Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні

Син - Філіп Майєр

Читаємо онлайн Син - Філіп Майєр
перестрибнули й через цю межу. Старожили завжди казали, що бджолині рої — ознака близькості білих. Мовляв, знайшов багато бджіл — миль за сто знайдеш і поселення «блідолицих». Того року ми збирали мед майже біля долини Ллано. І хоча це, з одного боку, було добре, — та всі ми знали, що це означає.

Приїжджали команчерос, які дізналися про наш вдалий похід, і я переконав Тошавея подвоїти ціну за коней. Зазвичай команчі могли продати коня за дешевеньке намисто чи кілька ярдів ситцю. Та зараз ми вимагали за свій товар зброю, набої, сталеві вістря для стріл і, звичайно ж, їжу. Я в походи не ходив — полював собі, об’їжджав диких поні та, звісно, проводив дні й ночі поряд із Квіткою Прерій. Вона вже не соромилася мого товариства: я ж бо за своїм статусом уже зрівнявся з Неекару й Ескуте, хоча моє вміння стріляти з лука й інші бойові навички були ще аж ніяк не на тому рівні, що в них.

Наприкінці літа відбулася знаменна подія: ми впіймали молодого мисливця на бізонів — «блідолицього», який разом зі своїми компаньйонами просунувся далеко за територію, де їх могли захистити рейнджери й армія. Ми наштовхнулися на цих мисливців біля каньйону Пало-Дуро та швиденько перебили їх усіх — окрім одного. Цей бідолаха здійняв руки вгору, а я, чудово знаючи, що з ним робитимуть команчі, миттю націлив на нього лук, та мене штовхнув Пізон, і я схибив.

Мисливець — синьоокий та світловолосий — мав близько тридцяти років і здався мені аж ніяк не схожим на лиху людину. Мені з його майна дісталися рушниця «Спрінґфілд» і форми для лиття куль, чому я неабияк зрадів. Але найголовнішим трофеєм для команчів був сам «блідолиций» — живий і неушкоджений. Тож його вирішили забрати до селища, щоб закатувати.

Коли в нашому таборі дізналися про цю приголомшливо радісну новину, то вмить припинили всю повсякденну роботу. Білі чинять так, коли до їхнього містечка приїжджає цирк або ж оголошують публічну страту якогось в’язня. «Блідолиций», звичайно, здогадався про все й заходився благати мене про допомогу. Та що я міг тут удіяти? Наші білі полонені, статус яких був іще далеко не таким високим, як у мене, били мисливця ногами по обличчю, щоб лишень довести свою відданість команчам.

Почесне право катувати полонених належало жінкам команчів — як старим, так і молодим; Квітка Прерій була дуже засмучена через те, що її не вибрали для цього. Розпочалося все з того, що жінки роздягли полоненого до останньої нитки. Потім вони широко розвели йому руки й ноги та поприв’язували їх до кілочків, тож його тіло повисло низько над землею. Жінки стали насміхатися з майже білого волосся в нього між ногами і ще — з того, що його геніталії від страху аж скулилися. Одна скво всілася на нього верхи, імітуючи статевий акт, — на потіху решті. Ось уже навколо полоненого зібралося всеньке селище. Дітей, щоб їм краще було видно, садовили на плечі — точнісінько так, як у містах «блідолицих» під час публічного повішення. Тим часом жінки розпалили чотири дуже маленьких багаття — по одному біля кожних руки й стопи нещасного. Хмиз додавали дуже помалу — щоб вогонь горів якомога слабше. І підкидали ще тільки тоді, коли полонений припиняв кричати (це означало відмирання нервів). Жінки клали в багаття по малесенькій паличці, і тоді крики знову розносилися по всьому селищу.

Діти з величезним задоволенням передражнювали його хрипкі стогони, що, однак, під вечір стали зовсім слабкими: напевно, голосові зв’язки перестали слухатися. Коли надійшов час вечері, полоненого нагодували бульйоном і напоїли водою, а через кілька годин — дали ще, і це мало додати йому сил. І він, найімовірніше, знав, для чого це робиться. Коли я проходив повз нього, то думав, що він уже не спроможний нічого розуміти. Та ні — лише угледівши мене, полонений заходився благати, щоб я його вбив — допоміг, як один християнин іншому. Я зупинився, подумавши, що просив би про те саме, опинившись на його місці. Та коли я йшов до свого тіпі, мене перестрів Тошавей.

— Тіететі, я знаю, що ти замислив. Попереджаю: усі здогадаються, що це твоїх рук справа. І кара буде страшніша, ніж ти можеш собі уявити.

— Я нічого не замислив. Це ж просто злодій, який крав у нас м’ясо бізонів.

— Ну, гаразд, Тіететі. Гаразд.

Що ж до Квітки Прерій — вона була тієї ночі надзвичайно збуджена. Я зробив усе, що міг, аби задовольнити її, та після другого разу все-таки сказав «годі».

— Оце вперше я жалкую, що Неекару та Ескуте вирушили в похід, — зітхнула вона.

— Якщо тобі треба лише цього — ти легко знайдеш когось, хто ще не спить.

— Ти ж знаєш, що я хочу тільки тебе. — Пригорнулася до мене. — Щось негаразд?

— Усе нормально.

— Ти, бува, не переймаєшся через того білого?

Я лише головою похитав.

— Ну, гаразд. Пробач уже мені таку невситимість.

— Дай мені лишень хвилину.

— Розслабся…

— Постараюся.

Та в мене все одно нічого не вийшло.

Наступного дня після сніданку жінки відрізали полоненому стопи й пальці на руках: нерви-бо там уже всі відмерли. І коли він знову закричав, вони пересунули багаття туди, де нерви були ще живі. За катуванням прийшло спостерігати вже менше індіанців, ніж учора. Тож, якби не жахливі крики, що розносилися по всьому табору, можна було б сказати, що селище живе своїм звичним життям.

Тошавей сказав мені, що раніше в поселеннях команчів таке відбувалося досить часто. Але минали роки, і в походи доводилося їздити все далі й далі. Тож захоплювати в полон дорослого неушкодженого чоловіка тільки для того, щоб катувати його в таборі, стало надто ризиковано.

— Піду-но вполюю якусь дичину, — мовив я.

Він лишень пильно глянув мені в очі.

— Зі мною все гаразд, — відповів я на цей красномовний погляд.

Коли ти не хочеш наштовхнутися на змію — знаходиш їх цілими кублами. Коли ж вона тобі потрібна — нізащо не знайдеш. Досвідчені воїни змащували отрутою гадюки вістря бойових стріл, але я ще не ризикував цього робити — боявся ненароком подряпатися. Утім, мені все-таки доводилося вже витискати отруту зі змій, і тому я більш-менш знав, що робити. Тож після майже цілого дня пошуків я вбив-таки велику ветсецукі (гримучу змію), яка грілася на сонечку. Коли гадюка припинила смикатись, я відрубав їй голову, загорнувши її у шматок оленячої шкури.

Того вечора полоненому знову дали

Відгуки про книгу Син - Філіп Майєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: