Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
цивілізація має свій головний принцип, одну-єдину найвищу визначальну концепцію, і що кожне зусилля людини у цій цивілізації несвідомо і безповоротно підпорядковане цьому принципу… Гадаю, Кікі, що кожна людська душа теж має власний стиль. Це одна головна тема. Ти побачиш, як вона віддзеркалюється у кожній думці, кожному вчинку, кожному бажанні цієї людини. Один абсолют, один імператив цього живого створіння. Роки дослідження людини не покажуть цього тобі. Обличчя покаже. Потрібні томи, щоб описати людину. А варто лише подумати про її обличчя. Більше тобі нічого не потрібно.

— Звучить фантастично, Еллсворте. І несправедливо, якщо це правда. Тоді люди постають перед тобою геть голі.

— Навіть гірше. Це також оголює і тебе перед ними. Ти зраджуєш себе тим, як реагуєш на певне обличчя, на певний тип обличчя… Стиль твоєї душі… На землі немає нічого важливішого за людей. Немає нічого важливішого в людях, аніж їхнє ставлення одне до одного.

— Добре, і що ти бачиш у моєму обличчі?

Він подивився на неї, немов щойно лише зауважив її присутність.

— Що ти сказала?

— Я запитала, що ти бачиш у моєму обличчі?

— О… так… гаразд, скажи мені, яка кінозірка тобі подобається, і я скажу, хто ти.

— Знаєш, мені подобається, коли мене аналізують. Поміркуймо. Моїм улюбленим актором завжди був…

Але він не слухав її. Він повернувся до неї спиною і відійшов, не вибачившись. Мав утомлений вигляд. Вона ніколи досі не бачила його таким по-справжньому брутальним, хіба що зумисне.

Трохи згодом вона почула його багатий, інтонований голос. Він розповідав друзям:

— …отже, найшляхетніша ідея на землі — це абсолютна рівність ідей.

7

«…І тут він стоятиме, як пам'ятник нічому, крім егоїзму містера Енрайта і містера Рорка. Він стоятиме між шеренгами багатоквартирних будинків з аркозового пісковика з одного боку і газгольдерами — з іншого. Це, мабуть, не випадковість, а свідчення доленосного відчуття доречності. Жодне інше розташування не вкаже так красномовно на відверту зухвалість цієї будівлі. Вона здійметься як поглум над усіма спорудами міста і над людьми, які їх збудували. Наші будівлі — безглузді та фальшиві; ця будівля лише увиразнить цей факт. Але такий контраст не на її користь. Протиставляючи себе решті споруд, цей будинок і сам стане частиною величезної недоладності, її найкомічнішою частиною. Якщо промінь світла потрапляє до свинарника, цей промінь показує нам увесь бруд і ображає нас. Наші будівлі мають величезну перевагу завдяки своїй темряві. Крім того, вони нас улаштовують. Будинок Енрайта — світлий і зухвалий. Так само як боа з пір'я, він привертатиме увагу, але виключно до незмірно відважної зарозумілості містера Рорка. Коли ця будівля постане, це буде рана на обличчі нашого міста. Проте рана мальовнича».

Це з'явилося в колонці Домінік Франкон «Ваш дім» за тиждень після вечірки у Кікі Голкомб.

Зранку, коли газета вийшла друком, Еллсворт Тухі зайшов до кабінету Домінік. Він тримав у руці примірник «Знамена», розгорнутий на сторінці з її колонкою. Він зупинився мовчки, ледь погойдуючись на своїх маленьких ніжках. Здавалося, вираз його очей можна почути, а не побачити; він реготав на все горло.

— Що? — запитала вона.

— Де ти зустрічалася з Рорком до тієї вечірки?

Вона сиділа та дивилася на нього, звісивши одну руку зі спинки стільця, і недбало тримала олівець. Здається, вона всміхалася, відповідаючи:

— Я ніколи не бачилася з містером Рорком до тієї вечірки.

— Я помилився. Я просто здивований… — він зашелестів газетою, — зміною ставлення.

— А, це? Добре, коли ми познайомилися, він мені не сподобався — на вечірці.

— Я це помітив.

— Сідай, Еллсворте. Коли стоїш, у тебе не найкращий вигляд.

— Не заперечуєш? Ти не зайнята?

— Не дуже.

Він сів на край її стола, задумливо поплескуючи себе по коліну складеною газетою.

— Знаєш, Домінік, — сказав він, — недобре зроблено. Геть недобре.

— Чому?

— Невже ти не бачиш, що можна прочитати між рядків? Звісно, чимало людей цього не зауважать. Але він зауважить. Я теж.

— Це ж написано не для тебе чи для нього.

— Для інших?

— Для інших.

— Тоді для нього і для мене — це огидна каверза.

— От бачиш? Мені справедливо здалося, що вийшло непогано.

— Добре, у кожного свої методи.

— А що ти збираєшся написати про це?

— Про що?

— Про будинок Енрайта.

— Нічого.

— Нічого?

— Нічогісінько.

Він жбурнув газету на стіл, не поворухнувшись, просто рухом зап’ястка, і сказав:

— Щодо архітектури, Домінік, чому ти нічого не написала про будівлю «Космо-Слотника»?

— А про це варто писати?

— О, певно, що так. Є люди, яких це дуже роздратує.

— А цих людей варто дратувати?

— Думаю, так.

— І що це за люди?

— О, я не знаю. Звідки нам знати, хто читає наші статті? І саме це робить нашу працю цікавою. Усі ці незнайомці, яких ми ніколи не бачили, з якими ніколи не розмовляли чи не маємо змоги поговорити — й ось ця газета, де вони можуть прочитати наші відповіді на їхні запитання. Якщо ми схочемо їм відповідати. Я насправді думаю, що ти повинна нашкрябати кілька приємних слів про будинок «Космо-Слотника».

— Здається, тобі дуже подобається Пітер Кітінґ.

— Мені? Та я просто в захваті від Пітера. І ти теж будеш у захваті — колись, коли краще його пізнаєш. Дуже корисно знати Пітера. Чому б тобі принагідно не приділити йому трохи уваги, дати розповісти йому історію свого життя? Ти дізнаєшся багато цікавого.

— Наприклад?

— Наприклад, що він закінчив Стентон.

— Я це знаю.

— Тобі це нецікаво? А мені цікаво. Цей Стентон — чудове місце. Прекрасний взірець готичної архітектури. Вітражні вікна у каплиці — одні з найкращих у країні. А потім, подумай лише — стільки юних студентів! Усі різні. Деякі закінчують із відзнакою. Інших відраховують.

— І?

— Ти знала, що Пітер Кітінґ — давній приятель Говарда Рорка?

— Ні. Справді?

— Так.

— Пітер Кітінґ — давній приятель багатьох.

— Так і є. Неймовірний хлопець. Але йдеться про інше. Ти не знала, що Рорк теж навчався у Стентоні?

— Ні.

— Здається, ти небагато знаєш про містера Рорка.

— Я нічого не знаю про містера Рорка. І ми зараз обговорюємо не містера Рорка.

— Хіба? Хоча так, ми говоримо про Пітера Кітінґа. Добре, але, бачиш, за допомогою контрасту, порівняння краще висловити своє бачення. Як це зробила ти у сьогоднішній маленькій гарнюній статті. Щоб оцінити Пітера так, як його варто оцінювати, спробуймо порівняти. Розгляньмо дві паралельних лінії. Я схильний погодитися з Евклідом, що дві паралелі ніколи не перетинаються. Гаразд, вони обидва вчилися у Стентоні. Пітерова мати мала щось штибу пансіону, і Рорк жив у

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: