Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
3-є листопада. – Я роззнайомилася з сусідами. Один молодий пан, жевжик і джиґун хоч куди (себто таким він себе вважає)…
* * *
Щоденник скінчився. Решту було вирвано. Як жорстоко, адже далі вона писала про мене, хоча й не дуже доброзичливо! Що ж, слід пробачити їй це упередження проти мене, надто ж якщо взяти до уваги її попередній досвід спілкування з чоловіками.
Проте надалі вона, певне, усвідомила свою помилку і вдалася до протилежних крайнощів, бо мої чесноти не такі й великі, як вона зараз вважає; якщо ті сторінки, де вона змальовує перші враження від мене, вирвані, щоб не поранити мої почуття, то решту сторінок вона усунула, щоб я не був надто високої думки про себе. Я багато віддав би, аби прочитати їх і спостерігати за зростанням її поваги до мене, побачити, як багато любові було в її ставленні до мене і як росла ця любов у її серці, та розумів, що не маю права читати це і вона добре зробила, що не дала мені прочитати ті сторінки.
Розділ XLV
Гаразд, Гелфорде, то що ж ти думаєш про все це? Чи пробував уявити, якими мали бути мої почуття під час уважного читання того щоденника? Втім, я не збираюся розводитися про свої почуття: скажу лишень, що перша половина розповіді набагато більше вразила мене, ніж друга, й не тому, що не зворушили мене її страждання, а через те, що я почував егоїстичну втіху від того, що містер Гантингтон поступово втрачав її прихильність, аж урешті згубив її до останку. Проте внаслідок цього читання я звільнився від нестерпного тягаря, серце моє переповнилося втіхою, наче я збудився з жахливого марення.
Була вже пізня пора, свічка моя стопилася, а я прочитав насилу половину щоденника; треба було або йти по свічку і розбудити весь дім, або вкладатися в ліжко. Заради матінки я вибрав останнє; а як охоче лягав я спати і скільки снів побачив, нехай тобі розповість твоя уява.
Допіру почало дніти, як я встав і спробував читати далі, та світла було ще замало. Я присвятив півгодини одяганню, а потім знову повернувся до нього і з напруженням дочитав рукопис. Покінчивши з цим, я відчинив вікно, аби вдихнути кілька ковтків чистого ранкового повітря. Такий гарний ранок був: сивий мороз лежав на траві, щебетали пташки, каркали ворони, а десь далеко мукала худоба. Втім, я не думав про це: мене переповнювали суперечливі почуття. Проте невдовзі цей хаос думок і пристрастей розвіявся, звільнивши місце двом виразним емоціям: невимовній радості від того, що моя люба Гелена виявилась такою, якою мені хотілося її вважати, і сорому за власну поведінку.
Відразу після сніданку я подався до Вілдфел-Холу. Тепер я набагато більше цінував Рейчел, та вона зустріла мене холодним недовірливим поглядом. Стара панна вирішила опікуватися честю своєї господині, тож бачила в мені ще одного містера Гаргрейва, от тільки небезпечнішого, бо її пані довіряла мені.
– Пані нездужає, сер! – заявила вона.
– Але я повинен бачити її, Рейчел, – сказав я, узявшись рукою за двері, щоб їх, бува, не зачинили переді мною.
– Сер, це неможливо, – рішуче відповіла вона.
– Будь ласка, скажи, що я прийшов.
– Це нікуди не годиться, пане Маркгам; вона нездужає, я ж вам кажу.
Аж тут прибіг Артурчик. Він ухопив мене за руку і потяг за собою.
– Мама каже, щоб ви увійшли, пане Маркгам, – повідомив він, – а ми з Піратом підемо надвір.
Рейчел пішла собі, а я увійшов до зали і зачинив двері. Вона стояла перед коминком. Я кинув рукопис на стіл і поглянув їй в обличчя. Воно було тривожне і бліде, а її ясні, темні очі напружено дивилися на мене.
– Ви прочитали це? – прошепотіла вона.
– Від початку до кінця, – відповів я, – і хочу знати, чи пробачите ви… чи зможете ви пробачити мені?
Вона не відповіла, та її очі сяяли, а щоки зашарілися. Коли я наблизився, вона різко відвернулась і пішла до вікна. Це було зроблено не в гніві, я був цілком упевнений, а щоб приховати хвилювання. Я підійшов до неї. Вона простягла мені руку і тремтячим голосом прошепотіла:
– Ви можете мені пробачити?
Якби я підніс цю лілейну руку до своїх уст, це було б зловживання довірою, тож я ніжно потиснув її й відповів:
– Навряд чи зможу. Ви мали розповісти мені про це раніше. Це свідчить про брак довіри…
– О ні, – вигукнула вона, – це не те. Я не хотіла розповідати про все, та за інших обставин ви й не дізналися б про цю історію. Але ж ви прощаєте мені? Знаю, я вчинила неправильно, але розплачуватися буду сама.
Тепер я підніс її руку до своїх уст і почав палко цілувати, бо мене душили сльози. Вона мовчки приймала ці пестощі, а потім обернулася й відійшла. Брови її були насуплені, уста міцно стиснуті – видно було, що в ній пристрасть боролася із розсудливістю. Нарешті вона зупинилась і, обернувшись до мене, спокійно промовила – якщо це можна було назвати спокоєм, оскільки він вочевидь був результатом значного зусилля:
– А зараз, Гілберте, ви повинні покинути мене і ніколи більше не приходити.
– Не приходити? Але ж я кохаю вас!
– Тим-то й не повинні ми зустрічатися. На мою думку, ця зустріч була необхідною – принаймні я умовила себе, – щоб ми могли попросити пробачення одне в одного, але для наступної зустрічі не може бути ніякого виправдання. Я поїду звідси, як тільки в мене з’являться кошти і я зможу підшукати собі інший притулок; але наші стосунки мають скінчитися.
– Скінчитися! – повторив я.
– Ви не повинні більше приходити, – продовжувала вона. Її голос тремтів, та, на мою думку, вся її манера була зухвало спокійною. – Ви знаєте, чому я це кажу, – знову почала вона, – і повинні зрозуміти, що краще розлучитися відразу: якщо буде важко сказати «прощай», ви повинні допомогти мені, – вона зробила паузу. Я не відповів. – Ви обіцяєте не приходити? Якщо прийдете знову, то змусите мене забратися звідси перш, ніж я знатиму, де знайти для себе інший притулок.
– Гелено, – мовив я, нетерпляче обертаючись до неї, – я не можу обговорювати тему довічної розлуки так спокійно, як це робите ви. Для мене це не просто питання слушності; це –
