Смерть Ґлана - Гамсун Кнут

І

Родина Ґланів ще довго публікуватиме в газетах про лейтенанта Ґлана, що зник без сліду, та він більше ніколи не повернеться. Він помер, і я навіть знаю, як це сталося.

Якщо я попри все завів про це мову, то мене зовсім не дивує, що родина так намогливо його шукає, бо Томас Ґлан з багатьох поглядів був надзвичайною людиною, яку любили. Я визнаю це задля справедливості, хоча в моїй душі досі жива ворожість до Ґлана, а згадки про нього пробуджують мою ненависть. З себе він був красень, молодість у ньому хлюпала через край, ще й умів зачаровувати. Коли він дивився на когось своїм гарячим звіриним поглядом, то неабияк відчувався його вплив, навіть я відчув це на собі. Одна пані, було, казала: "Своїм поглядом він доводить мене до нестями, я хвилююсь так, ніби він до мене торкається".

Але в Томаса Ґлана були свої вади, і я не маю наміру їх приховувати, бо ненавиджу його. Часом він бував такий легковажний, як дитя, і такий добродушний, що, може, саме це в ньому й захоплювало молодиць, Бог його зна. Він міг базікати з жінками й реготати з їхніх нісенітниць, чим їх і вражав. Про одного дуже огрядного міщанина він патякав, що той, мовляв, носить у штанах лантухи з салом, і сам сміявся з свого дотепу, хоча я через такий дотеп згорів би з сорому. Десь трохи згодом, коли нам випало мешкати в одному будинку, він виявив свою нерозважливість ще й таким чином: якось уранці зайшла до мене моя господиня й спитала, що я бажаю на сніданок, а я зопалу відповів: "Одну яйцю і скибку хліба". Томас Ґлан саме сидів у моїй кімнаті (він жив аж на горищі, просто під дахом) й по-дитячому засміявся, так його потішила моя несуттєва обмовка. "Одну яйцю і скибку хліба",— повторював він, як заведений, поки я з подивом глянув на нього, заткнувши йому цим рот.

Можливо, пізніше мені спаде на думку ще багато його кумедних рис, тож я і їх запишу без аніякісінького жалю, бо він не перестав бути моїм ворогом. Чого це я мушу виявляти свою шляхетність? Однак хочу визнати, що варнякав він лише тоді, як п’янів. Та хіба не прогрішається добряче той, хто пиячить?

Коли восени 1859 року ми з ним зустрілися, йому виповнилось тридцять два роки. Ми обоє були одного віку. Тоді він носив густу бороду й вовняні сорочки, в які ото вбираються мисливці; ті сорочки були занадто відкриті, а часом він ще й не застібав верхнього ґудзика. Спершу його шия здалась мені напрочуд красивою, та оскільки він перетворився на мого смертельного ворога, то мені вже не здавалось, що його шия красивіша за мою, хоч я свою не дуже виставляю. Уперше я його стрів на річковому судні, ми добивалися в одну й ту ж місцевість, де збирались полювати, й відразу ж вирішили мандрувати вглиб країни на возі, запряженому волами, якщо не можна буде далі їхати потягом. Я навмисне уникаю називати місцевість, куди ми подорожували, щоб ніхто не взяв слід. Проте родині Ґланів спокійнісінько можна не друкувати оголошень про свого родича, бо він помер у тій місцевості, куди ми мандрували і якої я не хочу називати.

А втім, я чув про Томаса Ґлана ще до нашої зустрічі; його ім’я було мені знайоме. Я чув, що він мав зв’язок з одною молодою норвежкою з заможної родини і якимось чином її скомпрометував, після чого вона з ним порвала. Тоді він через свою телячу впертість присягнувся поквитатися з самим собою, а та пані дала йому можливість чинити все, що заманеться, то її не обходило. Власне, відтоді ім’я Томаса Ґлана було у всіх на устах; він мовби знавіснів, пиячив, робив бешкет за бешкетом і пішов з військової служби у відставку. Ну й дивний спосіб помсти він обрав!

