мав сумніви щодо їх родинних зв'язків. Шкіра на обличчі й руках Іхтіандра була досить світла, але, можливо, вона побілішала від довгочасного перебування під водою. Правильний овал обличчя Іхтіандра, рівний ніс, тонкі губи і великі променисті очі нагадували обличчя індіанця племені араукана, до якого належав і сам Крісто.
Крісто дуже кортіло побачити, який колір шкіри на тілі Іхтіандра, щільно вкритому лускоподібним убранням, виготовленим з якогось невідомого матеріалу.
— Ти не скидаєш на ніч своєї сорочки? — звернувся він до юнака.
— Навіщо? Моя луска не заважає мені, вона дуже зручна. Вона не затримує дихання зябер та шкіри і водночас надійно захищає: ні зуби акули, ні гострий ніж не переріжуть цього панцира, — відповідав Іхтіандр, умощуючись у ліжку.
— А навіщо ти надіваєш окуляри й рукавипі? — спитав Крісто, роздивляючись чудернацькі рукавиці, що лежали біля ліжка. Вони були зроблені із зеленкуватої гуми, пальці видовжені суглобистими обтягнутими гумою тростинками, вправленими в гуму, а між пальцями — прироблено перетинки. Для ніг ці пальці були видовжені ще більше.
— Рукавиці допомагають мені швидше плавати. А окуляри захищають очі, коли буря здіймає з дна пісок. Я надіваю їх не завжди. Але в окулярах я краще бачу під водою. Без окулярів під водою усе ніби в тумані. — І, усміхнувшись, Іхтіандр мовив: — Коли я був маленький, батько іноді дозволяв мені бавитися з дітьми, що живуть у сусідньому саду. Я дуже здивувався, побачивши, що вони плавають у басейні без рукавиць. "Хіба можна плавати без рукавиць?" — запитав я їх. А вони не могли зрозуміти, про які рукавиці я кажу, бо при них я не плавав.
— Ти й тепер випливаєш у затоку? — поцікавився Крісто.
— Звичайно. Тільки випливаю бічним підводним тунелем. Якісь злі люди трохи не піймали мене сіттю, і тепер я дуже обережний.
— Гм... отже, є й другий підводний тунель, що веде в затоку?
— Навіть кілька. Яка шкода, що ти не можеш плавати зі мною під водою! Я показав би тобі стільки див. Чому не всі люди можуть жити під водою? Ми покаталися б з тобою на моєму морському коні.
— На морському коні? Що це таке?
— Дельфін. Я приручив його. Бідолашний! Якось буря викинула його на берег, і він дуже розбив собі плавець. Я стягнув його у воду. Це була важка робота. Дельфіни на суші значно важчі, ніж у воді. Взагалі у вас тут усе важче. Навіть власне тіло. У воді легше жити. Ну от, стягнув я дельфіна, а плавати він не може — отже, не може й добувати собі їжу. Я годував його рибою довго — цілий місяць. За цей час він не тільки звик, але й полюбив мене. Ми з ним подружили. Інші дельфіни також знають мене. Як весело бавитися в морі з дельфінами! Хвилі, бризки, сонце, вітер, шум! Па дні теж гарно. Немовби пливеш у густому блакитному повітрі. Тихо. Не відчуваєш свого тіла. Лоно стає вільне, легке, покірне кожному твоєму руху... У мене багато друзів у морі. Я годую маленьких рибок, як ви пташок, — вони скрізь пливуть слідом за мною зграйками.
— А вороги?
— Є й вороги. Акули, спрути. Та я не боюся їх. У мене є ніж.
— А якщо вони підкрадуться непомітно?
Іхтіандра здивувало це питання.
— Та я ж здалеку чую їх!
— Чуєш під водою? — здивувався в свою чергу Крісто. — Навіть коли вони підпливають тихо?
