Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
І було в усіх на душі печально. А місто волало вслід усім голосами дзвонів, мовби благаючи й заклинаючи не покидати його, не піддавати невідомим і недобрим наступним випробуванням; місто волало, ніби жалібним цим дзвоном хотіло попрощатись і лишитися в пам’яті…
Тому, хоча вся вервечка й рухалася геть, голови були повернуті до міста й на всіх обличчях можна було прочитати: «Невже востаннє бачимося?»
О так! З усього цього війська й натовпу, з усіх цих тисяч, які йшли зараз із князем Вишневецьким, ні йому самому, ні будь-кому іншому більше не судилося побачити ні міста, ні цієї землі.
Сурми співали. Табір рухався неквапно, та безупинно, і через якийсь час місто почало затягуватися блакитним серпанком. Незабаром будинки й дахи зовсім злилися в одну пляму, що сяяла на сонці. Тоді князь пустив коня вперед і, виїхавши на високе узгір’я, довго й нерухомо дивився в той бік. Місто це, що сяяло зараз у сонячному світлі, і весь цей край, доступний для огляду звідси, власними руками сотворили його пращури і він сам. Вони, Вишневецькі, перетворили глуху колись пустку на обжиту країну, зробили її придатною для людського перебування й воістину створили Задніпров’я. Більшу частину турбот узяв на себе князь. Це він будував костьоли, вежі яких височать там, над дахами, він укріпив місто, він сполучив його дорогами з Україною, він вирубував ліси, осушував болота, споруджував замки, засновував села й поселення, залучав поселенців, переслідував грабіжників, захищав од інкурсій татарських, зберігав мир, орачу й купцеві жаданий, забезпечував верховенство закону та справедливості. Завдяки йому край цей жив, розвивався і процвітав. Князь був його душею й серцем – і ось тепер усе доводилося кидати. Ні, не земель цих неозорих, рівних за величиною цілим німецьким князівствам, жаль було князю, але витрачених своїх зусиль; він знав, що, коли він піде звідси, все пропаде, справу багатьох років одразу буде знищено, все піде прахом, запанує здичавіння, запалають села й міста, татарин напоїть коня із тутешніх річок, чагарі піднімуться на попелищах, і, якщо Бог дасть повернутися, все-все доведеться починати заново, а можливо, вже не буде сил і не вистачить часу, і завзяття такого, яке було, забракне. Тут прожито роки, що принесли йому хвалу серед людей і заслуги перед Господом, але тепер і хвала і заслуги розвіються з димом…
І дві сльози поволі скотилися по його щоках.
Були це останні сльози, тепер лишилися в очах воєводи тільки блискавки.
Княжий кінь витягнув шию й заіржав, іржанню його відразу відповіли коні в корогвах. Голоси їхні відвернули князя від печальних думок і вселили в нього надію. Адже лишилося в нього шість тисяч вірних товаришів, шість тисяч шабель, завдяки яким весь світ перед ним розкритий і котрих, як єдиного порятунку, очікує скривджена Річ Посполита. Задніпровська ідилія завершилась, але там, де стріляють гармати, де палають села й міста, де ночами з іржанням татарських коней і козацькими криками зливається плач невільників, стогони чоловіків, жінок і дітей, – там можна діяти, там слава визволителя і батька вітчизни досяжна… Хто ж до вінця того руку простягне, хто ж кинеться рятувати таку зганьблену, мужицькими ногами сплюндровану, принижену, гинучу вітчизну, якщо не він – князь, якщо не це військо, що там, унизу, зброєю на сонці блищить і сяє?
Загони саме проходили біля підніжжя, і, бачачи його на вершині коло хреста з булавою в руці, вояки із своїх грудей разом видобули клич:
– Хай живе князь! Хай живе вождь наш і гетьман Вишневецький!
І сотні знамен схилилися перед ним, гусари грізно брязнули нараменниками, гримнули, вторячи вигукам, литаври.
Тоді князь вихопив шаблю і, здійнявши її та погляд свій до неба, сказав таке:
– Я, Ярема Вишневецький, воєвода руський, князь на Лубнах і Вишневці, клянуся тобі, Боже, Єдиний у Святій Трійці, і тобі, Пресвята Матір, що, піднявши шаблю цю проти заколотництва, від якого вітчизні нашій ганьба, доти її не складу, поки вистачить мені сил і життя, поки ганьби не змию, всякого ворога до підніжжя Речі Посполитої не повергну, Украйни не заспокою та бунтів холопських у крові не втоплю. І як обітницю свою покладаю від чистого серця, так і ти мені, Господи Боже, поможи! Амінь!
Сказавши це, він постояв іще якийсь час, утупившись у небеса, після чого поволі з’їхав із вершини до корогов. Військо прийшло на ніч у Басань, сільце пані Криницької, що стріла князя навколішки біля воріт, бо холопи, від яких вона за допомогою найвірнішої челяді відбивалась, обложили її вже в маєтку, та раптовий прихід війська врятував і її, і дев’ятнадцятеро її дітей, серед яких самих тільки панночок було чотирнадцять. Князь, давши розпорядження бунтівників схопити, послав Понятовського, ротмістра козацької корогви, до Канева й той цієї ж ночі привів п’ятьох запоріжців васюринського куреня. Всі вони брали участь у корсунській битві та, припечені вогнем, зробили князеві точну про неї реляцію. Божилися вони також, що Хмельницький досі ще в Корсуні. Тугай-бей же з ясиром, здобиччю і з обома гетьманами подався в Чигирин, звідки збирався піти в Крим. Чули вони, що Хмельницький просив його Війська Запорізького не полишати, а разом іти проти князя, одначе мурза на це не погодився, відговорюючись, що після розгрому польського війська та захоплення в полон гетьманів козаки можуть упоратись і самі, а йому ждати, мовляв, більше не можна, позаяк у нього весь ясир перемре. Допитані про сили Хмельницького, схоплені козаки називали їх число тисяч із двісті, але всякого наброду, добрих же – себто запоріжців і козаків панських та городових, які пристали до бунту, – лише п’ятдесят тисяч.
Дізнавшись про це, князь піднісся духом, думаючи до того ж значно за Дніпром посилитися за рахунок шляхти, вцілілих жовнірів коронного війська і, нарешті, панських дружин. Отож на ранок наступного дня він вирушив далі.
За Переяславом військо ввійшло у величезні глухі ліси, що тяглися вздовж по Трубежу до самого Козельця і далі вже до Чернігова. Був кінець травня – спека стояла страшенна. У лісах замість очікуваної прохолоди виявилося так парко, що людям і коням нічим було дихати. Худоба, що її вели за табором, падала на
