Три мушкетери - Дюма Олександр

Отож Д'Артаньян з'явився так само точно, як Самаритянка[63], і найсуворіший суддя в законах дуелі не міг би нічого йому закинути.

Атос, усе ще тяжко страждаючи від рани, хоч хірург пана де Тревіля й перев'язав її о дев'ятій ранку, сидів на кам'яній приступці й чекав на супротивника, як завжди спокійний і сповнений шляхетності. Побачивши Д'Артаньяна, він ввічливо підвівся і зробив кілька кроків назустріч. Д'Артаньян і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо торкалося землі.

— Добродію, — сказав Атос, — я послав попросити двох моїх друзів бути мені за секундантів, але вони ще не прийшли. Я дуже збентежений з їхнього запізнення: це не в їхніх звичках.

— У мене немає секундантів, добродію, — відповів Д'Артаньян, — бо, приїхавши до Парижа тільки вчора, я не встиг зазнайомитися ні з ким, крім пана де Тревіля, котрому мене рекомендував мій батько, який мав честь бути колись його другом.

Атос на мить замислився.

— Ви знаєте тільки пана де Тревіля? — спитав він.

— Так, добродію, я знаю тільки його.

— От тобі й маєш! — мовив Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до Д'Артаньяна. — От тобі й маєш! Якщо я вас уб'ю, про мене скажуть, що я дітовбивця!

— Зовсім ні, добродію, — відповів Д'Артаньян, вклоняючись з благородною гідністю. — Це не так хоч би й тому, що ви робите мені честь, погоджуючись на дуель у той час, коли ваша рана ще дуже непокоїть вас.

— Слово честі, дуже непокоїть, і ви, мушу сказати, завдали мені страшенного болю; але я битимуся лівою рукою, як завжди в таких випадках. Не сподівайтесь, що вам од цього стане легше: я вільно володію обома руками, і в цьому є навіть певна незручність для вас; з лівшею дуже важко битися, коли його супротивник не підготовлений. Мені прикро, що я не попередив вас раніше.

— Ви й справді дуже люб'язні, добродію, — сказав Д'Артаньян, ще раз уклоняючись, — і я вам за це щиро вдячний.

— Ви неабияк мене збентежили, — відповів Атос з притаманною йому шляхетністю. — Але прошу, змінімо тему розмови, якщо, звичайно, на те ваша ласка. Ах! Хай йому грець! Якого болю ви мені завдали! Плече просто горить.

— Якби ви дозволили… — несміливо мовив Д'Артаньян.

— Що, добродію?

— У мене є чудодійний бальзам для лікування ран; цей бальзам дала мені моя мати, і я вже випробував його на собі.

— Ну й що з того?

— А те, що за три дні від цього бальзаму загоїться ваша рана, я певен цього; а через три дні, коли ви одужаєте, добродію, я матиму високу честь бути до ваших послуг.

Д'Артаньян сказав це з простотою, яка робила честь його ввічливості й водночас анітрохи не ставила під сумнів його хоробрість.

— Бог свідок, добродію, — відповів Атос, — ваша пропозиція мені до вподоби. Я, правда, не можу на неї пристати, але за тим, що ви сказали, на цілу милю видно чесну людину. Так говорили й чинили рицарі часів Карла Великого[64], яких повинні наслідувати всі шляхетні люди. На жаль, ми живемо не за часів великого імператора. Ми живемо за часів пана кардинала, а це призведе до того, що, хоч би як добре ми приховували свою таємницю, все одно за три дні дізнаються, що ми збираємося битись, і стануть на перешкоді нашій дуелі… От тобі й маєш! Ці гультяї не збираються приходити, чи що?

— Якщо ви поспішаєте, добродію, — мовив Д'Артаньян до Атоса з тією ж простотою, з якою тільки-но пропонував йому відкласти дуель на три дні, — якщо ви поспішаєте і якщо вам буде приємно відправити мене на той світ негайно, не церемоньтеся, прошу вас.

— Ці слова мені теж до вподоби, — сказав Атос, прихильно вклонившись Д'Артаньянові, — Так може сказати тільки розумна і водночас благородна людина. Добродію, я люблю людей вашого гарту і певен, що коли ми не вб'ємо один одного, то згодом мені буде дуже приємно розмовляти з вами. Почекаймо моїх друзів, прошу вас, я маю час, і, до того ж, так буде пристойніше. А! Здається, один з них уже йде.

Справді, в кінці вулиці Вожирар з'явилася велетенська постать Портоса.

— Як! — вигукнув Д'Артаньян. — Ваш перший секундант — пан Портос?

— Так, а хіба вам це неприємно?

— Ні, чому ж…

— А ось і другий.

Д'Артаньян обернувся туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса.

— Як! — вигукнув він іше з більшим подивом. — Ваш другий секундант — пан Араміс?

— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що нас ніхто й ніколи не бачить поодинці і що серед мушкетерів та гвардійців, при дворі й у місті нас усі називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних друзів? А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По…

— З Тарба, — сказав Д'Артаньян.

— Вам дозволено не знати цієї деталі, — закінчив Атос.

— Слово честі, панове, — вигукнув Д'Артаньян, — вас прозвали влучно! Й історія зі мною, якщо тільки про неї почнуть говорити, беззаперечно доведе: ваш союз походить принаймні не від різниці у вдачах.

Портос, який тим часом підійшов ближче і привітав помахом руки Атоса, обернувся до Д'Артаньяна і, впізнавши його, занімів, вражений до краю.

— Гм… — пробурмотів він. — Що це таке?