— Ну, звичайно. Що ж тут незрозумілого? Чую і вухами, і всім тілом. Адже вони коливають воду — ці коливання йдуть попереду них. Відчувши ці коливання, я оглядаюсь.
— Навіть коли спиш?
— Звичайно.
— Але риби...
— Риби гинуть не від несподіваного нападу, а через те, що не можуть оборонятися від дужчого за них ворога. А я — я дужчий за всіх їх. І морські хижаки знають це. Вони не наважуються підпливати до мене.
"Зуріта має рацію: задля такого хлопця варто попрацювати, — подумав Крісто. — Але і спіймати його у воді нелегко. "Чую всім тілом!" Хіба що тільки в капкан потрапить. Треба буде попередити Зуріту".
— А який гарний підводний світ! — не переставав захоплюватися Іхтіандр. — Ні, я ніколи не проміняю моря на вашу задушливу, курну землю.
— Чому ж нашу землю? Ти теж син землі, — сказав Крісто. — Хто була твоя мати?
— Я не знаю... — невпевнено сказав Іхтіандр. — Батько каже, що моя мати померла, коли я народився.
— Але вона була, звичайно, жінкою, людиною, а не рибою.
— Можливо, — згодився Іхтіандр.
Крісто засміявся.
— Скажи мені тепер, навіщо ти жартував, кривдив рибалок, різав їхні сіті і викидав рибу з човнів?
— Бо вони ловили риби більше, ніж могли з'їсти.
— Але ж вони ловили рибу на продаж.
Іхтіандр не зрозумів.
— Щоб інші люди теж могли їсти, — пояснив індіанець.
— Хіба людей так багато? — здивувався Іхтіандр. — Невже їм не вистачає земних птахів і тварин? Навіщо вони приходять в океан?
— Цього тобі відразу не поясниш, — позіхнувши, сказав Крісто. — Час уже спати. Гляди ж но, не залазь у свою ванну: батько гніватиметься, — І Крісто пішов.
Рано-вранці Крісто вже не застав Іхтіандра. Кам'яна підлога була мокра.
— Знов у ванні спав! — пробурмотів індіанець. — А потім, мабуть, поплив у море.
На сніданок Іхтіандр прийшов, дуже запізнившись. Він був чимось схвильований. Поколупавши виделкою шматок біфштекса, сказав:
— Знову смажене м'ясо!
— Знову, — суворо відповів Крісто. — Так лікар звелів. А ти знову сирої риби наївся в морі? Так ти зовсім одвикнеш від смаженої їжі. І у ванні спав. На ліжку спати не хочеш, — зябра від повітря одвикнуть, і знову скаржитимешся, що в боках коле. Приїде лікар, я поскаржусь йому на тебе. Зовсім не слухаєшся.
— Не кажи, Крісто. Я не хочу засмучувати його. — Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім він раптом підвів на індіанця свої великі, тепер засмучені очі і сказав: — Крісто, я бачив дівчину. Я ніколи не бачив нічого прекраснішого — навіть на дні океану...
— Навіщо ж ти нашу землю лаяв? — сказав Крісто.
— Я плив на дельфіні вздовж берега і недалеко від Буенос-Айреса побачив її на березі. У неї очі сині, а волосся золоте. — І Іхтіандр додав: — Але вона побачила мене, злякалась і втекла. Навіщо я надів окуляри й рукавиці? — Помовчавши, він заговорив зовсім тихо: — Одного разу я врятував якусь дівчину, що потонула в океані. Тоді я не помітив, яка вона з себе. А що коли це та? Мені здається, що у тієї теж було золотаве волосся. Так, так... Я пригадую... — Юнак замислився, потім підійшов до дзеркала і вперше в житті глянув на себе.
— І що ж ти робив далі?
— Я чекав її, однак вона не повернулася. Крісто, невже вона ніколи більше не прийде на берег?