Була ще й інша версія його любовного зв’язку з тією молодою пані. Мовляв, він її нічим не скомпроментував, просто її родина показала йому поріг, а сама вона йому посприяла, бо до неї посватався шведський граф, і мені якого я не називатиму. Однак у цю версію я вірю менше й правдивішою вважаю першу,— все-таки я ненавиджу Томас Ґлана й думаю, що він здатен на найгірше. Проте, хоч як там воно було, а сам він ніколи й словом не прохопився про свій зв’язок із тією вельможною пані, а я не розпитував. Що мені до того?

Поки ми пливли річкою, я не пригадую, щоб говорили про щось інше, як про невеличке село, до якого ми добивались і де жоден із нас досі не був.

— Кажуть, там є якійсь готель,— мовив Ґлан і глянув на карту.— Якщо нам пощастить, ми там оселимось. Його господиня — стара англійка, мені сказали, що вона метиска. Вождь живе у сусідньому селищі, має багато дружин, деякі ще десятилітні.

Тоді я не знав, чи вождь мав багатьох дружин і чи в селі був якийсь готель, тому нічого не відповів, а Ґлан усміхнувся, і його усмішка здалася мені прекрасною.

Зрештою, я й забувся, що його аж ніяк не можна було назвати бездоганним чоловіком, хоч з виду він був як намальований. Сам він хвалився, що на лівій нозі в нього давня вогнестрільна рана і що на всяку переміну погоди ця рана страшенно крутить.

ІІ

Через тиждень ми поселилися в тій великій хатині, що була відома як готель і господинею якої була стара англійська метиска. О, що то за готель! Стіни були з глини й подекуди з дерева, наскрізь поточеного білими мурахами, що лазили скрізь. Я замешкав у кімнаті, розташованій біля вітальні, де було одне вікно з зеленою, не дуже чистою шибкою. Ґлан вибрав манюсіньку комірчину аж на горищі, з одним вікном, що виходило на вулицю, але там було набагато темніше й гірше. Сонце так насмалювало солом’яну стріху, що в його кімнатчині й удень і вночі стояла нестерпна задуха; до того ж туди вели не сходи, а поганенька приставна драбина на чотири щаблі. Чим я міг зарадити? Я дав Ґланові вибирати самому:

— Тут дві кімнати: одна внизу, а друга вгорі. Вибирайте!

Ґлан оглянув обидві кімнати й вибрав горішню, може, щоб мені дісталася краща. Але хіба я не подякував йому за це? Я нічим йому не зобов’язаний.

Поки стояла страшна спека, ми не ходили на полювання, а збавляли час у хатині. Спека таки була неймовірна. Уночі ми навішували навкруг своїх лежанок сітку від комах, то все-таки, бувало, що всередину безшумно залітали сліпі кажани, наражались на наші сітки й проривали їх. У Ґлана таке траплялось куди частіше, бо він постійно через цю спеку мусив тримати душник відчиненим. Але зі мною такого не бувало. Вдень ми лежали на матах перед хатиною, курили й спостерігали за життям у наших хатинах. Тутешні жителі були темношкірі й товстогубі, всі вони мали кільця у вухах і драглисті карі очі; ходили вони майже голі — з самою смужкою бавовняної матерії чи сплетеним листям навколо стану, а жінки, крім того, носили ще й куценькі бавовняні спіднички. Всі діти вдень і вночі тинялися голі-голісінькі, а їхні здоровенні випнуті животи блищали від олії.

