Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Циня — Целіна Біалер потрапила в канську лікарню прямо з етапних саней у зв’язку з виявленням у неї важкого запалення легенів. Мала напади високої гарячки, непритомніла, кидалася в жару, викрикувала. Опритомнівши, побачила нахилене над собою обличчя старого сивого пана, з товстими склами окулярів на носі. По білому фартуху і стетоскопові здогадалася, що то лікар. Не помилялася. Це був лікар. А як пізніше довідалася, звали його Ісаак Левін, професор-терапевт, засуджений через сталінські репресії в Ленінграді після вбивства Кірова.
— Не спимо вже? Харашо, харашо... Ну то порахуємо пульс, легені обстукаємо, послухаємо, що серце нам скаже. Так... Харашо, харашо... Ну, мабуть, найгірше вже позаду. Прошу тепер багато спати, відпочивати. Усе буде добре.
Доктор Левін з’являвся біля її ліжка щоденно. Під час ранкового обходу його супроводила цехова вільнонаймана баба — скнара, буркотлива і груба. Санітарки і жінки, які їм допомагали, були в’язнями. Целіна відчувала, що лікар ставиться до неї дбайливо. Поверталася до здоров’я. Пробувала навіть вставати з ліжка.
— Лежи, дурна! — покартала її ув’язнена, яка лежала поруч. Була після операції шлунка, хворіла, мабуть, на рак, бо дуже страждала і цілими ночами крутилася від болю. — Лежи, дурна, поки самі тебе з ліжка не згонять. Що тобі тут, погано? Видно, що ти ще є «наївною». Ой, Боже, Боже! Я вже довше цього болю не видержу, а та б... цехова крихти морфію людині перед смертю жалкує.
На детальні огляди Левін викликав одужуючих до свого лікарського кабінету. Целіну викликав раптом. Цього дня щодо неї винятково сухий, навіть суворий. Оглядав її довго, ретельно. Щось там бурмотів під носом. Припинив огляд і послав санітарку за чимось, аж у другий відділ. Коли залишилися самі, доктор Левін, перевіривши, чи хтось не підслуховує, виголосив захоплюючий монолог.
— Знаю, що пані є польською єврейкою. Ви про мене не знаєте нічого, але я також — єврей. Тільки що російський. Хочу пані допомогти. Але не тільки тому, що ви єврейка, ви є ще дуже немічною, а я держати пані довше в лікарні не можу. Якщо зараз потрапите до гулагу, нема у пані жодних шансів вижити. Я подумав, що зараз є шанс, щоб ви залишилися в лікарні лаборанткою. Хімію пані вивчала?
— У польській гімназії... латину також. На курсах Червоного Хреста перед війною нас навчали...
— Чудово! Вистачить. Бачу, що розуміємо одне одного. Мусимо ризикнути. Завтра при обході скаже мені пані, що є санітаркою-лаборанткою, і запитає, чи не могла б у нас працювати. Скажу цеховій скерувати вас із рапортом до коменданта лікарні. Все інше, то вже на мою голову.
План старого професора видався Целіні нереальним, але поступила, як казав. І яке диво, вдалося. Професор Левін користувався безсумнівним авторитетом у коменданта. Як санітарка-лаборантка Целіна цілі дні проводила в лікарні, а на ніч її закривали у спеціальній камері, призначеній для ув’язнених, які працюють у в’язничній лікарні. Її обов’язки не були складними, тому якось з ними справлялася. Колись використала відповідний момент, насмілилася і поставила Левіну запитання, яке її інтригувало:
— Пане професоре, перепрошую, а як ви пізнали, що я єврейка?
Левін сумно всміхнувся, протер окуляри.
— Боїшся, мабуть, що з вигляду? Бо по цьому нібито нас пізнають? Ні, дитино. Вигляд — то нісенітниця. Багато націй на цьому світі виглядає ідентично або подібно. Ти майже дві доби була непритомною. Кидалася, маячила у сильній гарячці. Я заглянув до тебе вночі. Ти щось говорила, викрикувала. Мабуть, польською мовою. Але кілька слів навело мене на слід. Тоді я зрозумів, що ти єврейка.
— Вибачте, а що я таке говорила?
— «Маме», «тате», «варум?»... Віталася з кимось: «Шалєм алейхем»... Ми, російські євреї зі старого покоління, ще трохи юдиш пам’ятаємо. Молоді вже нічого не розуміють.
— Соромно мені, пане професоре, але я також юдишем майже не розмовляю. Народилася в Польщі, виховувалася, по-польськи думаю, говорю. Зрештою, ніколи над своїм єврейством не задумувалася.
— Не журись з приводу цього, дитино... Адже бути євреєм — то не гріх. Хоч часом важко. У Радянському Союзі часом навіть дуже...
Було їх у камері кільканадцять. Політиків мало. У більшості так звані «побутові», засуджені за звичайні злочини. Переважали молоді росіянки, лікарки, санітарки. Канська в’язнична лікарня мала свого «опікуна», «кума», як жаргоном гулагу називали службовців НКВС. Був ним якийсь Красильников. Мав у лікарні спеціальну кімнату, до якої час від часу викликав намічених засуджених. І майже кожного намагався завербувати до співпраці. Від його думки і рішення залежало, хто із в’язнів працюватиме в лікарні, а хто потрапить етапом до гулагу.
Красильников погодився, щоб Целіна працювала з двох причин: просив про це професор Левін, якому завдячував життям, бо той врятував його від майже безнадійного запалення очеревини. І по-друге: останнім часом у лікарню щораз частіше потрапляли поляки, отже Целіна могла йому пригодитися як перекладачка і... донощиця.
У камері Целіна подружила з Вєрою. Гарна, весела дівчина, походженням з Пензи. Дістала вирок на п’ять років за підроблення лікарського посвідчення для свого хлопця, який не хотів йти в армію. Вєра була «стукачкою» і до того коханкою Красильникова. Целіна не тільки ні про що не знала, але стосовно Бери не мала навіть тіні підозри. А Вєру через одну тільки думку, що може потрапити на етап, охоплював жах. Отже, старанно доносила Красильникову, старалася у всьому