"А це добре, що йому подобається дівчина", — думав Крісто. Досі, як не вихваляв старий індіанець місто, йому ніяк не вдавалось умовити Іхтіандра піти до Буенос-Айреса, де Зуріта легко міг би схопити юнака.
— Дівчина може і не прийти на берег, але я допоможу тобі розшукати її. Ти одягнеш міське вбрання і підеш зі мною до міста.
— І я побачу її? — вигукнув Іхтіандр.
— Там багато дівчат. Можливо, побачиш і ту, що сиділа на березі.
— Ходімо зараз!
— Зараз уже пізно. До міста нелегко дістатися пішки.
— Я попливу на дельфіні, а ти підеш берегом.
— Який ти швидкий, — відповів Крісто. — Ми вирушимо завтра разом, удосвіта. Ти випливеш у затоку, а я чекатиму на тебе з костюмом на березі. Та й костюм ще треба роздобути... ("За ніч я встигну побачитися з братом", — подумав Крісто.) Отже, завтра вдосвіта.
У МІСТІ
Іхтіандр виплив із затоки і вийшов на берег. Крісто вже чекав його з білим міським костюмом у руках. Іхтіандр подивився на вбрання так, немовби йому принесли гадючу шкуру, і, зітхнувши, почав одягатися. Мабуть, йому рідко доводилось надівати костюм. Індіанець допоміг юнакові зав'язати галстук і, оглянувши Іхтіандра, був задоволений його зовнішністю.
— Ходімо! — весело сказав Крісто.
Індіанець хотів вразити Іхтіандра і повів його головними вулицями міста — Авені да Альвар, Вертіс, показав площу Вікторії з кафедральним собором і ратушею в маврітанському стилі, площу Фуерто і площу Двадцять п'ятого травня з обеліском Свободи, навколо якого росли чудові дерева, та президентський палац.
Та Крісто помилився. Гуркіт, рух великого міста, пилюка, задуха, метушня зовсім приголомшили Іхтіандра. Він намагався знайти в натовпі дівчину, часто хапав Крісто за руку і шепотів:
— Вона!.. — Та одразу ж помічав, що помилився: — Ні, це інша...
Настав полудень. Спека стала нестерпною. Крісто запропонував зайти до невеличкого ресторану, що містився у підвалі, поснідати. Тут було не так спечно, але галасливо і задушливо. Брудні, бідно вдягнені люди курили смердючі сигари. Від диму Іхтіандр задихався, а тут що голосно сперечалися, вимахуючи пожмаканими газетами і вигукуючи незрозумілі слова. Іхтіандр випив дуже багато холодної води, однак не доторкнувся до сніданку, сумно промовивши:
— Легше відшукати знайому рибку в океані, ніж людину в цьому людському вирі. Ваші міста гидкі. Тут задуха і дуже погано пахне. У мене починає колоти в боках. Я хочу додому, Крісто.
— Добре, — згодився Крісто. — Зайдемо лише до одного мого приятеля — і повернемось.
— Я не хочу заходити до людей!
— Це по дорозі. Я не затримаюсь.
Розрахувавшись, Крісто вийшов з Іхтіандром на вулицю. Похиливши голову, важко дихаючи, ішов Іхтіандр слідом за Крісто повз білі будинки, повз сади з кактусами, маслиновими і персиковими деревами. Індіанець вів його до свого брата Бальтазара, що жив у Новому порту.
Біля моря Іхтіандр жадібно вдихав вологе повітря. Йому хотілося зірвати з себе одяг і кинутися в море.
— Зараз прийдемо, — сказав Крісто, боязко поглядаючи на свого супутника.
Вони перетнули залізничну колію.
— Прийшли. Ось тут, — сказав Крісто, і вони спустилися до напівтемної крамнички.
Коли очі Іхтіандра звикли до напівтемряви, він здивовано озирнувся. Крамниця скидалася на куточок морського дна. Полиця і навіть частина підлоги були завалені черепашками — дрібними, великими, витими, стулчастими.
