Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
— Зупинись біля банку, — нарешті процідив він. — Я переведу в’язничний чек у готівку. Краще зробити це тут, у Лебаноні, а не в Ланкастері. Не хочу, аби там кожен собака знав, що я тільки-но вийшов із в’язниці.
Він увійшов до банку, розписався на чеку й поклав його на стійку. Касир видав Аллену п’ятдесят доларів, і юнак поклав банкноти до гаманця разом із грошима, які дав йому лікар Стайнберґ. Досі не знаходячи місця від люті й гніваючись на себе за те, що ніяк не може вгамуватись, Аллен вирішив, що не бажає зараз бути на сцені.
Томмі роззирнувся навкруги, намагаючись збагнути, що він робить у банку. Він щойно прийшов чи вже збирався йти? Томмі зиркнув у гаманець, побачив там приблизно двісті доларів і заховав його до кишені. Отже, він уже збирався виходити. Поглянувши мимохідь у велике вікно, Томмі угледів припарковане знадвору авто, у якому на нього чекали матір і Марлен. Кеті сиділа за кермом. І тоді він усвідомив, що нині за день. Він перевірив дату на календарі біля віконця касира. Це був день його звільнення з в’язниці.
Томмі вибіг із банку, вдаючи, ніби тримає щось у руках.
— Мерщій тисни на газ! Вшиваймося звідси! Сховайте мене, сховайте!
Він пригорнув до себе Марлен, сміючись і радіючи життю.
— Господи, Біллі, — відгукнулась дівчина, — бачу, настрій у тебе все такий же мінливий.
Жінки спробували переповісти йому геть усе, що відбулось у Ланкастері за минулі два роки, але Томмі до всього було байдуже. Він просто хотів побути з Марлен. Після всіх отих побачень у в’язниці він мріяв нарешті залишитися з нею наодинці.
Коли вони прибули до Ланкастера, Марлен попросила Кеті:
— Висади мене біля торговельного центру «Плаза». Треба йти працювати.
— Працювати? — сторопіло вирячився на неї Томмі.
— Так. Я відпросилась на ранок, але мені вже час повертатись на роботу.
Томмі розгубився і дуже образився. Він-бо гадав, що Марлен захоче провести з ним його перший день на волі. Він затамував сльози й промовчав, але в його грудях утворилась порожнеча, і, не в змозі витримати пекучий біль, Томмі пішов геть зі сцени.
Опинившись у своїй кімнаті, Аллен промовив уголос:
— Я нутром відчував, що ця дівчина йому не пара. Якби вона справді кохала Томмі, то взяла б відгул на весь день. Я вважаю, що нам більше не варто мати з нею нічого спільного.
— Саме це я завжди й казав, — кинув Артур.
Розділ 18
(1)
За кілька тижнів до звільнення Біллі Кеті повернулась додому, до Ланкастера і знову пішла працювати на завод «Анкор Гокінґ». Ця робота була більш-менш стерпною тільки тому, що в Кеті там з’явилась нова подруга, Бев Томас. Вони працювали разом у відділі пакування та контролю якості, де стежили, щоб у скляних виробах, які сходили зі стрічки конвеєра, не було дефектів. За роботою дівчата балакали про все на світі, перекрикуючи шум пальників і повітродувок. Коли Кеті вступила до Університету штату Огайо в Афінах і звільнилася з заводу, вони з Бев продовжували приятелювати.
Бев була привабливою молодою жінкою приблизно одного віку з Біллі, зі світло-каштановим волоссям і зеленими очима. За плечима в неї було розлучення. Кеті подобалося, що її подруга незалежна, толерантна і завжди каже правду в очі. Бев цікавилася психологією. Вона казала, що намагається зрозуміти, звідки в людях береться бажання творити зло і чи не підштовхує їх до лихих вчинків середовище, в якому вони зростали.
Кеті поділилась із подругою історією своєї родини — як усі вони, а надто Біллі, потерпали від жорстокості Чалмера. Дівчина запросила Бев до будинку своєї матері, показала їй картини Біллі й розповіла про злочини, через які той опинився за ґратами. Бев сказала, що хотіла б із ним познайомитись.
Невдовзі після того, як Біллі повернувся з ув’язнення, Кеті вмовила його поїхати з ними на прогулянку. Ближче до вечора Бев під’їхала до будинку на Спрінґ-стрит у своєму білому «Мерк’юрі Монтеґо». Кеті покликала Біллі, котрий саме длубався зі своїм «фольксвагеном». Вона познайомила Бев із братом, але той лише кивнув і повернувся до роботи.
— Нумо, Біллі, — сказала Кеті, — ти ж обіцяв поїхати з нами!
Він зиркнув на Бев, потім подивився на машину й похитав головою.
— Прошу мене вибачити, леді, та я й досі недостатньо впевнено почуваюсь за кермом. Мушу спершу призвичаїтися.
Кеті пирснула.
— О, він зараз у своєму британському амплуа, — пояснила вона подрузі. — «Прошу мене вибачити, леді», це ж треба таке!
Хлопець зміряв їх бундючним поглядом, і Кеті роздратувалася. Вона не хотіла, щоб її брат здався Бев дешевим позером.
— Та годі тобі ламати комедію, — напосілась на нього Кеті. — Так ти від обіцянки не відкараскаєшся. Два роки перерви — це не так уже й багато. Ти швидко все згадаєш. А якщо ти й справді так нервуєш, то давай за кермо сяду я.
— Або їдьмо на моїй машині, — запропонувала Бев.
— Добре, я поведу, — нарешті капітулював Артур.
Він обійшов «фольксваген» і відчинив для дівчат пасажирські дверцята.
— Хай там що, а ґречні манери ти у в’язниці не розгубив, — зауважила Кеті.
Вона сіла на заднє сидіння, а Бев примостилася спереду. Артур сів за кермо і завів машину. Рушаючи з місця, він занадто рано відпустив зчеплення. Авто шарпнулось уперед і покотило лівою стороною дороги.
— Може, краще я поведу? — вичавила Кеті.
Артур не відповів. Напружено згорбившись над кермом, він звернув у праву смугу й поїхав далі. Проїхавши мовчки декілька хвилин, він зупинився біля заправки.
— Здається, у мене порожній бак, — звернувся він до чергового.
— З твоїм братом усе гаразд? — пошепки запитала Бев.
— Усе буде добре, — відказала Кеті. — На нього іноді щось находить, але він скоро оговтається.
Дівчата побачили, що вуста юнака заворушились, мов у безгучній розмові. Потім він швидко роззирнувся довкола, мовби хотів збагнути, де опинився. Побачивши Кеті на задньому сидінні, він кивнув і посміхнувся:
— Салют! Чудовий день для прогулянки.
— А куди ми їдемо? — поцікавилась Кеті,
