Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Добрий! Ну, хлопці, то до роботи!
Не треба було їх двічі намовляти. З’їдали все, а Тадек довго ще шкрябав у пустому казанку і до суха вилизував свою ложку.
— Слухай, Стасю, на сплав мушу плисти, на наступному тижні плоти будуть готові. Не хотять мене від цього звільнити. Будете змушені залишитися на якийсь час тут самі, без мене.
Про плоти та їх сплавлювання по Бірюсі в бараках говорили вже зимою. А весною, ледве зійшов лід, почалася підготовка до сплаву. На відстані кількох кілометрів від бараків невелика притока Бірюси створювала природну заточку, яка з трьох боків була заслонена високими, скелястими берегами. На тих скелястих скидах протягом цілої зими згромаджували не обстругані від кори, готові до сплаву щоглові сосни. Уставлені великими пірамідами колоди чекали, коли їх скинуть у заточку і з’єднають у плоти.
Наставав час, і зі стрімкого берега летіли колоди в ріку. Хвилювали воду, ставали сторчма, поринали в глибину, щоб через хвилину виплисти. Гірше, якщо відразу зривалося кількадесят колод. А й так траплялося. Тоді на воді наставала справжня плутанина накопичених колод, з якою люди довго не могли впоратись. І це загрожувало лихом. Плаваючі по затоці колоди стягували баграми, розкладали в певному порядку, допасовували і з’єднували міцними гілками з розпарених, скручених, мов линва, молодих берізок. Плоти треба було ще витягти на Бірюсу, щоб їх вхопила головна течія і понесла до мети. Робили це вручну, мов галерники стягували буксирні линви. Портом призначення плотів був далекий Єнісейськ, де будівельне дерево вантажили на далекоморські судна.
— Довго триває така дорога? — допитувалися поляки.
— То залежить,— по-філософському відповідали місцеві,— залежить, як нам вдасться. Щасливо — не застрянемо на мілині, на Чорному Камені не розіб’ємося, то через місяченько, півтора найпізніше, повинні бути знов дома.
— У той бік відомо: пливемо за течією. А як звідти повертаємося?
— А це вже від Бога залежить: нагодою або пішки, брате, пішки через нашу тайгу-матінку.
Вирушаючим на сплав видавали харчі на цілий місяць.
— Місяць, півтора? Задовго для нас,— пробували бунтуватися поляки. — А як прийде виклик до польського війська? На фронт?
— Не журіться передчасно. Будьте певні, що за цей час, коли будете на сплаві, війна напевне не закінчиться. Встигнете ще повоювати, встигнете...
Пліт Долини відпливав уранці. День передбачався погідний, сонячний. Сташек з Тадеком попрощалися з батьком ще в бараку, а тепер сиділи на високому березі Бірюси і сумно дивилися, як відпливає батьківський пліт. Вперше так надовго залишалися самі. Сташек уже в перший день не дуже знав, що робити. Із від’їздом батька, крім опіки над молодшим братом, не мав жодних обов’язків. Навіть щоденної юшки не мусив варити. Повернулися до барака, а оскільки батько залишив їм частину своїх дорожніх харчів, взялися за їжу. Хоч Сташек сам себе закликав до здорового глузду, спокуса, а особливо голод, виявилися сильнішими, і після кількох днів з батьківських запасів не залишилося сліду. Задоволений чи ні, мусив у зв’язку з цим Сташек повернутися до щоденного добування харчів і варіння тих своїх юшок. Лише по хліб вибирався до Каєна два рази на тиждень.
Тадек не відступав від старшого брата ні на крок. А якогось дня вперся, що піде з ними до Каєна.
— Ти знаєш, як то далеко? Через купки треба стрибати, комари тебе будуть гризти. Не справишся. — Малий розплакався. — Ну вже добре, добре, йдемо. Але спробуй мені потім нарікати.
В селі малюк був уперше і поводився там як дикун: боявся всього й всіх. До того у магазині тітка Вєра і жінки, які тайм зібралися, голосно й жалісно плакали. Виявилося, що вчора тітка Вєра отримала «похоронку», службове повідомлення, що її чоловік і батько трьох дітей «поліг на фронті смертю хоробрих». Вєра, опухла від плачу, скуйовджувала розпатлане волосся і голосно плакала:
— Ой, Ванюша, Ванюша, чому ти нас не пожалів, чому залишив нас сиротами?
Діти з бараків тихенько стояли в куточку. Вєра припинила плач, потягнула носом і обтерла сльози подолом фартуха.
— Давайте картки, видам вам, що там належить. — І мов виправдовуючись перед бабами, показала на дітей: — Щоденно зимою, влітку по ту крихітку хліба приходять. Мушу їх обслужити, щоб перед вечором повернулися. Що вони, бідні, винні, що мене саме таке жахливе нещастя спіткало.
Діти ще не встигли добре зачинити за собою дверей, як голосний плач знов почався.
— Як то добре,— сказала Здіська,— що мій і твій тато не є на тому всьому фронті. На тій війні нічого, тільки люди вбивають і вбивають один одного.
— Дурна! Фронт і є для того, щоб люди гинули. З ворогом б’ються. А наші не є на фронті, бо ще нашого польського війська не знайшли. Я також пішов би на війну...
— То ти сам