— Жінки занадто гладкі,— сказав Ґлан

І мені здавалось, що жінки тут занадто гладкі, й, може, навіть не Ґлан, а я перший подумав таке; але з Ґланом я про це не сперечатимусь і залюбки віддам йому належне. Втім, не всі жінки були бридкі, хоча й мали гладкі набряклі обличчя. Я стрів у селищі одну дівчину, юну напівтамілку з довгими косами й білосніжними зубами,— вона була поміж усіх просто красуня. Якось увечері я наткнувся на неї край рисового поля; вона лежала на животі у високій траві, махаючи ногами. Вона була не проти зі мною поговорити, й ми теревенили стільки, скільки мені хотілося. Ми розійшлись удосвіта, і вона пішла не відразу додому, а вдала, ніби ночувала в сусідньому селищі.

Ґлан того вечора просидів у селищі біля хатинки разом із двома молодюсінькими дівчатками — навряд чи їм було хоч по десять років. Він точив ляси і пив з ними рисову горілку — йому це подобалось.

Днів через два ми подались на полювання. Пройшовши чайні дільниці, рисові поля й луки, ми лишили селище позад себе, завернули в бік річки й ступили в ліс, де росли дивовижні, незнайомі нам рослини й дерева: бамбук, манго, тамаринд, тик, мигдаль, маслини, — о, бозна-що там росло, ми не дуже на тому розумілись. Але річка була мілковода, і так триватиме аж до сезону дощів. Ми підстрелили диких голубів і курей, а надвечір побачили двох пантер; а ще над нашими головами літали папуги. Ґлан стріляв страшенно влучно, ніколи не промахувався; либонь, його рушниця була краща за мою, часом і я стріляв дуже влучно. Я ніколи цим не вихвалявся, а Ґлан часто казав: "Зараз попаду в хвоста, а зараз почухаю голову". Казав він це перед тим, як спускав курок, а коли птах падав додолу, то виявлялось, що Ґлан справді влучав йому в хвоста чи в голову. Тоді, як ми натрапили на тих двох пантер, Ґлан будь-що рвався стріляти по них з свого дробовика, та я його відмовив, бо вже смеркалося й у нас лишилось не більше двох патронів. А йому заманулось похизуватися, що він аніскілечки не боїться стріляти по пантерах дробом.

— Прикро, що я таки не вистрелив!— сказав він мені.— Чого ви обережні, як той біс? Хочете довго жити?

— Я тішусь, що ви вважаєте мене мудрішим за себе,— відповів я.

— О, не будемо сваритись через такі дрібниці,— сказав він згодом.

То були його слова, а не мої; хотів він зі мною посваритися, то нехай — у добрий час! У мене до нього вже прокинулась неприязнь через його легковажну поведінку й спокусницькі манери. Учора ввечері я спокійнісінько йшов собі зі своєю приятелькою напівтамілкою Маґґі, — обоє ми були в чудовому настрої. Ґлан сидить перед хатиною і, коли ми його минаємо, вітається й усміхається до нас; Маґґі побачила його вперше і зацікавлено накинулась на мене з розпитуванням. Він справив на неї таке сильне враження, що, попрощавшись, ми пішли кожен своєю дорогою, — вона не проводила мене додому.

Коли я заговорив про це з Ґланом, він прикинувся, що то його не обходить. Та я нічого не забувся. Не мені ж він усміхався тоді, як минали ми хатину, а Маґґі.

— Що то вона вічно жує?— спитав він мене.

— Не знаю,— відповів я,— має зуби, то й жує.

Для мене не було нічого нового в тому, що Маґґі вічно щось жувала, я давно це помітив. Але вона жувала не бетель, бо її зуби були білі, мов сніг. Де там! Вона мала звичку жувати найрізноманітніші речі, пхала їх до рота, мовби якусь лагоминку. Гроші, клапті паперу, пташині пір’їни,— жувала будь-що. Та в кожнім разі це її не принижувало, бо, попри все, вона була красунею цього селища; а заковика в тім, що Ґлан мені заздрив.

Наступного вечора ми з Маґґі помирились.

ІІІ

Збіг тиждень, ми щодня ходили на полювання і вбивали силу-силенну дичини.