Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
А як, нарешті, адьютант, запаливши по обіді цигарку, вийшов з хати, господиня звернулась до Оксани:
—. Ну, чого ти так журишся? Улаздивість у рухах і в голосі. Ніби по-тайности.
— Інша б на твоєму місці не плакала, — повела мову.
— Він же Так тебе любить... і такий красивий. А як тепер їхня вдасть буде, то він би тебе обзолотив...
Оксані набігло серце на влазливу тітусю. Навіщо вона їй це каже?! її, по'півну, тулить до якогось бандита! Не обзивалась ані єдиним звуком, навіть відвернулась від настирливої розмовниці.
А тітуся невгавала, говорила тим самим голосом далі:
— Он і „мати", Махнова жінка, як була ще вчителькою в Гуляй-полі, сперва бришкала, а тепер он, бач, яка генеральша! Та де: як цариця... На одно ЇЇ слово голова хоч кому полетить. „Батько Махно" усе зробить, що вона скаже. І ти була б така...
Оксана мовчала. І тітуся не прибрала далі, що казати,
— замовкла. Тільки скоса обережно поглядала на Оксану, перевіряла, очевидячки, яке враження ці слова на полонянку справили. Оксана це бачила з-під своєї долоні, якою під-пирала-стискала чоло, слухаючи. Бачила: тітуся не стара ще, років, може, сорок, чепурненька, повновида й округла в постаті; удова, мабуть. І Сивак у неї знайшов пристановище не випадково. Сивак або його адьютант. Чиясь коханка, напевно...
— Ну, так ти подумай! — підвелася тітуся, збираючи посуд із столу.
— А скажіть, — спитала раптом Оксана господиню, як та вже хотіла відходити з посудом: — він вас просив це мені казати?
Тітуся обернулась. В її чорних круглих очах заблисло чи то вагання, чи то тільки усміх. Мовила:
— Просив. Бо, каже, сильно вона вдряпнула мене за серце... Так що йому сказати?
Оксана прикусила з досади губу. Досадно їй було, що так мимохіть виявила своє нібито зацікавлення тим... орангутангом. Мовчала.
— Га? — наполягала тітуся.
Оксана не обзивалась. Господиня постояла ще якийсь час і вийшла до кухні. А Оксана лишилася сама з своїми думками, з своєю мукою...
Раптом її увагу привернуло якесь обережне шкрябання знадвору в шибку. Повернула голову й побачила: перегнувшись через низькі штахети, подавав їй руками якісь знаки поручник Василик, визирав кумедним грибком з-під своєї великої кепки. Подавав знаки, а сам боязко оглядався. З тих його знаків Оксана нічого не зрозуміла, а говорити він, очевидячки, боявся. Та й почути звідти не можна було... Ураз він повернувся і швидко пішов геть: мабуть, спостеріг якусь небезпеку.
Але найголовніше Оксані було ясно: його тами випущено. І він, може, щось таки зробить для її визволення, а головне — дасть здати матері, де вона й що з нею. А, мати скаже Мишкові, і той її врятує... І вона буде на волі під опікою „культурного" поручника... Тільки ж... тільки мимоволі в глибині її душі ворухнувся якийсь жаль... жаль, що вона більше не бачитиме... орангутанга Сивака... У нього ж, справді, такі надзвичайні очі, такі брови!
Заплющила очі й уявила: вона десь схована на передЬ місті, її охороняє поручник Василик, її наречений. Він до неї й не торкнеться через оту свою „культурність", хіба який раз руку поцілує... Сухенький, маленький хрущик... А як їсть, — у нього так неприємно ворушаться вуха... А цей бандит — втілення стихійної біологічної сили, що так її... притягає. Страшної сили, що так по-рабському запобігає її ласки. Запобігає ласки тепле сяйво його сріблястих очей — і могутня сила, що може вибухнути. А далі Оксана з жахом подумала, що та сила починає її притягати з якоюсь неподоланною згубністю... Отак шугнути б безбач у ту безодню! Згоріти б у тому пекельному воігні — і вмерти... Здригнулась на саму уяву про якусь непереживану, непробувану ще насолоду. Ніби ЇЇ пройняв наскрізь електричний струм...
І він має владу — озолотить ЇЇ. Вона буде як „генеральша"...
— „Ні, ні! О, ні!" — підвела голову, струснула з себе згубне обмарення. Він бандит... Він силоміць захопив її, зневажив її людську гідність...
Увійшов- адьютант і мовчки сів, зачепивши незграбно шаблею чи ногами стільця1. Закурив — пустив по хаті противний сморід гидкої махри, і той дим задряпав Оксані в горлі. Це остаточно повернуло її до дійсности...
О ні, ніколи цьому не бути! Вони бандити...
Десь на подвір'ї виник якийсь рух, рух, у надвечірній тиші несподіваний. Адьютант швидко підхопився, диркнув-ши стільцем по помості, і вийшов. Надворі залунав владний Сиваків голос: він повернувся з „роботи". А через хвилину Сивак був уже й у хаті, з надвірнім холодом, з веселим гомоном і з цілим вузлом одягу.
— Оце для тебе! — гукнув ще з порога Оксані. — І від мамаші, между прочим, привіт. Дома все гаразд... Я завіз їй дещо їсти. І ніякий чорт тепер' її не. займе: я поставив
вартового.
Отже, виходило, що він сам дав знати матері про неї, що вона, мовляв, жива й здорова, А крім того, й саму матір уз яві у полон, Той же вартовий не тільки охоронятиме її, а й до неї не допустить
