Черлені щити - Володимир Кирилович Малик

— Ой світле і трисвітле Сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі свої промені на воїв лада, в полі безводному спрагою їм луки стягнуло, тугою їм тули заткнуло?

Вона все далі простягала через забороло свої трепетні руки, мов і справді збиралася полетіти по дунаєві, що щирим золотом блищав унизу, в незнане поле Половецьке, ніби своїми мольбами-заклинаннями хотіла допомогти і коханому ладу-князеві, і його воїнам у їхній важкій біді. Вражений Славута занімів від глибини почуттів, що виривалися з серця цієї незвичайної жінки, і довго мовчав, не знаючи, з якого боку підступити до неї, а коли вона замовкла і здригнулася від ридання, обережно торкнувся її ліктя, промовив тихо:

— Годі тужити, Ярославно! Ходімо! У мене зовсім мало часу — я зараз же мчу до Києва! Бо захмелілі від перемоги половці, як виводок барсів, от-от накинуться на Руську землю, і хтозна, чи не найперше сюди, на беззахисну Сіверу… Тож хай князь Володимир готується.

Вона перестала плакати, ще раз глянула в імлисту далину, що розділяла її з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потім покірно, мов дитина, дозволила взяти себе за руку. І Славута почав поволі зводити її з високого путивльського валу вниз.

…І покотилася страшна звістка про загибель Ігоревого полку по всій Сіверській землі, і застогнали, заплакали люди від великої біди-напасті.

«То бо слишавше, возмятошася городи Посемьские і бисть скорбь і туга люта, яко же ніколи те не бивало во всім Посемьї і в Новігороді-Сіверьском і по всій волості Черніговьской: князі ізимані, і дружина ізимана, ізбита.

І мятяхуться, аки в мотві. Городи воставахуть і немило бяшеть тогда комуждо своє ближнєє, мнозі тогда отре-кахуся душь своїх, жалующе по князях своїх», — записав літописець.

2

У доброму настрої повертався до Києва князь Святослав із своїх корачівських та вщизьких земель, що на багато десятків, ба навіть сотень верст простяглися по верхній Десні аж до Оки. Чотири полки відбірних воїв вів він звідти: два кінних ішли правим, високим берегом — старою, наїждженою дорогою, а два піших пливли разом з ним на човнах.

Поспішали. Тому князь у Трубчевськ, до Всеволода, не заїздив— проплив його вночі з надією, що ранком, на сніданок, прибуде в Новгород-Сіверський, до Ігоря, і там остаточно домовиться з ним про майбутній похід.

Ніч була тиха, ясна. Між скромними, сором’язливими зорями гордо красувався місяць-молодик. В його сріблястому холодному сяйві мріли далекі весняні береги. За кормою шуміла темна вода. Спали вої, вільні від веслування, спали на помості, вкрившись кожухами, молоді князі — син Володимир та Олег, а Святославові не спалося: нили суглоби, і в голові роїлися думки.

Здається, все він зробив, аби наступний похід на Дон був найбільший з часів Мономаха і закінчився щасливо. Зібрав немалу свою дружину, Рюрик приведе не меншу, а ще чорні клобуки, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Сіверський з братією… Напевне, прийдуть самі, як і торік, або пришлють дружини Всеволод Луцький, Ярослав Пінський, його брати Гліб Дубро-вицький, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович — обидва із смоленських князів. Обіцяв прибути сам Давид Ростиславович Смоленський, Рюриків рідний брат, який не брав участі ні в поході 1168 року, ні в поході 1184 року, відмовившись тим, що нездужає… Написані й відправлені з гінцями листи у Галич Ярославу Осмомислу і в Володимир Всеволоду Юрійовичу, князеві Володимиро-Суздальському[77] — двом наймогутнішим володарям. Якщо вони приєднаються і пришлють свої полки, тоді хай тремтить Кончак — майже вся Руська земля стане на нього!

Лише опівночі Святослав заснув.

Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу.

— Новгород-Сіверський! — почувся голос княжича Олега.

Святослав відкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м'якої деснянської води, хлюпнув собі на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали рушника — витерся, звівся на ноги і глянув на безлюдний причал.

«Гм, ніхто не зустрічає, — подумалося прикро. — Невже сторожа на валу не помітила сотень човнів, що спінили всю Десну?»

Але тут почувся тупіт копит. З узвозу виринуло кільканадцять вершників. Попереду на сірому огиреві мчав боярин Черниш. На березі кинув поводи гридневі, швидко збіг на дощаний причал.

— Княже, я радий пригостити тебе, твоїх синів і бояр на Горі, — вклонився він. — А твоїм воям сніданок привезуть сюди.

— Де ж князь Ігор? Бува, не захворів?

Черниш витріщив очі.

— А хіба князь не знає?

— Що?

— Ну, як же? Минув майже місяць, як князь Ігор пішов з князями Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернігівськими ковуями у похід на половців…

Святослав сторопів. Аж відсахнувся, мовби від невидимого удару.

— Як — на половців! Не діждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи він сповна розуму? Отеє так новина для мене!

— А я гадав, князю відомо…

Розгубленість, що вималювалась на обличчі боярина, свідчила, що він дійсно був глибоко вражений і збентежений.

Підійшли княжичі Володимир і Олег, наблизилися бояри та воєводи. Вістка про те, що скоро минає місяць, як сіверські князі пішли в похід на половців, приголомшила всіх.

— Що ж чути від Ігоря? — ледве спромігся на слово Святослав.

— Нічого не чути.

— А боярин Славута? Живий він?

— Боярин Славута помчав услід за князем Ігорем.

— Як — помчав? — вигукнув ще більше вражений Святослав. — Та чи вони не показилися тут? Хай Ігор — він завжди був дещо легковажний… А щоб Славута!.. Просто неймовірно!..

— Наскільки мені відомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як він прощався з князем та княгинею. А потім, коли я порядкував у городі, бо князь Ігор усе залишив на мене, він вибіг з палат, скочив на коня і помчав услід за військом… З того часу я його не бачив. Гадаю, він наздогнав князя Ігоря і пішов з ним…

— Дивно… З хвилини на хвилину не легше… А княгиня Ярославна — вона де? Теж пішла в похід? — Святослав сумно усміхнувся.

— Ні, вона з дітьми залишилася в Путивлі. Від неї були гінці.

Святослав розвів руками.

— О боже! Дивні діла твої, господи! Усе, що я з таким трудом ладив, розсипалося в одну хвилину!

Він затулив обличчя долонями і скрушно похитав головою.

Всі мовчали. Було ясно, що в серці старого князя зараз бушує буря, і ніхто не наважувався розраджувати, втішати його, а головне, ніхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душі.

Нарешті Черниш порушив тяжку мовчанку.

— Княже, прошу до сніданку, бо лихо лихом, а їсти все одно треба…

— Та який може