— У мене дуель з цим добродієм, — сказав Атос, показуючи на Д'Артаньяна так, наче він вітав його.

— Але в мене теж дуель з цим паном, — мовив Портос.

— Тільки о першій годині, — відповів Д'Артаньян.

— І в мене дуель з цим добродієм, — зауважив Араміс, собі виходячи на галявину.

— Та тільки о другій годині, — так само спокійно сказав Д'Артаньян.

— Але з якого приводу б'єшся ти, Атосе? — спитав Араміс.

— Правду кажучи, я й сам до пуття не знаю. Він боляче штовхнув мене в плече. А ти, Портосе?

— А я, правду кажучи, б'юсь тільки тому, що б'юсь, — відповів Портос, почервонівши.

Атос, повз увагу якого ніщо не проходило непоміченим, побачив тонку усмішку на губах гасконця.

— Ми засперечалися з приводу вбрання, — пояснив юнак.

— А ти, Арамісе? — спитав Атос.

— Я б'юсь через суперечку з приводу одного теологічного питання[65], — відповів Араміс, знаком попереджаючи Д'Артаньяна, щоб той не виказав справжню причину їхньої дуелі.

Атос помітив, що Д'Артаньян знов усміхнувся.

— Справді? — перепитав Атос.

— Так, одне місце зі святого Августина[66], з приводу якого ми не дійшли згоди, — сказав гасконець.

— В нього таки є голова на плечах! — прошепотів Атос.

— А зараз, коли ви всі зібралися, панове, — мовив Д'Артаньян, — дозвольте мені вибачитися перед вами.

При слові "вибачитися" легка тінь набігла на чоло Атоса, гордовита посмішка торкнулася губів Портоса, й Араміс заперечливо похитав головою.

— Ви не зрозуміли мене, панове, — провадив Д'Артаньян, підводячи голову; в цю мить золотий промінь сонця впав на його чоло, підкресливши тонкі й сміливі риси обличчя. — Я прошу вас вибачити мені на той випадок, якщо я не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право вбити мене першим, що не дозволить мені заплатити свій борг честі вам, пане Портосе, а тим більше вам, пане Арамісе. А тепер, панове, кажу ще раз: вибачте мені, але тільки за це — і до бою!

І Д'Артаньян сміливо вихопив шпагу з піхов.

Кров зразу вдарила йому в голову; в цю мить він ладен був схрестити шпагу з усіма мушкетерами королівства так само, як оце збирався ставати до бою з Атосом, Портосом та Арамісом.

Було чверть на першу. Полуденне сонце заливало місце, обране для дуелі, своїм пекучим промінням.

— Дуже жарко, — сказав Атос, і собі вихоплюючи шпагу. — І все-таки я не можу скинути камзол; відчуваю, що моя рана не загоїлась, то й боюсь збентежити добродія виглядом крові, яку пустив мені не він.

— Це правда, добродію, — відповів Д'Артаньян, — та, запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров — я чи хтось інший, — мені завжди буде боляче бачити кров такого хороброго дворянина, як ви; отже, я теж битимусь у камзолі.

— Годі, годі! — мовив Портос — Досить компліментів, зважте, що ми теж чекаємо своєї черги…

— Такі дурниці вам слід було б казати лише від свого імені, Портосе, — перебив Араміс — Я ж, навпаки, вважаю слова цих добродіїв цілком доречними й принаймні гідними шляхетних людей.

— До ваших послуг, добродію! — вигукнув Атос, стаючи в позицію.

— Я тільки чекав на ваші накази, — відповів Д'Артаньян, схрещуючи свою шпагу зі шпагою Атоса.

Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з'явився загін гвардійців його високопреосвященства на чолі з паном де Жюссаком.

— Гвардійці кардинала! — вигукнули разом Портос і Араміс — Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви! Та було пізно. Обох супротивників побачили в такій позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.

— Гей! — закричав Жюссак, кидаючись до них і знаком наказуючи своїм людям зробити те саме. — Гей, мушкетери, ви хочете битись? А накази хіба для вас не існують?

— Ви надто люб'язні, панове гвардійці! — відказав Атос з погано прихованою злістю, бо саме Жюссак був одним з учасників позавчорашнього нападу. — Якби ми побачили, що б'єтеся ви, то можу засвідчити — не стали б вам заважати. Дайте нам спокій, і ви матимете задоволення без жодного клопоту.

— Панове, — заперечив Жюссак, — на превеликий жаль, це неможливо. Обов'язок — понад усе. Вкладіть, будь ласка, шпаги у піхви і рушайте за нами.

— Добродію, — відповів Араміс, передражнюючи Жюссака, — ми з великим задоволенням виконали б ваше люб'язне запрошення, якби це залежало тільки від нас; але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це робити. Тож ідіть своєю дорогою, це найкраще, що вам лишається зробити.

Насмішка Араміса розлютила Жюссака.

— Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою! — вигукнув він.

— Їх п'ятеро, — прошепотів Атос, — а нас тільки троє; ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці бо, кажу вам по щирості, переможений, я більше не з'явлюсь перед капітаном.

Поки Жюссак шикував своїх солдатів, Атос, Портос і Араміс миттю стали поруч.

Д'Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини, — він мав зробити вибір між королем та кардиналом і, раз вибравши, вже завжди триматися обраного шляху. Битись — означало не підкоритися закону, тобто важити головою, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Усе це блискавкою промайнуло в голові нашого юнака; на його честь, він не вагався ані хвилини. Обернувшись до Атоса та його друзів, він мовив:

— Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів.