Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
В очах патрикія видніється вже не тільки зацікавленість, а й доброзичливий усміх. Магістріан шаріється від радості та гордості.
— Пиши, — каже Аецій. — Вічний Август доручає Тригецію рушити до Африки й укласти новий мир із Гейзеріхом ще до одруження його сина… Робимо заміну: король вандалів, як і бажає, отримує Бізацену, проконсулярну провінцію та східну Нумідію з Константиною і Гіппоном. Західна Нумідія й обидві Мавританії повертаються до імперії. Хай тепер трохи помучаться правовірні зі східної Африки, — західні, воістину, мають право перепочити!.. — сміється патрикій. — Вічний Август звільняє короля Гейзеріха від присяги на феод і визнає його незалежним монархом…
Магістріан злегка зітхає, співчутливо та з розумінням.
— Правда? — ловить це зітхання Аецій. — Слід за всяку ціну на якийсь час утихомирити Гейзеріха… Я завжди вважав Африку втраченою… Але Тригецій мусить прослідкувати, щоб Тамугаді зосталося на нашому боці…
Молодик розуміюче посміхається:
— Ти не лише найбільша людина імперії, але й ніжний чоловік, о найславутніший… Як же втішиться найдостойніша Пелагія…
— Пиши далі, юний друже… Вічний Август іменує префектом преторію Галлії Мецілія Авіта…
Магістріан ледь стримується, щоб від захоплення не почати аплодувати.
— Чудово, надзвичайно!.. — вигукує, щоб за мить, вражений власною відвагою, опуститися навколішки. — Відверни свій гнів од мене, пане!
— Ні, ні… будеш покараний… мусиш понести кару за зухвалість… покинеш Равенну…
Молодий agens in rebus тремтить усім тілом. У його очах з’являються сльози. Аецій сміється.
— Але спершу відповіси мені на ще одне питання, — каже. — Що ти думаєш у цю хвилину… не про себе… а про Авіта?…
— Боюся, пане, — насилу стримує хлипання юнак, — після того, що трапилося два роки тому, він не захоче обійняти префектури…
Аецій задумано киває головою.
— Так… так… маєш рацію… Але мусить її обійняти… Саме тому я й виганяю тебе з Равенни… Поїдеш до Арвернів, до Авіта… Ніхто це не зробить краще від тебе.
Гарячий поцілунок і дві сльози одночасно падають на широку, внизану перснями долоню.
— Інші новини?
— Сини полеглого короля Гунтера, Гундіох і Хільперік, благають виділити родючі землі бургундському народу… Не лише відновлять феод, але, для підтвердження своєї вірності, дадуть пожиттєвих заручників; по одному воїну та одній діві з кожного вельможного роду…
— Добре. Наступного року вічний Август надасть їм Сабаудію та узбережжя Леману[66]. Здадуться. Потребую на сході Галлії загати проти гунів, — каже Аецій, вже наперед тішачись враженням, яке справлять на юнака останні слова.
Та помиляється. Замість очікуваного безмежного здивування, на обличчі магістріана з’являється спокійне схвалення:
— Твоя мудрість та здогадливість воістину безмежні, найславутніший мужу!.. Мистецтво передбачення — це найвище вміння володарів… Довіряти приязні гунів — це самогубство…. Король Аттіла стає все могутнішим і все небезпечнішим…
Аецій навіть не намагається приховати захоплення, яке викликає в нього молодий магістріан. Дивиться на нього задоволено, але одночасно наче й співчутливо. Думає: «Ось хто мусить бути магістром оффіцій. Іншої такої голови до цих справ не знайдеш на всьому Заході… Яка шкода, що його батько лише зерноторговець… Ну що ж, — не можу через нього починати війну з Сенатом, ще й саме зараз… Може колись…»
— А новини з Равенни? — питає ласкавим, майже дружнім голосом.
— Вічна Августа дуже вродлива, — соромливо посміхається магістріан, — і кажуть, що після недавніх пологів дуже спрагла подружніх пестощів, але вічний Валентиніан воліє чужих дружин, — а то й незайманих доньок палацових урядників…
— Що ще?…
— Щоденно три години тренує святе око і м’язи… Венацій Ренат вважає, що наш владар міг би стати найкращим скороходом імперії, так само, як чудовим фехтувальником…
Аецій іронічно посміхається.
— Це все?…
— Ще ні, найславутніший мужу… святий єпископ Герман Антіссіорорумський прибув із далекої Арморики зі скаргою на патрикія імперії…
— Що ти кажеш?!..
— Прости свого слугу, пане, але це правда: Герман хоче поскаржитися вічному Августу на утиск, якого правовірні армориканці зазнають від короля єретичних аланів, Гоара, що з наказу Аеція…
Великий кулак із такою силою вдаряє об стіл, що кодекси аж підстрибують, а кілька сувоїв скочуються на підлогу.
— Ще сьогодні приведеш до мене Германа. Гоар — найвірніший із федератів, а з армориканами я маю порахунки ще за Літорія… Поговорю зі святим єпископом. Що ще?
— Петроній Максимус начебто домагається повторного консулату. Каже усім довкола: «Знаю, що Аецій на це не погодиться, але через три-чотири роки дістану консулат безпосередньо з рук вічного Августа».
Патрикій невдоволено скривився.
— Дістане його від мене, причому вже на наступний рік. Що крім цього?…
— Флавій Меробад прибув із Іспанії та прагне стати перед лицем найславутнішого…
— Нехай заходить негайно, а ти вже йди собі, мій хлопче, і готуйся до від’їзду в Галлію…
Меробад швидкими пружними кроками зайшов до кімнати.
— Честь тобі, найславутніший мужу, — гукнув. — Радуйся! Багауда в південній Бетиці
