Діти - Галина Василівна Москалець

Дядьки поволі смоктали пиво й обдирали хребет копченій рибі.

— Ваш самохід? — поцікавився один з них.

Прибулець спершу не зрозумів, а потім ствердно хитнув головою.

— Видно, багато кілометрів відмахали. Вся в поросі… Мій зять має «Москвича», то так уже коло нього ходить, як баба коло начиння. А ви свого не бережете. Видно, легко дісталось…

Дядько лукаво прискалив одне око.

Чоловік ледь не подавився з такої мови. Оговтавшись, сказав:

— Я за премію купив. Проект затвердили…

— Василю, чого ти до людини причепився? Скажеш, твій зять кривавими мозолями доробився до тої машини? Я ось роблю вже тридцять літ і на колеса ще не заробив!

— А нащо тобі машина? Маєш колгоспних Бурку й Сивку, їдь хоч до Москви. Нащо тобі гроші на білета тратити.

— Ая, ая! Хоч до Америки. А ви куди їдете? Теж в Америку? На такому самоході можна й на той світ заїхати.

— Та ось їду… — несподівано лагідно відказав чоловік. — Маю відпустку.

— Теперка усі в Крим та Сочі різні їдуть. На море. Молоді-бо, то нам вже за шістдесят завернуло. Жінку чого з собою не взяли?

Прибулець зовсім не образився на таку безцеремонність:

— Нема в мене жінки. Розвівся.

— Гуляла чи дітей не було?

Лице мандрівця знову стало кам’яним:

— Бувайте здорові!

Чоловік уже мав рушити, коли один з дядьків вийшов із чайної.

— Ви вже не гнівайтеся, що ми таке питаємо! Знаєте, як то в селі. А ви людина чужа, може, вам неприємно.

Подорожній простягнув йому руку, і той її міцно стиснув.

Він рушив з місця. У дзеркальце побачив двох дядьків у старомодних костюмах, котрі стояли, наче рідні брати, й дивились йому вслід.

Сонце підбилось уже високо, коли Данило прокинувся. Вдруге за цей ранок. Жінки під боком не було. З кухні тягло смаженим м’ясом. У Данила аж ніздрі затремтіли.

— Вставай і, доки я їсти приготую, йди по хліб.

Данило, позіхаючи, підійшов ззаду до жінки і легенько стиснув їй пальцями шию.

— Я вже маю вищу освіту, дорогенька.

— Корона з тебе не спаде!

Данилові й справді хотілось прогулятись. Пива вип’є. Після вчорашнього треба погамувати спрагу.

Надворі добре припікало. Він ішов собі вулицею; кивав головою на вітання, тиснув зустрічним руки. Купив хліб, запхнув його, щоб не виглядав, у поліетиленовий пакет з намальованим ансамблем «АББА» і вже рушив було до виходу, як хтось вхопив його за лікоть.

Данило аж сахнувся.

— На два слова тебе можна? — просичав Саша, Ірчин двоюрідний брат.

Саша був карою всієї родини. Дівки за ним вмирали. Зодягнений у білі штани, білу теніску, в окулярах «каплі», він викликав у Данила невдоволення. Сучий син! Двадцять років, а має все, чого душа забажає. Ще й тикає, ніби Данило йому шмаркач якийсь.

— Що таке, Сашко? — підозріливо зміряв очима пом’яте лице свояка.

— Поговорити треба.

— Ходімо до мене!

— Нє!.. — Сашко вередливо захитав головою. — Не хочу, щоб Ірка чула. Діло страшне. Хана мені!

— Вже щось накоїв? Вітрину в барі розбив чи з ким побився?

— Гірше! — Губи в Саші затремтіли.

Вони пішли парком у напрямі «Вітерця».

— Баба?

Саша опустив голову.

— Добігався? — «Так тобі й треба! — подумав Данило. — Розпаскудився коло маминої спідниці. Дав би тобі під зад, але не можна. Родина!» — Спитав: — Курити маєш?

Сашко поліз у кишеню.

— «Кенту» блок дістали. Можу подарувати.

— Розказуй вже. Я ще не снідав… — буркнув Данило, клацнувши запальничкою. «І понесло ж мене по хліб! Чує моє серце, що тут криміналом пахне, а не женячкою». — Ну? — нагадав. — Розказуй!