Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

Отже ми, троє братів, таки писали (в розумі своєму, чи на папері, чи в почуттях, не має значення) три цілком одмінні книги про один і той-таки предмет – рід наш. Петро Михайлович подавав ніби офіційну його версію, значною мірою убілюючи й опускаючи неприємні чи неприйнятні йому факти. Історія вийшла, треба сказати, суха, вигладжена й малоцікава. Іван Михайлович уклав у своєму умі, як він назвав, чорну книгу роду – у нього всі були юдами, отже, й виходила мішанина: засуджуючи тих, котрі повставали супроти тиранії над рідною землею, він однаково засуджував і тих, котрі тиранію захищали, тобто стали її вірними підданими, цілком не беручи до уваги того факту, що кожен із них чинив чесно і відповідно до своїх переконань. Існує, як уже казав, і цю думку висловлював і Петро Михайлович, Богом визначене природне право кожного народу жити своєю, також Богом наданою, волею, отож чи є зрадою боротьба за цю свободу? Кожна нормально мисляча людина скаже, що ні: і звір захищає своє лігво з дітьми, і пташка своє гніздо, а коли вони напасника поранять чи вб’ють, то – не злочин, а акція захисту – така річ, до речі, відбита і в праві. З другого боку, той, котрого родича чи близького собі, звір чи птах поранив чи забив у захисті, бачить від них небезпеку й для себе і прагне того звіра чи птаха знищити чи посадити у клітку, щоб вільно панувати в просторі, де ті раніше жили. Отже з природних меж такі речі не виходять. Відтак оцінка події вийде цілком суперечна у звіра та птаха чи в того, близького якого ті забили, захищаючись. Петро Михайлович у перипетії такої боротьби ніби не входив, але писав цю історію в умі – можна вважати, що він був на позиції того, хто своє гніздо захищає. В Івана ж Михайловича все змішалося: він засуджував однаково й мисливця, що вбиває звіра чи птаха та їхніх дітей і звільняє від них для себе простір, а водночас і самого звіра чи птаха, за те, що вони оборонялися. Яка ж має бути моя позиція? Очевидно, в такому постулаті: "Пізнати – це зрозуміти", – саме це я й хочу покласти каменем під свою мислительну споруду, хоча, коли казати правду, мої симпатії на боці звіра чи птаха, котрі захищають свої лігва ти гнізда. Таким чином, і я, як Петро Михайлович, не вважаю зрадником ані гетьмана Івана Мазепу, ані його палкого й вірного прихильника, свого прадіда. Але чи й справді дід наш, Петро Григорович, доніс на власного батька, коли той таємно прибув на рідну землю побачитися з родиною? Ця річ була для мене цілковито нова, при тому нестерпно болюча, адже тут порушувалася одна із десяти господніх заповідей: шануй батька свого. На жаль, тут я не встиг розпитатися в брата, єдиного носія інформації, бо той став несамовитий і не до розпитів було. Але він сказав: виказав гетьману Апостолу батька. Отже не Таємній канцелярії, як робилось у подібних випадках, тобто не державній інституції, супроти якої прадід був вороже настановлений, а поділився зі своїм родичем, одруженим на рідній сестрі прадіда, відтак за межі родини інформації не виніс, її виніс той, котрий раз зрадив свого володаря, Івана Мазепу, завдяки чому й сам став гетьманом, отже зраджувати живу частку того володаря, прадіда нашого, було для нього в порядку речей: мав уже іншу до попередньої систему думок. Окрім того, прадід прибув у Гетьманщину не тільки заради побачення з родиною, був він не сам і мав до гетьмана таємну місію від Пилипа Орлика, а отже дід мав його привести до Апостола. Чи був дід при цьому Юдою? Очевидячки, ні, він бажав порадитися із родичем-принципалом, адже сам зробився його живою часткою – прибічником, – ось у чому складність! Можливо, й те, що Апостол заарештував прадіда, стало для діда несподіванкою, але й він, і гетьман вже були людьми половинчастими: частина думок і серця – на боці тих, котрі боролися за свободу своєї землі, а частина вже – рабська, на боці поневолювачів; інакше жити і встояти в тому світі, щоб здобути собі місце під сонцем, не могли. Але великий, з десяти найбільших, гріх дідом було учинено, більше того, саме в той час він і дістав від Апостола слободу, яка потім стала Лісовичами, чи не було то сатисфакцією за батька? Як би там не виходило, дід зрадив не так батька, як самого себе, тобто дав перевагу в своїй душі рабу, а не войовнику за свободу, лицарю та воїну – ось що зумовило душевне сум’яття, яке не покинуло його до смерті, бо в його душі точилася постійна війна тих суперечних начал. Отже, коли він і був Юдою, то тільки тією мірою, що вірно служив справжньому Юді, відтак, не сказати родичу чи зверхнику про батька не дозволяла йому честь слуги чи підлеглого, – це в тому випадку, коли він прадіда й справді виказав. Але могла бути й інша ситуація: батька дід вивів на Апостола, бо той мав місію посланця. Отож дід може називатися Юдою тільки через те, що вибачив Апостолові зраду, тобто знищення посланця, що засуджується мораллю цього світу, більше того, взяв у нього сатисфакцію – місце під сонцем, а не прийшов до нього із мечем помсти, як достойний син. Дядьків моїх юдами назвати не можна тим більше, адже вони були з тих, котрі боронили власне природне право. Новиною для мене було те, що їхні думки цілком поділяв і найстарший брат, єпископ Йоасаф. А що це свідчить? А те, що з чотирьох синів нашого діда тільки один виховав у собі раба, три були волелюбні й одномисельні – чи не є це образом дідової душі?

І тут раптом у пам’яті виплив мій візит до Василя Капніста. Як той сказав? "Дивні виходять речі, можна подумати, що ви не небіж Григорія Петровича, а його син. По-моєму, ваш батько думок Григорія Петровича не поділяв".

Відчув, що лице мені набрякає: яким ідіотом виглядав тоді перед Капністом? Адже він усе знав. Знав про батькового вчинка (як сказав Іван Михайлович, навіть захистив братів перед царем), знав, що я син його і міг бути підісланий до нього, щоб вивідати сокровенну його таїну хоч би про поїздку в Німеччину. Ні, це жахливо! Але яка великодушна він людина! Міг би погнати мене, а лагідно прийняв, навіть схвалив мого наміра писати історію Малоросії,